Найшанованіша в українській культурі рослина, зведена на вершину національного Олімпу царства Флори. Адже традиційно з прадавніх часів в країні не було жодної сфери життя, де б не використовувалася маленька тендітна квіточка. Льон тому і був в великій пошані, бо помічникам українцям був у будь-який справі: і на урочисту біленьку сорочку, і на мотузки, і на доріжки, і в їжу, і на лікування різних хвороб він згодиться. Всі етапи поводження зі священною рослиною, що символізувала нитку життя за її схожість з волоссям, ще пращурами пращурів були строго запротокольовані та несли свій глибинний зміст.
Як головного носія продовження роду ця маленька бузково-блакитна квіточка — символ дівочої краси. Саме тому вона так активно була задіяна у весільній обрядововій атрибутиці: зашиття в сукню після заручин в якості оберегу, використання льону при розчісування волосся молодої, спалювання сплетеної з нього та прикрашеної стрічками «дівової коси» на другий день весілля для духовного єднання молодят через підтвердження переходу молодої з дівочого статусу в жіночій.
Недарма, ох недарма, вважається що вони виросли з Євиних сліз. І ситий стіл, і душевний спокій, і міцний одяг, і зручне навчання, і господарський інвентар, і поживне харчування тварин, і навіть магічний захист… ну яка рослина ще так багато давала людині в цьому світі? Так з давніх-давен в Україні коноплі вважалися майже святою рослиною саме через цей їхній унікальний широкий набір застосування фактично кожного їхнього міліметру від коріння до кожного кінчика їхніх зіркоподібних листочків.
Поживна цілою гамою корисних речовин молочко чи олія з насіння конопель (рослинний білок, комплекс мінералів та мікроелементів, полінасичені жирні кислоти) перетворює їх на відмінну натуральну харчову добавку в раціоні людей та тварин. Тонкі та міцні волокна стеблин конопель з унікальною вологостійкістю в Україні з давнини використовували для виготовлення прядива для тканини одягу та домашнього начиння (рушники, мішки, доріжки), парусів, плетіння мотузок, лукової тятиви.., а нині ж ці властивості перетворили їх на основу для виготовлення цінних паперів. Аромат їхнього листя заспокоює нервову систему, що забезпечило надійне місце канабісу в системі сучасного лікування нервово-психічних хвороб.
Одна з найдивовижніших рослин українських теренів, якій не страшні ані лютий зимовий холод, ні літня спека безкраїх степів. Тендітному барвінку з гіллям-пруточками притаманна дивовижна життєстійкість, яку не можуть похитнути всі примхи матінки-Природи, адже його листочки-човники ніколи не втрачають своєї форми, пружності та темно-зеленого кольору, а навесні він одним з перших вбирається п’ятипелюстковими бузковими квіточками. Недарма ж в українському фольклорі красуня-весна приходить на землю оповита його ніжними лозами, увінчана віночком з його цвітом.
Саме барвінковими силою та незламністю так захоплювалися праукраїнці-містики з давніх-давен, наділяючи його божественною силою вічності (тому-то його не рідко саджали на могилах пращурів), і як наслідок ототожненням молодості, краси, сили та самого життя, адже він відроджується з найменшого корінчика в волосину завтовшки та пишно розростається на самих несприятливих ґрунтах. За це його оспівували в чисельних колядках, гаївках, щедрівках… Вважається, що священний український птах, сокіл, в’є своє гніздечко саме з захисної трави-барвінку перш ніж встелити терном та цвіт-калиною, вкрити золотим пилом.
Вони — прямий матеріальний зв’язок між двох світів через Матінку-Землю, яка дарує життя і вічний спокій після нього. Саме тому кожна частина коноплі від стеблини до останнього зернятка в українській культурі знайшла своє використання, адже традиційно духовна захисна сила цієї рослини найбільша від усіх існуючих на землі; недарма ж за легендою Кирило Кожум’яка, йдучи на двобій зі змієм, обмотався саме коноплями.
Сама рослина з давніх-давен в Україні слугувала невечерпним джерелом сировини для виготовлення нитки для тканини, а також в якості клоччя, в тому числі для набивання очіпків. Причому традиційно її висівають двічі за сезон: раніше на пагорбах «на пряжу» на 5 — 7 тижні Великого посту минаючи Вербну, пізніше — в низинах «на насіння» в травні-червні разом із гречкою. Сівали із спеціальних «замашних» штанів, що набивали до крайців та несли на плечах; їх після посіву вішали в хаті на сволоку, щоб конопель до стелі було.
Кришталево-чиста ніжність щедрістю души матінки-Природи подарована людству задля усвідомлення всієї безмежності дива творення, якому зобов’язане своїм існуванням все існуюче на землі. Народжена з тлінного мулу тихої воді лілея або латання, як поцілунок богів, зачаровує незайманістю своєї сніжно-білої чистоти в поєднанні з досконалістю форми, тому тисячоліттями до неї була прикута людська увага, що щільно огортала її мереживом своїх легенд, прикмет, переказів.
Недарма ж лілея, що піднімає до сонцем свої чарівні пелюстки і ховається під воду з настанням сутінок чи в передчутті негоди в українському квітковому календарі слугує символом цноти, чистоти, дівоцтва з суворою забороною хлопцям не тільки рвати її, а й навіть торкатися, бояк на помсту за загублену красу русалонька назавжди утягне під воду чи душевні хвороби почнуть переслідувати.
Вважається, що перший місяць української осені (вересень), розфарбований в бузково-рожевий отримав свою назву саме від цієї невибагливої, але витончено-чарівної, ароматної та медоносної квітки, яка єдиною з царства Флори за легендою згодилася скласти компанію самотнім безкрайнім скелястим та піщаним пусткам-долинам, а ще сосновим лісам, яких вдосталь відміряла матінка-природа українській землі.
Мабуть саме тому на мові квітів він — символ самотності, безнадії та розлуки. В українській обрядовості на знак останнього прощання дівчина плела саме з вересу вінок своєму коханому (коли розставання сталося не з її вини), щоб сказати останнє «прощавай» і відпустити того, хто був так милий серцю, а самій жити далі. Витоки цього обряду ховаються десь в багатонаціональному язичницькому минулому української землі, адже з грецької назва куща «Calluna» перекладається, як «чиста» або «очищення».
Запах її біленьких та жовтеньких квіточок запаморочливо-солодкий перетворює навесні ці невисокі кущі на самостійний живий всесвіт, де працьовиті бджоли намагаються відлякати своїм агресивно-монотонним дзижчанням інших претендентів на їхній дуже корисний та солодкий нектар. Смородина – цариця саду.
Хоча вона, відома ще під назвою агрус або порічки, на стільки не вибаглива, що росте не тільки в облагороджених людською рукою умовах садів, а буд-де: на кам’янистих схилах балок, серед безкраїх посушливих степів, на краєчку заболочених долин. Майже всі її складові знайшли своє застосування в традиційній українській кухні (може окрім лише коріння), а унікальний набір вітамінів та мінеральних мікроелементів – наділив сильними лікувально-відновлювальними та антисептичними властивостями.
Квітка найсильніших і відважний, яка не кожному смертному дається в руки. Вона дістається як нагорода тільки обраним, а його ніжні пелюстки – саме палке любовне свідчення. Адже зростає він тільки високо в горах, дивом вчепившись тонкими нитками життя за прямовисні скелі. Едельвейс (або біолотка) ще звуть «квіткою Прометея» в пам’ять про мученицьку смерть на бескиді того, хто подарував людині вогонь.
На латині «леотоподіум» означає левова лапа, що обумовлено візуальною схожістю контурів квітки з лапкою котячих, в момент, коли у неї випущені гострі кігтики. А назва «едельвейс» відбувається він німецького, в якого «едель» – благородний, а «вейс» – білий. У народі цю високогірну квітку ще називають «шовковою косицею» і вона часто фігурує в фольклорі жителів Карпат і Альп. Так наприклад кажуть, що жоден гуцул не міг зробити пропозицію коханій без цієї квітки.