Він приходить магією свого потойбічного марева-світла, коли останній промінь згасаючого сонця ховається за обрієм, пробуджуючи в душі глибинні, надійно ховані при світлі дня думки, бажання, пристрасті… Може саме тому господаря ночі, красеня-місяця у всі часи на українських теренах шанували за одного з найголовніших покровителів, якому можна довірити все своє напотаємніше, адже він один не тільки надійно збереже секрет, а ще й посприяє здійсненню заповітних мрій.
І хоча молодик — чоловічого роду, він назавжди міцно пов’язаний з жіночим початком своїм розумінням його справжньої сутності, жіночих потаємних бажань, мотивів, прагнень… адже той, хто знає, чого хоче жінка, знає все на світі, але навіть Бог не знає чого вона хоче, от тільки місяць в цьому питанні — сильніший за будь-якого бога. Саме тому з давніх-давен саме він вважався відповідальним за всі грані справжнього кохання, недарма ж, за українськими повір’ями, парость проростає саме під місячним сяйвом.
Читати далі »
Українці у всі часи були і до скон-віку будуть великими містиками, і не важливо трипільці це, чи сучасники ХХІ століття. Навіть прийшле на українську Богом дану землю християнство за дві тисячі років в цьому плані геть нічого не змогло змінити, ані перехрещенням-підміною стародавніх богів своїми святими, ані заборонами, ані сподіваннями, що час все зітре з генетичної пам’яті вірування пращурів.
Чумацький шлях з прадавніх часів в Україні вважався дорогою з землі до самого Виру, яким чумаки їхали до Бога просити за свою землю і людей її. Бояк був він тернистим, суцільно встланим вибоїнами та ковдобинами, вози-можари трясло і хитало, що аж сіль по боках просипалася — твердять, що саме так і з’явилася на чорному небі зоряна дорога, посередині якої сходяться два світи: хто каже, людей і богів («нею ходить Матір-Прародителька із Всебогом, та сам Перун на своїй вогненній колісниці їздить»), а хто — Виру з Пеклом. Поетично про людину при смерті українці говорять: «Став на Божу дорогу».
Читати далі »
Безкрає від краю до краю глибоке українське небо з безкінечним Чумацьким Шляхом у Вирій (який пращури ще звали «Шляхом до Києва») в розсипу зоряних діамантів із загадковим абрисом місяця, що своїм холодним поглядом проникає в найпотаємніші куточки людської душі — що може бути більш магнитично-лякаючим і маняче-завороджуючим одночасно?
Але безодня всесвіту для українців була не лише предметом милування та медитації, це був надійний і точний часово-годинниковий інструмент, мудрість користування яким передавалась з покоління в покоління від пращурів до нащадків, щоб ті жили усвідомлено в просторі і часі, як це належить цивілізованій людині.
Читати далі »