Веселий гомін яскравих ярмарків, дерев’яні столи щільно-щільно заставлені різними місцевими та заморськими смаколиками, запаморочливий запах яких сягає самих небес… і духм’яно-золотавий, наче квітневе сонце, напій у глиняних чарах. Той хмільний напій — медовуха, стародавнє «питво українських богів», що супроводжувало всі урочистості та свята від княжих бенкетів до найменшого селянського свята. Мед в Україні з прадавніх часів вважався символом достатку, сили й радості, а медовуха (хоча ще на початку ХХ напій носила ім’я свого основного інгредієнту) — його рідким втіленням.
Колись її готували довго, майже урочисто. Найцінніший напій витримували не тижнями, не місяця, і навіть не роками, а цілими десятиліття! У дубових бочках, у прохолодних погребах медовуха «дозрівала» по сорок років, поцілована Часом набуваючи свого унікального смаку, гідного князівського столу. Сучасні рецепти дозволяють насолоджуватися медовухою вже за пару-трійку тижнів днів, але сила традиції нагадує: колись лише тривалий час був головним інгредієнтом та запорукою створення унікального смаку.
Читати далі »
Свята для кожного українця комаха, яка все життя проводить в невсипучій праці, живе лише за законами і порядками свого маленького світу та віддає так багато іншим, нічого не вимагаючи натомість, Недарма ж бджолу в народі ще кличуть Божою мухою, бо тільки істині посланці небес можуть створити ідеальний всесвіт для ідеального життя, нехай він і обмежується лише невеличким простором однієї пасіки.
Чітка ієрархія та порядок вулика — дивовижне дійство, адже без матки вся ця система в мить розсипається, бджоли починають «мутитися» та «грати», що врешті решт призводить до занепаду сім’ї та спустошення її домівки. Тому традиційно і допомагали пасічники, як могли підтримувати цей ідеально організований порядок буття: замість втраченої матки підсаджували сторонню (викидували через очеретяну дудку, щоб її не вбили), для місця розташування вуликів обирали найзахищеніші від вітрів місця з південного боку пагорбів серед квітучих садів, луків і полів, обгороджували пасіку тиночком від дикого звіра, встановлювали хрест для захисту від блискавок, підгодовували рій голодних часів, ховали від холодів в теплому льосі…
Читати далі »
Небесна роса чи божественний нектар — так його в давнину звали українські пращури. І це — зовсім не перебільшення, адже такого дива-дивовижного, як мед немає у всьому світі. Він живить та лікує тіло й душу, береже їх в віках — не дарма ж легендарного полководця, Олександра Македонського, поховали в труні до верху залитій медом, щоб зберегти назавжди в нетліні.
Саме тому поряд із хлібом та сиром божественний нектар був обов’язковою жертовною складовою будь-якого обряду підношення богам праслав’ян (як мінімум від VI тис. до н.е.). Традиція вшанування вищих сил за його допомоги продовжує своє існування в видозміненому вигляді і сьогодні такими напів-християнськими святами, як Медовий спас та Мед, обрядовими стравами, як ще трипільські різдвяні кутя-узвар, млинці з медом на Масляну чи медова мисочка для Дідуха на покутті.
Читати далі »