Унікальний дар матінки-Природи, який прадавніми віруваннями українських пращурів єднає всі три світи разом: корінням — в підземному царстві, стовбур існує в людському вимірі, а кроною торкається небес… дерево в Україні — майже священний об’єкт, який без зайвої потреби не варто чіпати, бо за умисне його пошкодження без нагальної потреби боги можуть жорстоко покарати кривдника. Весь багатогранний і неповторний світ закарбований в його звивистому гіллі, соковитих плодах, живильному листі, масивному стовбурі та розгалуженому корінні.
В скрутні часи сумнівів, печалі, горя, коли здається, що від прірви вічного небуття відділяє лише крок варто лише прихилитися до «свого дерева», щоб отримати сили продовжувати жити і протистояти всім випробовуванням витівниці-Долі. Вважається, що через певне дерево з людиною говорять самі Небеса, варто лише відкрити свій розум і душу до сприйняття цієї інформації та обрати правильний час для цього спілкування (адже взимку дерева сплять і турбувати їх марна справа, бо зв’язок з небесами не працює, навесні та восени — лише в пору коли на дереві є листя).
Життя і смерть, вогонь і кров переплетені у вічному пристрасному танку всесвіту — то є святий для українців калиновий цвіт, саме Велике дерево життя і долі, білий світ в його сублімації від створення і до скону віків. Тому і шанують це дерево в Україні з давних-давен за лікувальні властивості, що допомагають видужати від напастей тілесних та духовних, за червоний колір жару, який дає змогу всьому живому продовжувати свій танець життя, за вроду милуючу око та цілуючу затишком душу.
Калина — то дівоча краса. В її гронах та гілках, листі та корінні закарбована вся жіноча доля з вранішньої юності і аж до самої смерті: радість, кохання, любов, вірність, зрада, журба, горе… все є в цьому чарівному дереві, щоб передати багатство почуттів та настроїв мінливої прекрасної статі: сам кущ — то україночка, а цвіт та ягідки — її дітки. Присутність її на подвір’ї вона ж виступала символом вірності та відданості в шлюбних відносинах та родинних стосунках. На вишиванках, в віночках, на рушниках, в мальованих візерунках, посуді, хатніх прикрасах… присутній калиновий образ як оберіг господині та її родини.
Священе для кожного українця душею дерево, як символ рідної домівки у всіх її проявах від глобального в межах всієї країни до маленьких, милих серцю дрібничок з батьківської хатини. Його сутність сповнена містицизму та магії, якими за тисячоліття-і-тисячоліття просочилася вся національна культура та сфери буття. Образ горобини в українському фольклорі багатогранний та улюблений.
Стоїть він разом з дубочком та калиною на вищій щаблі ієрархії царства Флори в українській культурі, не дарма ж їх всі або поодинці садовили вздовж паркану із зовнішнього центрального фасаду обійстя з обов’язковою горобиною біля хвіртки в якості магічного оберегу родини. Адже вважалося, що дерево забирає на себе всі злі думки та наміри, пропускаючи у двір лише з чистою душею.
Дерево з потойбіччя, яке український бог грому та блискавок подарував своєю милістю людям за якісь великі особливі добрі справи. За народним повір’ям його гілки — природні магніти живильної вологи не тільки на суходолі, а й під землею та на небі. А ще ліщина — символ мудрості, краси та натхнення дарованих поколіннями пращурів своїм нащадкам задля продовження прекрасного та сильного гену українського роду.
Традиційно лісовий горіх в Україні вважається деревом під особливим захистом Громовика. Подейкують, ніби сам бог грози відпочиває на його гіллі під час своїх мандрів землею. Навіть притаманні йому магічні здібності — це дарунок ліщини: крек — з першого горішка випав дощ, що перетворився на швидкоплинну річку, другий — породив яскраву блискавка, а сам звук тріску лушпиння — того брати громи сповістили світ про свою появу.
Дерево, як дерево. Складні відносини людства з осикою почалися з давніх-давен, ніхто вже напевно не скаже що передувало в історії негативний фльор дерева в народному епосі чи євангельське самогубство Іуди через самоповішання на одній з його гілок. І хоча роль осини в останній події буле опосередкованою, за нею назавжди закріпилась репутація з негативним підтекстом.
В українському фольклорі ж осика — двоякий персонаж: з одного боку слугує засобом покарання / побажанням такого за гріхи (наприклад: пек та осина на тебе, тремтіти як осиковий лист) або захисту від тих ж чорних сил (осиковий паль забитий в серце опиря служив гарантією неповернення його в земний світ, хрестик-оберіг для тільки-но народженого немовляти виготовлявся саме з цієї деревини), з іншого — виступає ототожненням зла в царстві Флори, чортовим деревом (її образ використовується в якості синоніму крайньої ступені досади, а часом підміняє собою самого чорта).
Українські мольфари та англійські друїди, між ними відстань в тисячі кілометрів. Але що таке земні простір та час для духовного світу, де все це не має значення і долається в мить силою, яку не спинити. Вони – діти природи, які ніжно зберігають ті магічні знання, що вона подарувала людство, але останнє знехтувало ними на користь своїх пристрастей та комфорту. Ці жриці живуть поміж сучасності, їхній храм – весь світ, їхня релігія – творення та гармонія всього сущого, їхнє знаряддя – кожен шматочок природи.
Одним із центральних складових цієї прадавньої української релігії, носіями якої виступають мольфари та інші «непрості», є культ дерева, домінуючу роль в якому відіграють велетні-дуби – символ сили, могутності, волі, боротьби, вічності, «світове чоловіче дерево». Саме тому його кора, листя, плоди та їхні зображення широко використовуються в українських обрядах та лікуванні, карбуються в оберегах, оспівуються в фольклорі, з жолудів навіть пекли хліб п’ять тисяч років тому (знайдений при трипільських розкопках на Кировоградщині). Ці дерева, як вартові української землі, бережуть прадавню історію та спадок пращурів, адже їхній вік обчислюється буремними століттями зміни епох та поколінь; дуби пам’ятають те, що встигла забути людська пам’ять. Хоча деякі українські вірування відносять дуб до дерев темряви і кажуть, що в його корінні ховається нечистий.