Стільки галасу та суперечок, як навколо однієї маленької сіренької пташки, мабутьне здімалося з приводу жодної іншої живої чи неживої істоти в українській культурі; і живлені в тому числі недалекими прийшлими християнськими церковниками ці баталії чиняться донині. Так традиційно горобець в Україні виступав з одного символом вірного кохання та суспільної єдності, з іншого — ледь не ототожненням самого нечистого, і ця бінарність аж ніяк не заважає цій маленькій полохливій істоті урізноманютнювати та пожвавлювати своїми гучними толоками безкінечно-довгі зимові українські дні.
Горобці за своєю природою домовиті однолюби, тому не дивно, що згідно українського шлюбного символізму вони виступають запорукою вірних стосунків з міцним і дружним домом, моторного та хазяйновитого подружжя, лагоди та великого приплоду дітлахів – адже ці маленькі пернаті сміливо захищають свої домівки та нащадків, в разі знайдення поживи, скликають на столовання всіх своїх родичів. Вважається, що навіть на велике Стрітення це єдині птахі, яким боги дозволили вінчатися та вити гніздечко, бо життя їхнє занадто коротке, щоб марнувати його на святкування та байдикування.
Вона приносить на кінчиках своїх гострих чорних, як беззоряна ніч, крильців весну з Виру — так спрадавна вважається на українській землі («зозуля приносить звістку про літо, а ластівка — про теплі дні» та «ластівка весну зачинає, соловейко — закінчує»), хоча з традиційною обачливістю тисячолітня народна мудрість приказками попереджує про стриманість передчасної радості від завершення найтемніших часів смутку та печалі («одна ластівка весни не робить»), бо Зимонька — пані підступна та мстива, раз-у-раз повертається холодним подихом, танком-заметіллю свого пишного сніжного-білого вбрання, смертельним морозним поцілунком…
І недарма саме ця весняна птаха, що однією з перших повертається з півдня навесні (офіційна дата за народним календарем припадає на Сорочин), стала українським символом щастя, кохання та добробуту, адже за прикметами: де ластівка влаштує собі гніздечко, там оселиться добробут у всіх своїх іпостасях («ластівка — то матінка кохання-парування і людям, і худобі»). То й намагаються люди приманити до свого обійстя цих божих посланців сімейним миром, злагодою та затишком, що ластівки, як відомо, полюбляють та цінують більш за все.
З прадавніх українських часів цей гостроокий птах з пронизливим голосом, крик якого змушує стискатися серце від нез’ясованого жаху, гроза всього дрібного домашнього птаху, і особливо його пташенят («цілував яструб курочку до останньої пір’їнки») - головний символ хижацтва, підступу, жорстокості.., навіть одне з ототожнень нечистого, не дивлячись за наявності чималої кількості його сородичів по ремеслу пернатих та на чотирьох лапах на безкраї українських просторах. Красень яструб (знаний в народі ще як коршак, коструб чи шуляк), зображення якого в якості тотему, супроводжувало козацьке воїнство у військових походах.
В загально жіночому містичному ритуалі «Відганяння шуляка» в перший понеділок Петрівочки приймала участь вся доросла жіноча частина громади: панянки підперезані чи із заткнутим за пояс вербовим гіллям здійснювали танок проженання геть чорного птаха смерті під спів: «Ой, лісочку, ой, гайочку, не плодь яструбочка!». При чому з прадавніх часів (яке пришле християнство назвало язичницьким) апогеєм дійства була страта та урочисте поховання шуляка найстаршою жінкою з приймаючих участь в обряді (іноді жертовним птахом виступав крук).
Мало хто з українських диких чи свійських птахів може поспоричатися з півнем за лідерство в народних повір’ях, легендах та переказах. Він – цар подвір’я та господар всієї домашньої худоби, не дивлячись на те, що вона перевищує його за габаритами часом в десяткі разів, бо двічи народженний (один раз в яйці, інший з яйця) він – володар двох світів. Красень-півень із червоною короною на голові, козацькими сережками в обох вухах і золотими шпорами на ногах, ну хто може кинути йому виклик?
В народному світогляді півень символізує народження нового дня, жар сонця та темряву небуття, а ще вогонь, войовничість та силу, іншими словами – саме життя від початку до останнього подиху. Саме тому в українських селах різати господаря двору (головний оберіг добробуту та миру оселі) почиталося за великий гріх та прирівнювалося до заклику зла, злиднів та смерті до хати.
Лелека – як багато закарбовано в цьому слові: і запах рідної оселі, і перший крик немовля, і теплі промені весняного сонця, і прадавня історія рідної землі… недарма він вважається тотемним птахом українців ще з дослов’янських часів. Сучасні лінгвісти підтвердили його походження від звукосполучення «ел(ь)» (ил /ол / ал / ул / iл), яке в прадавніх мовах від давніх греків та кельтів на європейській частині світу було відзнакою вищого статусу. Воно і зараз збереглося в назвах країн, іменах, найзначущих словах; саме тому головного слов’янського язичницького бога звали Ярило.
Цей птах беріг українські терени по обох берегах Дніпра задовго до появи наших пращурів трипільської доби, можливо саме тоді він став ототожненням бога кохання Леля – покровителя міцної сім’ї, затишної оселі і продовження роду. І точно був тотемним для племен лелегів та пелазгів, що проживали тут IV—II тисячолітті до н.е. Як данина генетичній пам’яті і зараз в народі малюють появу в родині немовляти романтичним висловом «лелека приніс з Ірію».