Запіканка — королева української кухні, адже однією своєю появою вона здатна перетворити цілком пересічний стіл на святковий. Безліч варіацій та поєднань складових плюс сам процес запікання, коли смакові особливості їх переплетіння утворюючи унікальний ароматний букет в естетично довершеному обрамленні — чи не це і є вершиною кулінарного мистецтва?
І хоча назва страви каже за себе, акцентуючись на способі приготування, а не на окремих обов’язкових її складових, до складу традиційної української запіканки зазвичай в якості базових входили як мінімум два інгредієнти, поєднання яких робили її тою, ким вона була — самодостатнім та найулюбленішим національним смаколиком всіх часів, не виключаючи і сьогодення (і це без поділу на солону чи солодку страву): яйця та локшина (в іншому варіанті — каша, хліб чи сухарі).
Життя і смерть, вогонь і кров переплетені у вічному пристрасному танку всесвіту — то є святий для українців калиновий цвіт, саме Велике дерево життя і долі, білий світ в його сублімації від створення і до скону віків. Тому і шанують це дерево в Україні з давних-давен за лікувальні властивості, що допомагають видужати від напастей тілесних та духовних, за червоний колір жару, який дає змогу всьому живому продовжувати свій танець життя, за вроду милуючу око та цілуючу затишком душу.
Калина — то дівоча краса. В її гронах та гілках, листі та корінні закарбована вся жіноча доля з вранішньої юності і аж до самої смерті: радість, кохання, любов, вірність, зрада, журба, горе… все є в цьому чарівному дереві, щоб передати багатство почуттів та настроїв мінливої прекрасної статі: сам кущ — то україночка, а цвіт та ягідки — її дітки. Присутність її на подвір’ї вона ж виступала символом вірності та відданості в шлюбних відносинах та родинних стосунках. На вишиванках, в віночках, на рушниках, в мальованих візерунках, посуді, хатніх прикрасах… присутній калиновий образ як оберіг господині та її родини.
Вона приносить на кінчиках своїх гострих чорних, як беззоряна ніч, крильців весну з Виру — так спрадавна вважається на українській землі («зозуля приносить звістку про літо, а ластівка — про теплі дні» та «ластівка весну зачинає, соловейко — закінчує»), хоча з традиційною обачливістю тисячолітня народна мудрість приказками попереджує про стриманість передчасної радості від завершення найтемніших часів смутку та печалі («одна ластівка весни не робить»), бо Зимонька — пані підступна та мстива, раз-у-раз повертається холодним подихом, танком-заметіллю свого пишного сніжного-білого вбрання, смертельним морозним поцілунком…
І недарма саме ця весняна птаха, що однією з перших повертається з півдня навесні (офіційна дата за народним календарем припадає на Сорочин), стала українським символом щастя, кохання та добробуту, адже за прикметами: де ластівка влаштує собі гніздечко, там оселиться добробут у всіх своїх іпостасях («ластівка — то матінка кохання-парування і людям, і худобі»). То й намагаються люди приманити до свого обійстя цих божих посланців сімейним миром, злагодою та затишком, що ластівки, як відомо, полюбляють та цінують більш за все.
Веселий гомін яскравих ярмарків, дерев’яні столи щільно-щільно заставлені різними місцевими та заморськими смаколиками, запаморочливий запах яких сягає самих небес… і духм’яно-золотавий, наче квітневе сонце, напій у глиняних чарах. Той хмільний напій — медовуха, стародавнє «питво українських богів», що супроводжувало всі урочистості та свята від княжих бенкетів до найменшого селянського свята. Мед в Україні з прадавніх часів вважався символом достатку, сили й радості, а медовуха (хоча ще на початку ХХ напій носила ім’я свого основного інгредієнту) — його рідким втіленням.
Колись її готували довго, майже урочисто. Найцінніший напій витримували не тижнями, не місяця, і навіть не роками, а цілими десятиліття! У дубових бочках, у прохолодних погребах медовуха «дозрівала» по сорок років, поцілована Часом набуваючи свого унікального смаку, гідного князівського столу. Сучасні рецепти дозволяють насолоджуватися медовухою вже за пару-трійку тижнів днів, але сила традиції нагадує: колись лише тривалий час був головним інгредієнтом та запорукою створення унікального смаку.
У глибинах української міфології, де небо зливається з землею, а стихії говорять мовою богів, він є величний владика вітрів, бурі, грози та холоду. На його імені, що звучить як відлуння всемогутності та неприборканої сили, стоїть печатка чи-то батька Всесвіту (від «стий» — батьківський) чи батькового брату («стрий» – брата батька), а може руйнівника («стрити» – знищувати). Але хто він по суті, цей таємничий Стрибог, що тримає у своїх руках силу вітрів і допомагає громовику Перуну в його одвічних битвах з всесвітнім злом?
За українськими віруваннями, за ним закріпилася не лише слава небесного повелителя бур і вітрів, а й батька численного сімейства повітряних духів-вітрованців — шістьох синів, шістьох дочок і безлічі онуків, кожен з яких несе у світ його волю. І того, чия сила в єдиноборстві-змаганні в цю мить сильніша, з того боку й дме на землі вітер: Північ — з холодних північних просторів, Вітрило — з теплих південних широт, Стрига — зі східних, сонячних. Бігун, Вихор, Долішній, Труба, Грозовий, Легіт, Літник, Моряк… їхні імена звучать, як закляття з природного словника, і в кожному з них відчувається подих неба, шелест листя, нестримний гірський рокіт або лагідне дихання вечора над рікою. Вони — його рід і сила, військо Стрибоже в боротьбі з демонами.
Священе для кожного українця душею дерево, як символ рідної домівки у всіх її проявах від глобального в межах всієї країни до маленьких, милих серцю дрібничок з батьківської хатини. Його сутність сповнена містицизму та магії, якими за тисячоліття-і-тисячоліття просочилася вся національна культура та сфери буття. Образ горобини в українському фольклорі багатогранний та улюблений.
Стоїть він разом з дубочком та калиною на вищій щаблі ієрархії царства Флори в українській культурі, не дарма ж їх всі або поодинці садовили вздовж паркану із зовнішнього центрального фасаду обійстя з обов’язковою горобиною біля хвіртки в якості магічного оберегу родини. Адже вважалося, що дерево забирає на себе всі злі думки та наміри, пропускаючи у двір лише з чистою душею.
Зубчик до зубчика, який ніжно занурюється в м’який шовк жіночого волосся, раз у раз виринаючи, щоб бути поглиненим знов… є в цьому якийсь прадавній містичний еротичний зміст. Не дарма пращури передали українцям знання про гребінь, як містичний символ жіночої родючості та звабливості і разом з тим — краси та гідності.
Охайна зачіска, де волосинка до волосинки ретельно підібрані одна до одної, сплетені в тугу коску та затягнуті червоною стрічкою — з давних-давен були еталоном української краси, до якого привчали дівчаток з самого малку. Тому гарний гребінець бажано з мальованими малюнками, різьбленими візерунками (адже зазвичай вони буди дерев’яними, бо металеві (ба більше мідні, срібні, золоті собі могли дозволити придбати лише дуже заможні пани) з дзеркальцем йому до пари був одним із жаданіших подарунків.
Це зараз здебільшого квас вважається напоєм літа та найкращим втамовувачем спраги в спеку, а колись він був постійним супутником українського столу будь-якої пори року, урізноманітнюючи безалкогольну карту напоїв для всіх, від малого до старого (насправді незначний відсоток алкоголю в ному присутній, але занадто малий, щоб впливати на когнитивні функції навіть малечі). Адже квас в різних інтерпретаціях, як продукт живого бродіння був не тільки просто напоєм, а й найкращим допоміжним засобом для поліпшення травлення, особливо коли в меню було забагато жирної їжі завжди так поцінованої в Україні.
Причому для його приготування в давнину використовували не тільки традиційний нині хліб та солод, а й різноманітні фрукти (яблука, груші, порічки, аргус, бруква, горобина, буряк, терен) та трави (бузину, цвіт липи, м’яту, мед), том-то в українському побуті слово «квас» мало широке трактування, а поруч із загальною назвою також побутувало ім’я всіх цих різновидів – «оцт».
Свята для кожного українця комаха, яка все життя проводить в невсипучій праці, живе лише за законами і порядками свого маленького світу та віддає так багато іншим, нічого не вимагаючи натомість, Недарма ж бджолу в народі ще кличуть Божою мухою, бо тільки істині посланці небес можуть створити ідеальний всесвіт для ідеального життя, нехай він і обмежується лише невеличким простором однієї пасіки.
Чітка ієрархія та порядок вулика — дивовижне дійство, адже без матки вся ця система в мить розсипається, бджоли починають «мутитися» та «грати», що врешті решт призводить до занепаду сім’ї та спустошення її домівки. Тому традиційно і допомагали пасічники, як могли підтримувати цей ідеально організований порядок буття: замість втраченої матки підсаджували сторонню (викидували через очеретяну дудку, щоб її не вбили), для місця розташування вуликів обирали найзахищеніші від вітрів місця з південного боку пагорбів серед квітучих садів, луків і полів, обгороджували пасіку тиночком від дикого звіра, встановлювали хрест для захисту від блискавок, підгодовували рій голодних часів, ховали від холодів в теплому льосі…
Магічний бар’єр, що відокремлює один світ сонця, радості, життя… від іншого, що існує десь у напівтемряві паралельної реальності, майже невидимий в іншому вимірі, якого лише непрості та зовсім зрідка – прості смертні можуть торкнутися крізь простір і час. І це при тому, що згідно традиційними українськими віруваннями, потойбіччя за своєю волею та бажанням весь час втручається в людське життя.
Замкнути те небажане втручання, особливо негативного змісту, як вважається, дуже просто — варто лише відокремити об’єкт захисту від всього іншого світу замкненою лінією без кутів (краще наближеної до ідеального кола), що створює магічний захисний бар’єр між світів, який духам при всьому їхньому бажанні не перетнути. Правда однієї лінії трохи замало, має бути виконаний цілий ритуал, щоб вона стала абсолютно непроникною від потойбічних зазіхань, особливо від такої страшної напасті, як хвороби, зокрема «чорної смерті» (чуми) та холери.