Остання надія української громади, коли злі сили природи поставали проти неї, загрожуючи не тільки добробуту її членів, а самому їхньому житті. Його застосовували в якості останнього засобу порятунку за допомогою прадавньої магії своїх праматінок українські жінки, за один день гуртом виконавши роботу, яку зазвичай поодинці тяглася тижнями. Одноденний рушник — доріжка, якою з потойбічча кликали по допомогу чисельних духів пращурів в критичні моменти буремного життя українського суспільства.
Коли в село приходила смертоносна чума чи дощ оминав поля стороною місяцями під час весняно-літнього сезону, єдиним засобом для збереження життя громади лишалася прадавня магія. В Україні завжди перед обличчям справжньої біди відступали на другий план всі чвари, персональна неприязнь, старі образи… тому про смертельну загрозу годі вже й говорити.
Саме життя на продуваних всіма вітрами просторах Дикого Поля, лісистих Карпат чи високогір’я Поділля з їх суворими зимами і пекельно-непередбачуваним літом спонукало прадавні племена в пошуках особистого порятунку використовувати всі доступні засоби та матеріали. А що в ті часи було кращім та доступнішим за шкіри та хутро тварин? Тому шкіряні вироби на українських теренах цінувалися у всі часи за свою функціональність, красу та зручність.
Століття і століття технологічних та технічних спробі і помилок викарбували з українських пращурів одних з найкращих майстрів з обробки шкіри, традиції яких ретельно зберігалися та передавалися з покоління в покоління в середині однієї сім’ї чи обмеженого кола осіб, які заснуванням та розвитком українських міст об’єдналися для обміну досвідом та захисту своїх інтересів в цехи чинбарів.
Він переступає поріг нової хати ледь не попереду самих господарів, щоб стежити за порядком та допомагати тримати лад. В його владі сила пічного жару та свічкового вогню, які розгоряються та згасають за одним помахом його руки. Духовний господар хати, який з часом перетворився завдяки поколіннями переданих з уст в уста легендам на головну нестрашну страшилку неслухняних українських дітлахів, а разом з тим — їхнього порадника та кращого друга, «бабая, що живе за пічкою».
Вважається, що бабай починає своє госпадарювання з перших кроків в домівці – то він заводить в нову хату кішку мелодійними наспівами та улесливими нашіптуваннями вкладаючи її спати на найзатишніше в оселі (за іншою версією — сам перетворюється на якусь мить в котика-муркотика), пригледіне ним заздалегідь для господарева ліжка місце. Бо спокійний сон та солодкі сни господарів — то запорука лагоди в родині.
Він доріжкою долі пролягає від народження людини до останнього шляху в сиру землю, супроводжуючи її через всі радості, печалі, препони та негоди. Як прадавній символ захисного магічного Сворожого кола вічності, єдності, довершеності він традиційно був неодмінним атрибутом будь-якого одягу українців і на щодень, і на свята (не дарма ж навіть померлого немовлятку клали в труну підперезаним). Соціальний статус особи можна було прочитати за кольором, малюнком та стилем. Його величність пояс — український життєвий шлях.
Пояси спрадавна виступали неодмінним атрибутом національного одягу українців, з’явитися на люди без нього вважалося за велику ганьбу, бо за усталеними нормами моралі він ототожнював порядність з якою людина «тримає себе» (не дарма про гіркого п’яничку казали: «він навіть пояс пропив»). Чим розкішніше пояс (в два чи три оберти без зшиву, шовкова / лляна / конопляна / воняна тканина чи шкіра, ручного чи машинного ткацтва, вишитий по всій довжині, прикрашений китицями), тим заможніше українець.
Найшанованіша в українській культурі рослина, зведена на вершину національного Олімпу царства Флори. Адже традиційно з прадавніх часів в країні не було жодної сфери життя, де б не використовувалася маленька тендітна квіточка. Льон тому і був в великій пошані, бо помічникам українцям був у будь-який справі: і на урочисту біленьку сорочку, і на мотузки, і на доріжки, і в їжу, і на лікування різних хвороб він згодиться. Всі етапи поводження зі священною рослиною, що символізувала нитку життя за її схожість з волоссям, ще пращурами пращурів були строго запротокольовані та несли свій глибинний зміст.
Як головного носія продовження роду ця маленька бузково-блакитна квіточка — символ дівочої краси. Саме тому вона так активно була задіяна у весільній обрядововій атрибутиці: зашиття в сукню після заручин в якості оберегу, використання льону при розчісування волосся молодої, спалювання сплетеної з нього та прикрашеної стрічками «дівової коси» на другий день весілля для духовного єднання молодят через підтвердження переходу молодої з дівочого статусу в жіночій.
Гарбузи були в пошані у дорослих та дітлахів задовго до появи та набуття шаленої популярності на українській землі свята Всіх святих більш відоме під своєю англійською абревіатурною назвою Хелловін. Адже солодка чи солона і така ласа до споживання каші і бабки з них були не тільки невичерпним джерелом енергії, а одним із наявних в традиційному раціоні смаколиків на щодня будь-якої пори року.
Гарбузи через свою невибагливість росли спрадавна в кожному українському обійсті у всіх регіонах, даючи такий багатий врожай, що на весь наступний рік вистачало і всій родині, і худобі, що за спроможності без додаткової обробки та особливих умов зберігатися робило їх справжніми королями городу. Навіть нежалко було піднести цілого гарбуза в якості тактичної відмови сватам некоханого залицяльника згідно українського народного етикету.
З чим у людини асоціюється багнюка? Точно не з чим приємним — огидна на дотик, запах та вигляд субстанція незрозумілої консистенції, навряд чи вона може викликати у людини якісь позитивні відчуття. Інша справа служки кого не кликали, така гидота для них, за прадавніми українськими переказами — то найулюбленіша рідна домівка, в якій плекаються та втілюються в життя такі самі нечисті каверзи та шкоди. І найменші, а для декого ще й найсимпатичніші (сердобольні українці люблять вбогих та ображених) серед нечистої сили, анчутки, саме з їх числа.
Кривобокі на ліво (або п’яту вовк відкусив, чи дверима відбили, як від людей тікав) хутряні билинки з крильцями, хоч як і всі вони рогатий… в народі до них зазвичай ставилися зі зверхньою поблажливістю — служки нечистого, але маленькі та гноблені іншими представниками своєї братії, то і шкоди від них небагато, можна від неї і відмахнутися. Головне самому анчутку не кликати промовлянням вголос її імені, бо прив’яжеться, не відв’яжеш – його улюблена забавка — лякати пізніх перехожих незрозумілими звуками.
Недарма, ох недарма, вважається що вони виросли з Євиних сліз. І ситий стіл, і душевний спокій, і міцний одяг, і зручне навчання, і господарський інвентар, і поживне харчування тварин, і навіть магічний захист… ну яка рослина ще так багато давала людині в цьому світі? Так з давніх-давен в Україні коноплі вважалися майже святою рослиною саме через цей їхній унікальний широкий набір застосування фактично кожного їхнього міліметру від коріння до кожного кінчика їхніх зіркоподібних листочків.
Поживна цілою гамою корисних речовин молочко чи олія з насіння конопель (рослинний білок, комплекс мінералів та мікроелементів, полінасичені жирні кислоти) перетворює їх на відмінну натуральну харчову добавку в раціоні людей та тварин. Тонкі та міцні волокна стеблин конопель з унікальною вологостійкістю в Україні з давнини використовували для виготовлення прядива для тканини одягу та домашнього начиння (рушники, мішки, доріжки), парусів, плетіння мотузок, лукової тятиви.., а нині ж ці властивості перетворили їх на основу для виготовлення цінних паперів. Аромат їхнього листя заспокоює нервову систему, що забезпечило надійне місце канабісу в системі сучасного лікування нервово-психічних хвороб.
Стільки галасу та суперечок, як навколо однієї маленької сіренької пташки, мабутьне здімалося з приводу жодної іншої живої чи неживої істоти в українській культурі; і живлені в тому числі недалекими прийшлими християнськими церковниками ці баталії чиняться донині. Так традиційно горобець в Україні виступав з одного символом вірного кохання та суспільної єдності, з іншого — ледь не ототожненням самого нечистого, і ця бінарність аж ніяк не заважає цій маленькій полохливій істоті урізноманютнювати та пожвавлювати своїми гучними толоками безкінечно-довгі зимові українські дні.
Горобці за своєю природою домовиті однолюби, тому не дивно, що згідно українського шлюбного символізму вони виступають запорукою вірних стосунків з міцним і дружним домом, моторного та хазяйновитого подружжя, лагоди та великого приплоду дітлахів – адже ці маленькі пернаті сміливо захищають свої домівки та нащадків, в разі знайдення поживи, скликають на столовання всіх своїх родичів. Вважається, що навіть на велике Стрітення це єдині птахі, яким боги дозволили вінчатися та вити гніздечко, бо життя їхнє занадто коротке, щоб марнувати його на святкування та байдикування.
Як найшвидше приготувати на велике сімейство смачнючу страву з м’яса без додаткової обробки ще й з мінімальними витратами сил? Адже м’ясо — це продукт який просто фізично потребує багато уваги та тривалого часу для приведення в їстівний стан. Відповідь проста: ну звичайно, подрібнити його, розірвавши монолітність м’язової структури, щоб температурі було легше впоратися з приведенням його до придатного стану споживання — чим дрібніше шматочки, тим менше час готівлі.
В Україні зазвичай розділяли два стани подрібнення м’яса, залежно від якої самостійна готова смажена страва мала власну назву: розтерте в пух м’ясо — котлети, мілко-мілко надрібнене — січеники (рублені котлетки). Існував ще третій вид, залежний від способу приготування, тушковані після обсмажування котлетки – тефтелі. Хоча при цьому сама класична форма всіх трьох страв була майже ідентичною круг чи овал приплюснутий з двох боків для зручності обжарювання. Вид м’яса, як і наявність допоміжних елементів, а також начинок, на приналежність до однієї з цих трьох категорій ролі не грали.