Наступний після такого великого свята, як Великодень, звичайно ж день просто не міг бути пересічним, адже піднесено-грайливий настрій підсилений настанням довгоочікуваного тепла з поцілунком сонця на чолі нікуди не подівся, як і величезний запасів наготованного для святкування – що хоч тиждень доїдай, все одно залишиться.
Ось українці за традицією і продовжували походеньки по гостях від рідних до близьких, від близьких до друзів… до тих, з ким вчора не встигли привітатися та відсвяткувати. Хоч і важко це було робили після великодніх багатих застіль-розговень. Але виконання родинно-дружніх обов’язків — то «святе», от і пленталися-волочилися вони з волочильними піснопіннями від хати до хати зі своїми пасочками-дорами (свяченими бабками), крашенками та ковбасками (звідти і пішла народна назва свята «Волочильне» чи «Волочиння»).
Сама назва Великдень говорить про те, що це свято геть не пересічне в українському народному календарі, фактично одне з двох найшанованіших, поряд з народженням Коляди. В Україні традиційно підготовка до нього починається задовго до настання саме того довгоочікуваного дня вшанування в першу неділю по весняному рівноденню великого Даждьбога, який є все і все є він, бо саме його невсипущими турботами був створений Всесвіт-красне яєчко і дарований людству. Маленька частинка тієї шанобливої вдячності і зараз українська спільнота виказує щонеділі її неробочо-відпочивальним забарвленням, з плином часу добряче підзабуваши прадавні витоки її святкових шат. Хоч за літописами та свідченнями арабських істориків, зокрема Аль-Масуді, ще в Х столітті українці залишалися сонцепоклонниками і щонеділі вшановували своє домінувальне божество.
Недарма червона крашанка, серце якого є ототожненням сонця — головний символ та атрибут великого весняного свята Воскресіння Ярила-сонця. Їх фарбують заздалегідь в чистий четвер чи передвеликодню суботу при живому вогні (бо то — найвищі чари від злих духів). При чому якщо домінантний червоно-коричневий колір, символ вогню та сонця, отримується відваром цибулинного лушпиння, то інші здобуваються в різний спосіб: жовтий (кора дикої яблуні, куркума), синій (синя капуста), салатовий (молоде березове листя).
Він приходить магією свого потойбічного марева-світла, коли останній промінь згасаючого сонця ховається за обрієм, пробуджуючи в душі глибинні, надійно ховані при світлі дня думки, бажання, пристрасті… Може саме тому господаря ночі, красеня-місяця у всі часи на українських теренах шанували за одного з найголовніших покровителів, якому можна довірити все своє напотаємніше, адже він один не тільки надійно збереже секрет, а ще й посприяє здійсненню заповітних мрій.
І хоча молодик — чоловічого роду, він назавжди міцно пов’язаний з жіночим початком своїм розумінням його справжньої сутності, жіночих потаємних бажань, мотивів, прагнень… адже той, хто знає, чого хоче жінка, знає все на світі, але навіть Бог не знає чого вона хоче, от тільки місяць в цьому питанні — сильніший за будь-якого бога. Саме тому з давніх-давен саме він вважався відповідальним за всі грані справжнього кохання, недарма ж, за українськими повір’ями, парость проростає саме під місячним сяйвом.
Задовгі тисячоліття до появи християнства праукраїнці жили в гармонійному поєднанні з природою та всесвітом за ретельно продуманою системою анімістичних вірувань (лат. «animus» — душа, живе), в якій кожна сутність довкілля (небесні світила, явища природи, рослини, звірина…) мала душу, і задля гармонійного співіснування з ними людині треба було підтримувати баланс з головним принципом «не нашкодь» на чолі. При чому вони стосувалися кожної сфери життя без виключень і більшою частиною залишилися в житті сучасних українців, не дивлячись на двотисячолітню агресивного витіснення християнством та його церковниками.
Ці натуралістичні вірування, вибудовані на виведених за багато століть природних закономірностях та принципах, допомагали пращурам в організації свого повсякденного життя серед навколишнього хаосу повсякдення. З плином часу вони ставали все більш прагматичними, реалістичними, домовитими… Фактично з розвитком суспільства відбувся перехід до антропоморфічної (грец. «antropos» — людина) чи людиноцентрічної системи цінностей, поклавши весь тягар відповідальність за власний добробут та навколишнє благоденство на людину, привчаючи її причини власних невдач шукати в собі та своїх власних вчинках. При цьому були збережені первинні анімістичні канони, що в тандемі призвело до появи у природних сутностей людських рис (звідти походять сучасні мовні обороти: сонце сідає, грім б’є, вітер свище…) та циклічність буття (весна народжується, природа взимку помирає…).
З прадавніх часів в Україні існує сприйняття людини — як союзу трьох сутностей: тіла (фізичної оболонки), духа (сили, що відповідає за фізичний бік функціювання тіла) та душі (те, що відповідає за людський духовний всесвіт). Причому найтендитніша та й цінніша з них — саме остання, бо саме вона робить людину людиною з усіма її особистими характерними рисами.
За віруваннями, душа відлітала, коли гинуло тіло, і вже не мала можливості повернутися назад, на відміну від духа, який міг знайти шлях назад і оживити тіло, але без души — то вже була не людина, а гидка потвора, лише зовні схожа на себе колишнього, по суті — пуста оболонка (упир). За багато-багато століть українська культура випрацювала цілу низку ритуалів для полегшення переходу померлого до Виру пращурів та захисту живих від повернення його духу.
Приготування домашньої ковбаси в українській традиційній кухні — це майже священнодійство, кожен етап якого чітко регламентований прадавніми канонами. Адже це одна з найулюбленіших страв, яку подавали лише до великого святкового (не пісного) столу, яку газдині ніжно зберігали протягом місяців, щоб підкреслити урочистість моменту через справжнє гастрономічне блаженство та.
Цінність страви була не тільки в доволі тривалому процесі її приготування, а й в обмеженості її кількості, бо свиней для власного споживання традиційно в українських селах відгодовували лише з весни до осені (коли було вдосталь корму), і тільки восени можна було наготувати ковбаски про запас, щоб поласувати в найбільші свята. Тому до справи виготовлення золотих у всіх сенсах ковбасок газдині підходили з усією відповідальністю, обираючи лише століттями перевірені рецепти своїх пращурок.
Людині завжди кортіло зазирнути в майбутнє, яке всемогутній Час надійно береже за сьома печатками, щоб не допусти втручання земної волі в накресленій самими Небесами перебіг подій. Але ж надія помирає останньою, тому за багато тисячоліть український всесвіт викарбувала свої методи зв’язку з потойбіччям, поступово перетворивши їх на уніфіковані ритуали з магічним підтекстом. І як тут було обійтися без каблучки, що здавна виступала символом самого Бога-Сонця, ототожнювала чоловічу статеву силу та виступала об’єктним земним прихистком душі. Тому і гадань за допомогою персня в Україні збереглося чимало на судженого, на долю, на майбутніх діточок, на добробут…
Для ворожіння в українському народному календарі існували певні, зумовлені перевіреними часом ворожильними результатами дні. Так, за переказами, найтонша межа між небом та землею приходилася на Різдвяну ніч, на Коліти, на Купали, на Василя.., хоча нетерпляче бажання, особливо дівчат, зазирнути за обрій сьогодення не зупиняло їх від гадання і в інші дні, але обов’язково в темну пору доби, ближче до опівнічної магії. Для обряду зазвичай використовувалось власна подарована батьками на повноліття каблучка (перстень) або обручка.
Вона живе поруч і в той самий час так далеко, що не побачиш, аж на тому боці потойбіччя життя, десь між реальністю та країною сновидінь. Народжена в царстві мертвих, шляхом з землі до пекла, вона – одна з чисельних доньок чоронобогині Мари, але при цьому не найгірша з маренят, то і живе ближче до людей, навіть ділить з ними один дах (хоча за іншою версією, кікіморки — викрадені нехрещеними немовлятами та взрощені чортами дівчатка, що втекли назад до своїх, от тільки вирватися з потойбіччя так і не змогли). Кажуть, через те у них такий поганий і сварливий характер.
Бліда худа (бо недогодована) чи-то онука, чи дружина домовика, що разом з ним живе в коморі, комині або в запічку, всюдисуща кікімора знає всі людські гріхи та родинні таємниці, але тримає їх при собі, чинячи в хаті справедливість на свій лад: допомагаючи добрим господиням та караючи ледачих. Може тому і не гонять її люди, а задобрюють, щоб злагода в хаті трималася.
Справжній культ, адепти різних течій якого ось вже котре століття воюють за право називати саме свій рецепт приготування сала найканонічнішим. І недарма, адже сало поряд із борщем вважається головною національною українською стравою. Адже його поживність століттями допомагала нації виживати в надскладних природньо-соціальних умовах, а смакові якості були відшліфовані до ідеалу тисячоліттями експериментів та секретами приготування, що передавалися від покоління до покоління.
На перший погляд доволі простий рецепт приготування страви (що може бути простіше, ніж взяти шмат сала посолити та покласти на деякий час для просолювання?) насправді починає своє втілення в життя за багато-багато місяців до того, як страва потрапить на український стіл, фактично від народження поросяти.
«Добру людину корчма-горілка не зіпсують, погану — церква не виправить» – ось так українська народна мудрість, як завжди, парою влучних фраз зі своєю всьогдашньою дотепністю повністю окреслює всю об’ємну сутність предмету, людини чи явища. Проблема не в алкоголі чи його відсутності як такого, а в людині його споживаючій.
Традиційно у горілки в народі було кілька імен-прізвиськ лояльних так і з негативним підтекстом до свого об’єкту. «Горивка», «пальонка», «зорівка», «гірка», «димка», «спотикач», «шумівка», «гострогляд», «першак» (перший збір при перегонці міцністю шістдесят градусів), «старка» (витримана), «сивуха» (поганої якості)… Але не залежно до особистого ставлення вона завжди була присутня в житті українців, супроводжуючи їх в найсвітліші та найтемніші миті їхнього життя. Її пили на народжені, всіх більш-менш великих світах народного обрядового циклу, на заручинах, весіллі, хрестинах, похованні та залишали чарку на могилках померлих, а також скриплячою договір запорукою (могарич, якій навіть мав законну силу правочину) та символом примирення.