Жнива вже давно закінчилися, ще на Іллі був зв’язаний останній сніп, але для закінчення хліборобського року господарям ще треба було обмолотити та змолоти врожай, що також потребувало чимало часу та зусиль, адже як то кажуть: «Не той хліб, що у полі, а той, що в стодолі». Але і цьому періоду турбот приходив кінець, який за століттями сформованими традиціями українських пращурів мав припасти на 18 жовтня, свято осіннього Луки («Як мине Луки, то стоять порожні луки»).
Чим цей праведний євангеліст так догодив українським пращурам, що саме з його ім’ям народна мудрість пов’язала одну з найшанованіших та найрадісніших дат народного календаря — про те місцеві легенди помовчують.., можливо, сумлінною працею по збору та впорядкуванню наявної інформації про земне життя Ісуса Христа чи докладними нотатками про справи апостольські, власноруч створеними ним чудотворними іконами-цілительками або своєю підтримкою нужденних в важкі хвилини.
Середина робочого тижня слугує тією психологічною межею максимальної концентрації життєвих сил, за якою людський мозок, тільки-но оговтавшись від попередніх вихідних і увійшовши в працьовий режим, підсвідомо скидає темп та починає свій відлік часу до наступної суботи, коли можна знов всі насущні справи відкласти до понеділка. Цей дуалізм став тим вирішальним фактором, який закріпив в народі за середою славу «важкого дня» («У кого середа, а у кого — вже п’ятниця»).
Щедрих мазків до негативної слави не пожалкували для середи і християнські каноніки, які соковитими барвами розписали зраду Іуди Іскаріота свого наставника та покровителя, сина Божого Ісуса Христа, саме цього дня. Хоча за прадавніми українськими віруваннями саме цього дня Бог створив сонце, місяць і зорі, які хоч на секунду проглянуть навіть крізь самі похмурі хмари цього дня.
Все життя його захоплювала і вела лише любов до чарівного, мелодійного, прекрасного, виразного… українського слова, все інше завжди залишалося вторинним, навіть його підпис на Брест-литовській мирній угоді про закінчення Першої світової війни. Але саме за цей великий дар, працювати з тим, в що закоханий до нестями, доля стягла з нього рахунок по повній вартості. Український мовознавець, просвітитель, дипломат, Микола Любинський.
Священницька сім’я невеличкого села на Хмельниччині. Як водиться для парості церковного роду, середня освіта в престижній Кам’янецькій гімназії (вже з відзнакою по словесності). Далі річна пауза в вінницьких Рахнях Лісових для підготовки до ВНЗ, під час якої він не тільки активно розвиває свої знання, а й вчителює та відкриває батьківську бібліотеку для всіх бажаючих з місцевих старих і малих. Не дивно, що вступ на історико-філологічний Київського університету став для двадцятирічного юнака лише формальністю.
Білосніжні руїни серед рівного, як стіл, зеленого поля під безкрайньою блакиттю українського неба. В їхніх абрисах ще проглядають контури тієї первинної витонченої вежі-замку, що колись була однім з найсхідніших форпостів володінь легендарних тамплієрів, які століттями билися за християнську Європу проти експансії східних варварів.
Чи-то полуденне марево дороги, що широким затяжним напівколом оминає мальовничу панораму західної околиці Середнього, вимальовує картини з минулого, чи голова Медузи Горгони, яку майже стер безжальний Час, продовжує наводити чари на випадкового подорожнього, але тут на метафізичному рівні відчувається інший вимір буття. Пов’язане це з оповитим золотом смарагдовим кубком-граалем тоді ще архангела Люцефера, таємницю якого за сімома печатками-закляттями ніби-то вже сім століть бережуть ці руїни, чи то дія прадавнього прокляття колись руського роду Дубів, що зреклися віри пращурів та свого коріння, перейменувавшись в Добо на мадярський манер — це легенди не уточнюють.
Далекі подорожі і зараз, при всіх досягненнях сучасних науки і техніки, — неабиякий стрес для організму та виснажлива пригода з великою кількістю раптовостей на шляху. А що казати за старі часи з їхніми відсутністю транспорту та електронних навігаторів, без купи кав’ярень на кожнім куті, та й дорога тоді вимірювалася не годинами, а днями та тижнями.
Звичайно в таких обставинах, коли подорожній сам не знав на який проміжок часу опинявся між двома кінцевими точками свого шляху за відсутності тоді широкої мережі точок громадського харчування, подбати про поживний та калорійний хліб насущний треба було заздалегідь чи покластися на милість Божу та зустрічних людей (що було б досить легковажно). Однім з таких українських традиційних страв для подорожніх є мандрики — бездріжджова борошняна випічка традиційно з сирною або яблуневою начинкою (подейкують раніше ще використовували свіжі сливи, вишні, малину, полуницю).
Він, як натхнений модельєр, вбирає землю багатими строкатими шатами в золото-багряних кольорах, що разом з дарованим ним рум’янцем так пасують матінці-Осені на тлі залишеного Літом смарагдового оксамиту. Тому традиційно в українському календарі він носить ім’я Жовтня, хоч поряд з тим в народі існує безліч його дотепних прізвиськ накшталт: Листобій, Весільник (за кількість весільних урочистостей), Зазимник, Пазерник (костриця) (через час чистити льон і коноплі від костриць), Покрова, Грязень або Хмурень («Плаче осінь холодними сльозами»), Древопилець (активізація заготівлі дров до холодів), Костринчик (через спалювання опалого листя та жухлої трави), Птахогін («Ходить жовтень по краю, виганяє птахів з гаю»).
За прадавніми слов’янськими віруваннями (згідно тверджень ст. Ейнхорна, автора XVII століття) жовтень був місяцем під знаком Велесу, покровителя людських душ, сина Роду-творця всесвіту, що можливо було пов’язане з відповідністю осені в життєвому циклі пращурів із заходом життя, коли природа поступово вмирає (засинає), тому-то і пахне він по-стариковськи, капустою. За українськими віруваннями Велес приходив в кожну хату домовиком, душею одного з пращурів, щоб допомагати підтримувати в родині лад. Недарма ж Дідів день (12 жовтня), традиційний день останніх в поточному році відвідин могил своїх померлих, припадав саме на середній місяць осені.
Все життя, як єдина ода просвітництву у всьому різноманітті його проявів від навчання та вчителювання до ґрунтовних наукових досліджень і підготовки посібників для популяризації їхніх результатів, за що врешті-решт його обірвала безжальна рука тих, хто прийшов під фальшивими гаслами «Вчитися, вчитися і ще раз вчитися», а насправді — перетворити суспільство на сіру масу одноліких посредностей. У нього було багато псевдонімів, але одна мета — зробити цей світ краще через пізнання минулого, Василь Різниченко, хрещений батько Гетьманщини, український історик, освітянин, статистик, демограф, бібліограф.
Шляхетністю та скромністю він вдався в свого батька Василя — так само вів доволі тихе життя, віддаючи всього себе улюбленій роботі. А починалося все в шляхетній сім’ї конотопського фельдшера зразка 1892 року. Місцеві церковно-парафіяльна, міська, а наостанок для завершення середньої освіти — комерційна школи, і ось в свої дев’ятнадцять Василь — студент Київського політеху, де разом з тим вступає до «Просвіти» та починає друкуватися в газетах «Діло» та «Сніп».
Як світ пізнає іншу країну і складає свою думку про народ, що її населяє? – це риторичне питання, бо цей шлях для кожного свій: хтось їде мандрівкою, хтось бачить її через призму подій минулого і сюжетів світових ЗМІ сьогодення з нею пов’язаних, а комусь достатньо маленької дрібнички накшталт келиха гарного вина чи промінця сонця відбитого у віконному вітражі старовинного палацу.., щоб пристрасно закохатися в іншу країну, її людей, її культуру назавжди.
1958 рік. Лютеранська кірха десь в передмісті Мюнхену. Випадково зав’язана розмова між пастором та завіталим до святині з цікавості на вогник співрозмовником. На привеликий подив останнього, який виявився одним з чисельних журналістів громадсько-політичного тижневика в екзилі «Шлях перемоги» (його авторським підписом були дві літери, «о.д.»), німецький священик виявив неабияку обізнаність в українських справах, та не за кліше нав’язаними через західні ЗМІ про-радянської пропаганди, а актуальних реаліях окупованої на той час радянським режимом країни по той бік «залізного занавесу».
Маленька пухкенька грудочка всепробачального добра, яку не побачиш в звичайному середовищі їхнього існування серед високих літніх трав, осіннього палого листя чи білих снігових наметів.., якщо не маєш такої ж самої чуйної, співчутливої та толерантної для всього сущого душі, і то лише за умови, що сама хуха дозволить це (адже за народними повір’ями вони — майстри маскування і легко міняють колір свого м’якенького хутра під стать навколишнього пейзажу).
За українською міфологією хухи відносяться до світу добра, споконвіку оберігаючи українські ліса, степи, гори, яри… не люблять вони лиши вогкі місцини, бояк їхнє хутро швидко намокає та довго сохне, від чого вони мерзнуть і хворіють. Свої затишні маленькі домівки ці українські янголи добра облаштовують поміж коріння дерев, в неглибоких захищених ямках подалі від ходжених людьми троп і шляхів, там де ніхто не стане на заваді затишному існуванню їхньої колонії (вважається, що селяться вони поруч зі своїми родичами-знайомими, але в окремій домівці, розрахованій ледь-ледь на одну персону).
Всіх його регалій не перелічиш, його внесок у відродження України на світанку ХХ століття не переоціниш, щоб записати всі його офіційні і неофіційні титули-регалії не вистачить повнорозмірного аркушу паперу, а пам’ять про нього дбайливо бережеться на двох континентах, адже все життя Івана Боберського — це суцільна ода українству через призму безкорисливої активної праці на суспільне благо своєї нації.
Вже народження первістком в родині нащадка старовинного шляхетного українського роду, що століттями гордо ніс прапор своєї національної ідентичності під гербом «Сас», змалку наклало на Іванка тягар обов’язку та відповідальності по відношенню до пам’яті своїх пращурів, а суворе традиційне виховання під наглядом батька-священника та матінки-вчительки в колі семи своїх молодших братів і сестер лише загострило ті якості, які сформували хлопчину як альтруїстичну активно-патріотичну особистість.