Жнива вже давно закінчилися, ще на Іллі був зв’язаний останній сніп, але для закінчення хліборобського року господарям ще треба було обмолотити та змолоти врожай, що також потребувало чимало часу та зусиль, адже як то кажуть: «Не той хліб, що у полі, а той, що в стодолі». Але і цьому періоду турбот приходив кінець, який за століттями сформованими традиціями українських пращурів мав припасти на 18 жовтня, свято осіннього Луки («Як мине Луки, то стоять порожні луки»).
Чим цей праведний євангеліст так догодив українським пращурам, що саме з його ім’ям народна мудрість пов’язала одну з найшанованіших та найрадісніших дат народного календаря — про те місцеві легенди помовчують.., можливо, сумлінною працею по збору та впорядкуванню наявної інформації про земне життя Ісуса Христа чи докладними нотатками про справи апостольські, власноруч створеними ним чудотворними іконами-цілительками або своєю підтримкою нужденних в важкі хвилини.
Середина робочого тижня слугує тією психологічною межею максимальної концентрації життєвих сил, за якою людський мозок, тільки-но оговтавшись від попередніх вихідних і увійшовши в працьовий режим, підсвідомо скидає темп та починає свій відлік часу до наступної суботи, коли можна знов всі насущні справи відкласти до понеділка. Цей дуалізм став тим вирішальним фактором, який закріпив в народі за середою славу «важкого дня» («У кого середа, а у кого — вже п’ятниця»).
Щедрих мазків до негативної слави не пожалкували для середи і християнські каноніки, які соковитими барвами розписали зраду Іуди Іскаріота свого наставника та покровителя, сина Божого Ісуса Христа, саме цього дня. Хоча за прадавніми українськими віруваннями саме цього дня Бог створив сонце, місяць і зорі, які хоч на секунду проглянуть навіть крізь самі похмурі хмари цього дня.
Білосніжні руїни серед рівного, як стіл, зеленого поля під безкрайньою блакиттю українського неба. В їхніх абрисах ще проглядають контури тієї первинної витонченої вежі-замку, що колись була однім з найсхідніших форпостів володінь легендарних тамплієрів, які століттями билися за християнську Європу проти експансії східних варварів.
Чи-то полуденне марево дороги, що широким затяжним напівколом оминає мальовничу панораму західної околиці Середнього, вимальовує картини з минулого, чи голова Медузи Горгони, яку майже стер безжальний Час, продовжує наводити чари на випадкового подорожнього, але тут на метафізичному рівні відчувається інший вимір буття. Пов’язане це з оповитим золотом смарагдовим кубком-граалем тоді ще архангела Люцефера, таємницю якого за сімома печатками-закляттями ніби-то вже сім століть бережуть ці руїни, чи то дія прадавнього прокляття колись руського роду Дубів, що зреклися віри пращурів та свого коріння, перейменувавшись в Добо на мадярський манер — це легенди не уточнюють.
Він, як натхнений модельєр, вбирає землю багатими строкатими шатами в золото-багряних кольорах, що разом з дарованим ним рум’янцем так пасують матінці-Осені на тлі залишеного Літом смарагдового оксамиту. Тому традиційно в українському календарі він носить ім’я Жовтня, хоч поряд з тим в народі існує безліч його дотепних прізвиськ накшталт: Листобій, Весільник (за кількість весільних урочистостей), Зазимник, Пазерник (костриця) (через час чистити льон і коноплі від костриць), Покрова, Грязень або Хмурень («Плаче осінь холодними сльозами»), Древопилець (активізація заготівлі дров до холодів), Костринчик (через спалювання опалого листя та жухлої трави), Птахогін («Ходить жовтень по краю, виганяє птахів з гаю»).
За прадавніми слов’янськими віруваннями (згідно тверджень ст. Ейнхорна, автора XVII століття) жовтень був місяцем під знаком Велесу, покровителя людських душ, сина Роду-творця всесвіту, що можливо було пов’язане з відповідністю осені в життєвому циклі пращурів із заходом життя, коли природа поступово вмирає (засинає), тому-то і пахне він по-стариковськи, капустою. За українськими віруваннями Велес приходив в кожну хату домовиком, душею одного з пращурів, щоб допомагати підтримувати в родині лад. Недарма ж Дідів день (12 жовтня), традиційний день останніх в поточному році відвідин могил своїх померлих, припадав саме на середній місяць осені.
Як світ пізнає іншу країну і складає свою думку про народ, що її населяє? – це риторичне питання, бо цей шлях для кожного свій: хтось їде мандрівкою, хтось бачить її через призму подій минулого і сюжетів світових ЗМІ сьогодення з нею пов’язаних, а комусь достатньо маленької дрібнички накшталт келиха гарного вина чи промінця сонця відбитого у віконному вітражі старовинного палацу.., щоб пристрасно закохатися в іншу країну, її людей, її культуру назавжди.
1958 рік. Лютеранська кірха десь в передмісті Мюнхену. Випадково зав’язана розмова між пастором та завіталим до святині з цікавості на вогник співрозмовником. На привеликий подив останнього, який виявився одним з чисельних журналістів громадсько-політичного тижневика в екзилі «Шлях перемоги» (його авторським підписом були дві літери, «о.д.»), німецький священик виявив неабияку обізнаність в українських справах, та не за кліше нав’язаними через західні ЗМІ про-радянської пропаганди, а актуальних реаліях окупованої на той час радянським режимом країни по той бік «залізного занавесу».