Постать Тараса Шевченка — це один з тих наріжних каменів, на якому тримається сучасна українська література. І хоча її суспільна подача змінювалася в дусі часу, самі високі регалії накладали той відтінок монументальності та напівбожественості, який так важко сприймається молодим поколінням та ще й в світлі освітнього примусу. Лише в останні часи ця практика, і то не скрізь, тенденційно почала змінюватися на краще, коли образ Кобзаря почали розглядати не стільки з точки зору його аксіомно-трагічної творчості, скільки в контексті життєвих чинників впливу на самого автора, шукати цікаві аспекти побудови історично-контекстних зв’язків.
Причому обмеженість та уривистість історичних фактів переплетені з літературно-художньою творчістю помножені на віддаленість часового проміжку його життя дають новітнім дослідникам шевченківської творчості неоране поле можливостей для припущень, здогадок та легенд. І звичайно Авророю над всім виблискує питання почуттєвих відносин Шевченка з жінками.
Бог сонця та палкого кохання, який приходить на українську землю разом зі справжнім теплом та першими квітами. Він паморочить голову запахом свіжих трав, веселим співом птахів, теплом сонячних променів, відчуттям, що холоди вже минули і не повернуться скоро. Саме тому вважається, що на весеннего Юрия 23 квітня (прадавні назви Вишнего Ярила Джуджревчик, Джурилин) парубки можуть обрати собі найкращу супутницю життя, адже сам Ярило благословляє пари цього дня. Хоча в праслов’янські часи вважалося, що небесне благословіння (його ще звали «Ярилковими гуляннями») триватиме аж до Купала.
Традиційно українці святкують його на природі, десь біля гаю чи річки під теплими сонячними променями з піснями, танками та іграми («Юрій на поріг весну приволік»). Це своєрідне вшанування сонця, як головного будителя землі, створення її зароду та народження пліду їхнього кохання. Народною уявою міфічне ототожнення небесного світила, весняний Ярило, органічно вплетений в реалії буття, як молодий станний красень сам білий, вдягнений в біле, на білому коні, зі свитою о трьох білих вовках, який закохує у себе все живе і навіть саму чарівну богиню кохання, молодості і краси Лелю.
Він входить в касту золотих страв світу, адже і через дві тисячі років не втрачає ані краплинки своїх цілющих властивостей запечатанних рукою Матінки-Природи в своєму золотому бурштині. Мед — найсмачніший, найпоживніший та найцілючіший з усіх відомих відомих людству продуктів, дбайливо зібраний тисячами невтомних працівниць, крихітних бджілок.
Звічайно ж така чарівна річ за уявленнями слов’янських пращурів просто не могла з’явитися на світ без участі всемогутнього божества — так в український фольклор багато тисячоліть тому увійшли дух охоронець рою, Бортник, та його Бджодине свято (Бджолярник), яке традиційно святкується 17 квітня (бо цього дня «бджола літає до моря та приносить золоті ключі від літа»).
Оспівана веснянками та наспівами перших птахів, зігріта сонячними променями, овіяна теплими вітрами, уквітчана запашними квітами,прекрасна та живіша за саме життя, вона легкою ходою крокує українською землею, і під її тендітними ніжками розквітають квіти і трави в радісному поверненні до буття після тривалого зимового сну смерті. Слов’янська Леля — донька покровительниці всесвіту Лади.
Її вітали на Красну Горку 22 квітня перед Ярилком Вишім, та ще кликали Лельником, Ляльником, Великою Ладою чи Дівою, що зафіксоване на слов’янських теренах ще в VI — V тис. до н.е. В народній уяві цього дня Лада ставала на пагорбок, озирала все навколо і починала наводити лад після бешкету норовливої зими та її синів протягом тривалого сезону холодів, поки її чарівна донечка Леля бігає-веселиться по тільки-но позеленілим ланам та садам, радіючи поверненню на українську землю.
Гріх любові до смачної їжі притаманний будь-якому українці без розподілу на стать, вік та соціальне положення. І українські церковні діячі, яким буцімто не по рангу, згідно вчення Христя, в цьому питанні — не виключення. Тим більше, якщо в меню національна традиційна страва приготована справною майстринею, тут і сам Боженька не встоїть від спокуси поласувати смачненьким…
Правдива ця історія чи вигадана, а почалася вона другій половині ХІХ століття в невеличкому тоді ще курортному буковинському Яремче серед мальовничих Карпат, де в сім’ї мілких готельєрів Мулярових виростала донка Стефанія. Бояк родинний бізнес був зовсім невеличким і приносив неабиякий дохід, куховарством для гостей займалася безпосередньо сама господиня, а донечка їй активно допомагала. Причому готували вони так смачно, що гості рік у рік поверталися на відпочинок до їхнього невеличкого затишного родинного гніздечка.
Він за руку приводить справжнє тепло на українську землю, хоч останні подихи зимової люті ще іноді дають по собі знати інеєм на молодій травиці та пелюстках першоцвітів, зненацька завислій в повітрі сніжно-дощовою мгичкою, тонкою кригою на калюжах… Середній син красуні-Весни, обласканий променями сонця-Даждьбога, вінчаний з прекрасною богинею кохання Лелеєю, він – мальовничий Квітень, якого українці поміж собою ще звуть Вередник, Вередун, Водолій, Дзюрчальник, Крапельник, Краснець, Крутий, Лелечник, Обманщик, Переплетень, Пустун, Сонячний, Цвітень…
Другий місяць весни — один з найшанованіших серед хліборобів, бо «весь рік годує» разом з покровителькою врожаїв Ладою. Хоч сівачам треба бути обачними — розлютиш його, і квітень жорстоко помститься, видме все насіяне буревіями чи випалить ледь розквітле останніми паморозками. Том-то до Вередуна треба ставитися з усією повагою, щоб він вчасно закликав сонце-Ярила і покровительку дощів Дану, та не їздив на санчатах до старшого брата Березня, а рядився в зелені шати, вигоняв на пасовище худобу-коней і запрягав волів у віз в довгу дорогу чумацьким шляхом, «бо соловейко вже співає».
Вона приходить перед Великоднем, з першим березневим промінцем вранішнього сонця щоб нагадати живим про тих, завдяки кому вони існують на цій планеті, поколіннях і поколіннях їхніх померлих пращурів, які колись жили, кохали, працювали на землі, яку вони вважали своєю. Згідно староукраїнських вірувань вважається, що саме на Радуницю, 19 березня, душі повертаються на один день з райських хащів Вирію, щоб провідати своїх нащадків та перевірити дотримання ними споконвічних традицій.
Цього дня (його в народі ще звали Жилавим чи Провідним понеділком) з пасочками та крашанками українці йшли після сходу сонця на могили своїх родичів, де залишали свої дари на помин рідних душ («Хай відпочивають та радіють на Луках Сварожих та нас не тривожать!»), а по поверненні всією родиною сідали за поминальний стіл з тією ж обрядовою їжею та коржиками-жилянниками. При чому на столі мали бути присутні виключно холодні страви («щоб души пращурів не обпеклися»).