Перші паростки середньої маріупольської освіти виплекані невсипущими працями однієї безмежно відданої своїм місту і справі людини, яка заради цього пожертвувала своїм комфортом європейської Варшави і почала все з нуля.
Величний цегляний особняк, створений за останнім словом науки і техніки початку ХХ століття для багатьох поколінь маріупольських творців від науки, які уславили ім’я рідного міста.
Маленький витончений особняк як частина великого комплексу, хоч сполучні нитки між ними і розірвані безжально. людською рукою в епоху тотальної радянської байдужості.
Античні боги і середньовічні лицарі на сторожі будинку, господар якого давно відійшов у кращий світ тіней, прихопивши з собою розгадку таємниць свого майна такого різного і унікального за своєю архітектурою, але все ще об’єднаного його ім’ям.
Один з численних елементів міського ландшафту звичайний в своїй простоті і неповторний у своїй історії, як будь-який з тих, кому пощастило вижити попри всі випробування жорстокості Хроносу.
Тендітні в контексті часу стіни, нетлінні в контексті неординарних людських доль, що пронизали їх.
Маленький старовинний особнячок в самому серці міста, що приміряв на себе безліч амплуа, витончений у своїй первозданності і по сучасному актуальний в своїй черговій ролі.
Тіні десятків доль за фасадом витонченої класики, як символ благопристойності з умінням зберігати обличчя в найважчі життєві моменти наперекір навіженому натовпу.
Одне з творінь століття, що обіцяло стати вінцем освіти, а перетворилося на сім десятиліть трагедій і втрат для українського народу.
Храм знань, що надавав притулок найбільш нужденним у важкі історичні моменти, коли на горизонті світився лише тонкий промінець примарної надії на демократію, свободу, мир і спокій.
Абсолютне зло в красивій обгортці старовинного особняка, як два діаметрально протилежних лики сутність буття, сконцентровані на маленькому клаптику землі під суворим поглядом космічної нескінченності.
Витонченість творіння невідомого зодчого, зіпсоване в меркантильній гонитві за додатковими квадратними метрами при безперечній перевазі продовження буття.
Головні пілони брами до серця міста Марії, ось вже яке століття ширяючого в туманному серпанку на гребені пагорба над блакитною гладінню Азовського моря, як символічний зв’язок між минулим і майбутнім крізь білий шум віків.
Два колоса півстоліття служили точкою відліку маріупольського буття, доки їм на зміну не заступив величний храм, що затьмарив собою всі інші на донецько-приазовській землі.
Витончена класика в пишній пелерині архітектурного декору кінця XIX, яка так об’ємно малює душу старого міста ось вже століття прекрасну в печалі свого в’янення і вічно молоду в паростках нового покоління.
Один з епізодів одночасно гордої і сумної історії однієї сім’ї, як довга сага про мінливість буття і багатоликый суті долі.
Довгий шлях вздовж наукової стежки від початкової освіти до вершин просвіти в одній з найбільш необхідних в усі часи на українських просторах сфері господарювання.
Величний лебідь мелітопольської архітектури, крила якого поривають майже цілий квартал, підпорядковуючи, надихаючи і прокладаючи шлях у майбутнє, щоб рідна земля не сходила з цивілізованого шляху розвитку і прогресу.
Невеликий особняк того, хто поклав своє життя до ніг норовливої матінки-природи приазовських степів, щоб хоч на крапельку пом’якшити її душу, таку гордовиту і непокірну до свого кращого, але недосконалого творіння.
Останній притулок хрещеного батька рукотворного дива серед пустелі, по якій століттями гуляли лише буйні вітри перекотиполем та зрідка проносилися армії в пошуках битви за нічийну землю.