Тут подвигу не змовкне слава!
Може й пафосна фраза, але точно відображає сутність окремо взятого місця, де війна та негоди перед обличчям у багато разів переважаючих сил противника показала на що здатна людина заради відстоювання рідної землі.
Він упав під натиском ворожого ядра, але до останнього подиху молив лише про перемогу над ворогом. Його стараннями Севастополь під час першої облоги протистояв ворогові такий тривалий час.
Пам’ятник мужності й відвазі, в якому немає місця страху і малодушності; де особистий приклад – краща наснага підлеглих, а смерть – це лише початок життя у віках.
Пам’ятник вірним стражам кордону, що зійшли в морську безодню щоб врятувати свою команду, а разом з нею і ціле місто від неминучої загибелі.
Двоглавий орел на вершині стрункої колони, який зірко стежить за благополуччям ввіреної йому акваторії, що став символом Севастополя і зайняв почесне місце на офіційному гербі міста.
Там завіси таємниць природи підводяться, являючи здивованому людству незвіданий досі живий світ, що захований під товщею морської гладі.
Наука і природа рука об руку для блага матінки-землі, яка так щедро обдарувала цей край своєю любов’ю, де в сріблястих пінних бризках чорноморської хвиль чується її такою далекі і такий близький тихий наспів.
Тут мармурові леви біля підніжжя білої колонади вартують спокій колись найдорогоціннішого каменю в короні Російської імперії під назвою Севастополь.
І нехай від імперії залишився лише примара, але його кам’яні вартові через століття зберігають у пам’яті тіні колишньої слави, коли черга царських кортежів і іменитих сановників, змінюючи один одного, ступала на її підмостки, щоб прочинити для себе таємницю великого міста-воїна.
Обитель скорботи та печалі, де досі відчувається дух безстрашних воїнів, які склали за Росію-матінку свої буйні голови, але не схилити коліна перед силою і міццю грізного ворога.
Тут великий Хронос схилив свою голову і зупинив час, поступившись місцем безсмертним славі і доблесті, яка через століття змушує завмирати серця в благословенному трепеті гордості за діяння предків.
Хранителька пам’яті померлих захисників вітчизни на вершині високого пагорба Севастопольської бухти, немов поглядаюча через століття їхніми очима на те, за що склали вони свої голови.
Храм-піраміда, як прикордонний стовп, далі якого ворогові не вдалося пройти не дивлячись на жертву, заплачену людською кров’ю і попелищем того, що було їхнім будинком.
Довгий блакитний слід моря з рваними краями, залишений тризубцем Посейдона на скелястій землі Кримського півострова, де знайшло свій притулок одне із найпрекрасніших українських міст-портів.
Тиха заводь в дали від люті стихій, ось уже два століття вкриває в своїх ласкавих обіймах цілий флот, нехай і одного моря, Великої держави.
Одна з віх шляху тієї, яка змінила історію держави Російської, відсунувши її межі далеко на південь, щоб країна назавжди стала повноправним членом Європи, а не забутим богом ведмежим кутом десь серед лісової гущавини.
Білий велетень, який, служачи дороговказною ниткою в нові володіння де ще затих відгомін ходи чужинця, досі стереже шлях блискучою свити Великої імператриці, що два століття тому пішла в небуття.
Війна – це завжди чиясь біль, чиєсь горе, чиєсь нездійснене щастя. Але є у війні і те, що об’єднує і згуртовує цілий народ перед лицем небезпеки, яка загрожує; народжує в душі гордість за цілу країну і за подвиг того, хто йде поруч.
Слово патріотизм нині не дуже в моді, але коли дивишся на подвиг сотень тисяч через призму реалістично зображених невеликих групових сцен саме це почуття народжується в душі, не дивлячись ні на які сучасні умовності.