Привітання з найкращими побажаннями здоров’я, щастя, достатку, миру і злагоди… для всіх рідних, друзів, близьких і далеких, знайомих та не знайомих — чи це не показник щедрості та широти української душі, відміченої ще самим давньогрецьким етнографом Геродотом у українських пращурів?
Магічний час між Різдвом Світу та Васильом-рокузачинателем (тиждень між 24 грудня та 1 січня), коли матінка Сира Земля зачинає свій новий танець з вічним всесвітом, і межа між світів перетворюється на тонку, ілюзорно ледь помітну муарову пелену, крізь яку у дзвінкій порожнечі ефіру небеса чують кожне слово, кожну потаємну думку чи бажання живих, щедро обдаровуючи добрих серцем та без жалю караючи зло, кажуть в народі — ось найкращій шанс забезпечити собі та своїй родині щасливе майбутнє щирими вітаннями з добрими побажаннями без краплини гріховних думок для всіх.
Грізна, відома з прадавніх часів зброя, що у завжди ототожнювала собою силу та могутність. Не дивно, що саме вона стала символом верхової влади такої войовничої країни, як Україна. І хоча офіційно в якості одного з президентських клейнодів вона існує відносно недавно, а її екстер’єр має скоріше лакшері вигляд, ніж вид смертоносної зброї, булава залишається викристалізованною візуалізації такого ефімерно-хисткого поняття, як влада.
Всього 3/4 кілограма позолоченого срібла з карбуванням, медальйонами, емалевими та напівдорогоцінними каміннями (64 гранти та смарагди) у вигляді держака з яблуком, увінчаним короною та невеличким секретом всередині полого руків’я — стилету дамаської сталі з надписом латиною «Omnia revertitur» («Все повертається»), що зберігається у вистеленому пурпуровим оксамитом футлярі чорного дерева з янголятком на місці колишнього замку.
Він — перший помічник самого господаря пекла і всюдисущий посланець Смерті. Його боїться вся нечисть без поділу на ранжири та привілеї, бо карає та милує він її без огляду на будь-кого. Робота у нього не скінчиться до сконвіку, адже те, що народжене, має померти, щоб відродитися знов. Прадавне божество підземного царства, всемогутній Ній (ще знаний в українській художній літературі, як Вій).
За українськими віруваннями Ній (згадується у «Славяноских вечерах» В. Нарежного) — старий згорблений дідуган (в деяких переказах присипаний землею із залізним обличчям та руками-покарьожиними гілками) з довгими сивими пасмами волосся та брів, за якими і очей не розгледиш. А може те й на краще… Бо кажуть, у погляді його незрячих очей відбивається полум’я самого пекла – як зиркне, то від жаху можна і померти («недобре око» та «наврот» — це від нього). Це якщо старий не встиг схопити людську душу до того своїми довжелезними чіпкими волохатими лапами, з яких вже нема вороття до живих.
Сім, десять, ба більше — дванадцять п’ятниць на тиждень… хто ж в Україні не чув цього крилатого виразу, який зазвичай трактується в народі двояко: з одного боку мінливість обставин та вітряність особи, з іншого — всепоглинальні лінощі та неробство, які розповсюджуються ледь не на всі сфери традиційної жіночої діяльності. Недарма ж головною фігуранткою та уособленням глибинної сутності цієї фрази-легенди виступає сакральна для всіх україночок від Сяну до Дону з прадавніх часів свята п’ятниця.
Знання, забобони та прикмети про самий непростий п’ятий день тижня передаються з покоління в покоління від бабці до онуки ось вже не перше тисячоліття, і народилося воно на світ ще за Тріпільщини, коли до появи християнства з його Параскевою П’ятницею попереду були ще віки і віки. Покровителькою цього дня вважалася богиня Мокоша, праматінка всього існуючого на світі, матінка води і самої землі, покровителька народження життя, дружина Великого Велеса.
Небесна роса чи божественний нектар — так його в давнину звали українські пращури. І це — зовсім не перебільшення, адже такого дива-дивовижного, як мед немає у всьому світі. Він живить та лікує тіло й душу, береже їх в віках — не дарма ж легендарного полководця, Олександра Македонського, поховали в труні до верху залитій медом, щоб зберегти назавжди в нетліні.
Саме тому поряд із хлібом та сиром божественний нектар був обов’язковою жертовною складовою будь-якого обряду підношення богам праслав’ян (як мінімум від VI тис. до н.е.). Традиція вшанування вищих сил за його допомоги продовжує своє існування в видозміненому вигляді і сьогодні такими напів-християнськими святами, як Медовий спас та Мед, обрядовими стравами, як ще трипільські різдвяні кутя-узвар, млинці з медом на Масляну чи медова мисочка для Дідуха на покутті.
Шебутний та спритний дідко з охайною борідкою, завжди в брилі, з під якого за всім обійстям пильнують гострі оченята-ґудзички — так вперто твердить народний поголос. Тому що велике питання, хто більший господар на подвір’ї: людина чи дворовик. Шкіряні чобітках на м’якій підошві, батіжок за поясом — він виходжує павичем серед свійської худоби, заглядає в кожний куток сараю, стайні, курятнику чи хліву, тримає під контролем всі запаси сіна-соломи, знає кількість усіх банок-склянок-глечиків в лосі.
Дух подвір’я — кращій друг та помічник домовика тільки той хазяйнує в хаті, а дворовик — на дворі і вхід до житла йому заборонений. На його піклуванні знаходиться лад на обійсті (береже його від неладу, пожежі, грабунку) та здоров’я найменшої господарської тваринки.
Два століття в межах вічності — краплина в морі, здається цей гіркуватий на присмак овоч з глянцевими боками був на українських грядках завжди. Він прийшов до української кухні, промандрувавши пів-світу з далекого Китаю через Південну Європу, щоб швидко відвоювати свою частку літньо-зимового столу. І якщо літні страви з баклажанів українцями були здебільшого запозичені з інших культур, заготівля на майбутні холоди та їхні чисельні свята — винахід суто місцевий.
Найдивовижніші властивості синіх баклажанів, як їх називали ще століття тому (під тим ж ім’ям, але з прикметником «червоні» виступали помідори) – значне покращення смакових властивостей при мінімальній термічній обробці та тривале зберігання без додаткових умов після періоду перекисання. До того ж окрім елементарних спецій вони не потребують обов’язкових додаткових супутників.
З прадавніх українських часів цей гостроокий птах з пронизливим голосом, крик якого змушує стискатися серце від нез’ясованого жаху, гроза всього дрібного домашнього птаху, і особливо його пташенят («цілував яструб курочку до останньої пір’їнки») - головний символ хижацтва, підступу, жорстокості.., навіть одне з ототожнень нечистого, не дивлячись за наявності чималої кількості його сородичів по ремеслу пернатих та на чотирьох лапах на безкраї українських просторах. Красень яструб (знаний в народі ще як коршак, коструб чи шуляк), зображення якого в якості тотему, супроводжувало козацьке воїнство у військових походах.
В загально жіночому містичному ритуалі «Відганяння шуляка» в перший понеділок Петрівочки приймала участь вся доросла жіноча частина громади: панянки підперезані чи із заткнутим за пояс вербовим гіллям здійснювали танок проженання геть чорного птаха смерті під спів: «Ой, лісочку, ой, гайочку, не плодь яструбочка!». При чому з прадавніх часів (яке пришле християнство назвало язичницьким) апогеєм дійства була страта та урочисте поховання шуляка найстаршою жінкою з приймаючих участь в обряді (іноді жертовним птахом виступав крук).
Створений дбайливою рукою господині, яка ретельно відбирає з кожної копи тільки найкращі колоски, він здавна служить головним оберегом і водночас годівником всієї української родини, будучи символом торжества життя над тліном забуття і одночасно переродження вічного циклу всесвіту. Райський сніп, Дідух, Спасова борода.
Його шлях починається з першого впалого на весні зерна його батька-минулорічного Спаса в тільки-но прокинулу від зимової дрімоти землю («від хліба до хліба»). Всі весну-літо його щедро годує матінка-земля, жарко гріє батько-сонечко, рясно поливає дядько-дощ, щоб повним золотим колосом він постав на українській землі, нарешті достиглим зрізаний сильною рукою господаря дожинками.
Дерево з потойбіччя, яке український бог грому та блискавок подарував своєю милістю людям за якісь великі особливі добрі справи. За народним повір’ям його гілки — природні магніти живильної вологи не тільки на суходолі, а й під землею та на небі. А ще ліщина — символ мудрості, краси та натхнення дарованих поколіннями пращурів своїм нащадкам задля продовження прекрасного та сильного гену українського роду.
Традиційно лісовий горіх в Україні вважається деревом під особливим захистом Громовика. Подейкують, ніби сам бог грози відпочиває на його гіллі під час своїх мандрів землею. Навіть притаманні йому магічні здібності — це дарунок ліщини: крек — з першого горішка випав дощ, що перетворився на швидкоплинну річку, другий — породив яскраву блискавка, а сам звук тріску лушпиння — того брати громи сповістили світ про свою появу.