Приготування домашньої ковбаси в українській традиційній кухні — це майже священнодійство, кожен етап якого чітко регламентований прадавніми канонами. Адже це одна з найулюбленіших страв, яку подавали лише до великого святкового (не пісного) столу, яку газдині ніжно зберігали протягом місяців, щоб підкреслити урочистість моменту через справжнє гастрономічне блаженство та.
Цінність страви була не тільки в доволі тривалому процесі її приготування, а й в обмеженості її кількості, бо свиней для власного споживання традиційно в українських селах відгодовували лише з весни до осені (коли було вдосталь корму), і тільки восени можна було наготувати ковбаски про запас, щоб поласувати в найбільші свята. Тому до справи виготовлення золотих у всіх сенсах ковбасок газдині підходили з усією відповідальністю, обираючи лише століттями перевірені рецепти своїх пращурок.
Людині завжди кортіло зазирнути в майбутнє, яке всемогутній Час надійно береже за сьома печатками, щоб не допусти втручання земної волі в накресленій самими Небесами перебіг подій. Але ж надія помирає останньою, тому за багато тисячоліть український всесвіт викарбувала свої методи зв’язку з потойбіччям, поступово перетворивши їх на уніфіковані ритуали з магічним підтекстом. І як тут було обійтися без каблучки, що здавна виступала символом самого Бога-Сонця, ототожнювала чоловічу статеву силу та виступала об’єктним земним прихистком душі. Тому і гадань за допомогою персня в Україні збереглося чимало на судженого, на долю, на майбутніх діточок, на добробут…
Для ворожіння в українському народному календарі існували певні, зумовлені перевіреними часом ворожильними результатами дні. Так, за переказами, найтонша межа між небом та землею приходилася на Різдвяну ніч, на Коліти, на Купали, на Василя.., хоча нетерпляче бажання, особливо дівчат, зазирнути за обрій сьогодення не зупиняло їх від гадання і в інші дні, але обов’язково в темну пору доби, ближче до опівнічної магії. Для обряду зазвичай використовувалось власна подарована батьками на повноліття каблучка (перстень) або обручка.
Вона живе поруч і в той самий час так далеко, що не побачиш, аж на тому боці потойбіччя життя, десь між реальністю та країною сновидінь. Народжена в царстві мертвих, шляхом з землі до пекла, вона – одна з чисельних доньок чоронобогині Мари, але при цьому не найгірша з маренят, то і живе ближче до людей, навіть ділить з ними один дах (хоча за іншою версією, кікіморки — викрадені нехрещеними немовлятами та взрощені чортами дівчатка, що втекли назад до своїх, от тільки вирватися з потойбіччя так і не змогли). Кажуть, через те у них такий поганий і сварливий характер.
Бліда худа (бо недогодована) чи-то онука, чи дружина домовика, що разом з ним живе в коморі, комині або в запічку, всюдисуща кікімора знає всі людські гріхи та родинні таємниці, але тримає їх при собі, чинячи в хаті справедливість на свій лад: допомагаючи добрим господиням та караючи ледачих. Може тому і не гонять її люди, а задобрюють, щоб злагода в хаті трималася.
Справжній культ, адепти різних течій якого ось вже котре століття воюють за право називати саме свій рецепт приготування сала найканонічнішим. І недарма, адже сало поряд із борщем вважається головною національною українською стравою. Адже його поживність століттями допомагала нації виживати в надскладних природньо-соціальних умовах, а смакові якості були відшліфовані до ідеалу тисячоліттями експериментів та секретами приготування, що передавалися від покоління до покоління.
На перший погляд доволі простий рецепт приготування страви (що може бути простіше, ніж взяти шмат сала посолити та покласти на деякий час для просолювання?) насправді починає своє втілення в життя за багато-багато місяців до того, як страва потрапить на український стіл, фактично від народження поросяти.
«Добру людину корчма-горілка не зіпсують, погану — церква не виправить» – ось так українська народна мудрість, як завжди, парою влучних фраз зі своєю всьогдашньою дотепністю повністю окреслює всю об’ємну сутність предмету, людини чи явища. Проблема не в алкоголі чи його відсутності як такого, а в людині його споживаючій.
Традиційно у горілки в народі було кілька імен-прізвиськ лояльних так і з негативним підтекстом до свого об’єкту. «Горивка», «пальонка», «зорівка», «гірка», «димка», «спотикач», «шумівка», «гострогляд», «першак» (перший збір при перегонці міцністю шістдесят градусів), «старка» (витримана), «сивуха» (поганої якості)… Але не залежно до особистого ставлення вона завжди була присутня в житті українців, супроводжуючи їх в найсвітліші та найтемніші миті їхнього життя. Її пили на народжені, всіх більш-менш великих світах народного обрядового циклу, на заручинах, весіллі, хрестинах, похованні та залишали чарку на могилках померлих, а також скриплячою договір запорукою (могарич, якій навіть мав законну силу правочину) та символом примирення.
Як промінь сонця на землі, що своїм теплом та світлом благословляє все живе на продовження роду, перстень з прадавніх часів в українській культурі був особливою реліквією, що передавалася від батька до сина, від матінки до доньки. Недарма ж історики вважають, що за облагородженим фасадом носія сонячного світла в ньому прихований таємничий підтекст — зосередження чоловічої статевої сили (в трактуванні об’єктивізму — фалічний символ).
У чоловічому трактуванні кільце з давніх часів було знаком проходження юнаком обряду ініціації (переродження в чоловіка). У метафоричному сенсі за легендою його одягав на палець вчорашньому хлопчику сам великий змій-спокусник, покровитель статевого потягу і сили, запоруки продовження роду на землі (на ділі — старший у роду або старейщина громади).
Батько Даждьбога-Сонця, який вдихнув життя у величний Всесвіт, саме він за віруваннями праукраїнців подарував людству окрім магії вогню золотий плуг, жорна, вміння сіяти-жати та хліб випікати, а також навчив ковальській справі і ввів моногамний уклад парування. Всемогутній першобог Сварог, який дванадцять космічних ночей (в земному літочисленні — 12 000 років) вів людство на шляху еволюції, щоб втомившись передати своїм дітям-Сварожичам опікунство над справами земними та небесними.
Хоч Отець всіх богів давно на заслуженому відпочинку після видгороження всесвіту від витівок великого Хаосу та створення всього існуючого на Землі, як дбайливий родитель він з височині свого Сьомого неба приглядає за своїми дітьми-бешкетниками, щоб періодично з усією батьківською суворістю карати їх за провину, щоб у подальшому вони, вже очищені від гріхів, постали перед людьми ідеальним взірцем для наслідування.
Парадно вбрані в каптанчики вони — одна з головних окрас святкового й урочистого українського столу. Недарма ж рецепт голубчиків, як однієї з найяскравіших перлин в короні традиційної української кухні, включено до реєстру нематеріальної спадщини країни. Адже вони є четвертою в списку страв обрядового столу головного українського свята — Святвечіра та Різдва Христова, не кажучи вже про весільні урочистості та свята родинного циклу.
От тільки на пісний стіл Святвечора голубці в давній Україні готувалися з поквашеної цілими голівками капусти та мали відповідну начинку – зажарену цибулевою чи цибулево-моркв’яною зажаркою відварену крупу (вівсяна, пшона, ячмінна, гречана, кукурудзяна), терту картоплю з грибами чи без, або їхню суміш. Загорнуті та складені в спеціальному великому, так званому «Весільному», глиняному горщику їх відварювали в підсоленому окропі десь пів-години (в іншому варіанті — запікали протягом двох годин в вершковому маслі). А на стіл подавали приправлені смаженою ж на олії цибулею, часником чи баклажанавою підливкою.
Улюблений смаколик дитинства багатьох поколінь українців, який господині через легкість та швидкість приготування наварганювали в просто неймовірних кількостях, іноді цілими мисками. Однак навіть нечисельним сімейством з’їдалося до останньої кріхти з космічною швидкістю, так що лише залишки цукрової пудри, яку вже просто неможливо було злизати з бортиків, біленькою позьомкою нагадувала про минуле гурманське блаженство.
Цікаво, але в різних частинах України вона носить два ім’я: вергуни чи хрустики, хоча рецептурно — це дві різні борошняні страви, які мають схожу форму. Причому приверженці обох з них мають своїх ярих прихильників, які борються на кулінарному фронті за право називатися автентичним традиційної української кухні саме їхнього рецепту.
Українці у всі часи були і до скон-віку будуть великими містиками, і не важливо трипільці це, чи сучасники ХХІ століття. Навіть прийшле на українську Богом дану землю християнство за дві тисячі років в цьому плані геть нічого не змогло змінити, ані перехрещенням-підміною стародавніх богів своїми святими, ані заборонами, ані сподіваннями, що час все зітре з генетичної пам’яті вірування пращурів.
Чумацький шлях з прадавніх часів в Україні вважався дорогою з землі до самого Виру, яким чумаки їхали до Бога просити за свою землю і людей її. Бояк був він тернистим, суцільно встланим вибоїнами та ковдобинами, вози-можари трясло і хитало, що аж сіль по боках просипалася — твердять, що саме так і з’явилася на чорному небі зоряна дорога, посередині якої сходяться два світи: хто каже, людей і богів («нею ходить Матір-Прародителька із Всебогом, та сам Перун на своїй вогненній колісниці їздить»), а хто — Виру з Пеклом. Поетично про людину при смерті українці говорять: «Став на Божу дорогу».