Як одна мить пролетіли веселі вихідні, а за ними і важкий понеділок, залишивши по собі солодко-гіркий присмак недомовленості. Мозок нарешті скинув морок лінощів та готовий до підкорення нових вершин, хоч за час вихідних та першого дня байдикування піднакопичилося чимало поточної роботи та нових викликів: «На вівторок бід зібралось сорок».
Не дарма ж цей день знаходиться під покровительством войовничо-мужнього Марсу, адже даровані ним сили, енергія та натхнення могли спонукати будь-кого на великі ратні (військові та спортивні) чи ділові (як бог родючості) подвиги-досягнення, наприклад зведення нової хати, яка вийде міцною та простоїть багато-багато років. Підсилити духовний зв’язок з небесним покровителем цього дня можна за допомогою його улюбленого червоного кольору в одягу, взутті чи аксесуарах, а направити прикладання своїх зусиль слід на схід.
Розвиток дитини в українському світі традиційно починається з найменшого віку за допомогою дотепних колективних ігор спрямованих, окрім фізичного вдосконалення, на соціалізацію в колі одноліток, відпрацьовування командного духу, організаційних навичок, вмінь побудови сталих соціальних зв’язків. Так ці ігри з приказками-приспівками фактично незмінними перекочували з народного фольклору до сучасності, ставши невід’ємною частиною освітньої програми дошкільних та молодших шкільних навчальних закладів. Загалом на прикладі всього кількох з них можна осягнути всю глибинну мудрість початку формування соціально-орієнтованої особистості українськими предками що називається «з молодих нігтів».
Так одна з найрозповсюдженіших дитячих ігор-привітань на іменини в молодших групах дитячих садочків України, Коровай, правила котрого доволі прості: малята стають тримаючись за руки в коло і водять хоровод навколо іменинника, співаючи пісеньку супроводжувану відповідними рухами:
Гідна донька свого батька, золотоніського сотника із старовинного козацького роду Леонтовичів, засновник якого прийшов на Січ разом з гетьманом Михайлом Ханенком ще в XVII столітті. Вона уособлювала в собі все те, що і зараз малює образ справжньої українки, берегині старовинних народних традицій, надійної подруги свого чоловіка, дбайливої матінки, гарної господині, талановитої майстрині та абсолютно самостійної особистості здатної протистояти всьому світові у відстоюванні своєї волі і переконань. Анастасія Леонтович-Полуботко — перша українська художниця-іконописиця новітніх часів.
Їй пощастило народилася в козацькій сім’ї, де сповідувалась за прадавніми українськими традиціями гендерна рівність та працьовитість попри всі умовності патріархального світу зразка 1732 року, саме тому Степан Костянтинович намагався дати двом своїм донькам гідний рівень освіти, привіти самостійність та волелюбність до вродженої шляхетності. Не дивно, що не досягши і повноліття Настя була засватана молодим удівцем з маленькою донечкою Софією, бунчуковим товаришем, Семеном Яковичем Полуботком (онуком легендарного гетьмана).
Суворо кажучи, заготівля продуктів на період холодів починався задовго до настання осені, фактично її прихід знаменував лише їхній останній завершальний період. Адже починаючи від сходження з українських полів останнього снігу, коли починався процес підготовки до посівної, і аж до збирання останніх городніх овочів-фруктів вся тепла пора року була присвячена клопотам в очікуванні наступної зими.
Так ще весною починався збір та заготівля першої ягоди, сезон якої відкривали полуниця з малиною. Їх варили з цукром на варення та сушили на узвар. При чому верхні молоді листочки кущиків цих перших ягід окремо сушилися на сонці для заварювання на чай багатий вітамінно-мінеральним комплексом, також використовуваний самостійно або з додаванням м’яти-меліси і меду як лікарське зілля при застудах. За ними згідно природного календаря крокували збори та переробка абрикоси-жерделі, черешні, вишні, сливи, яблук, груш. В якості напоїв на зиму в діжках припасали квас з березового чи кленового соку та медововуху.
Красень в зеленій прикрашеній хризантемами сорочці з першим золотим листям на кашкеті залихвацьки заламаному на на одне вухо. Він танцює останні дні справжнього цьогорічного тепла на проліт, щоб промайнути як мить, залишившись останнім яскравим спогадом перед невблаганно сунучими холодами. Сучасне українське ім’я Вересень отримав від своєї найулюбленішої запашної квітки, яка майже останньою дарує бджолам свій золотий нектар перед лютою зимою («Скоро Божій мусі на відпочинок») — рожево-бузковій магії вересу.
Хоч насправді, з огляду на притаманні йому яскраві характеристики, в українському фольклорі існує безліч цікавих прізвиськ для першого осіннього місяця від старослов’янського Ревун (Руєн) від ревіння самців оленів під час вересневої активізації їхніх шлюбних ігор, Зарева (через перше золоте листя), Маїк (мають зійти озимі культури), Сівень чи Кивень (через другу хвилю засівання озимки, «Прийшов Варфоломій — жито на зиму сій») до Бабине літо (через тепло-ласку) та Друга Пречиста (за народною назвою релігійного свята).
Покладений наПетра, а фактично «на Прокопа» («жита копа», «готуй спину для снопа») початок гарячій пори жнив тривав залежно від українського регіону до «Іллі» чи останнього Горіхового Спасу, тільки-но встигай снопи в’язати. І хоча попереду ще була купа роботи (молотьба, збір городини, підготовка пашні на наступний сезон, копання городу, колоння свіжини), адже «дожинки» були лише другою після закінчення сінокосу, але далеко не останньою віхою в українському літньому робочому календарі, закінчення жнив широко відмічалося в народі святковим столом та піснями-танцями.
В цей день останнім з ниви зрізалися зав’язані вузлом (перехрещені) на Петра господинею дві жмені-обереги, натомість в іншому куті лану залишався невеличкий не зжатий клаптик найкращої пшениці, що ділився на дві нерівні частини.
…Початок
Історія примхлива пані і не любить припущень. Помахом руки її коханця-Часу назавжди зникають під порохом часу цілі країни, не кажучи вже про окремих особистостей. І благо, якщо останні встигли залишити на землі хоч якійсь помітний відбиток, будь то найменша згадка в документах чи славетні діяння закарбовані назавжди в людській пам’яті, інакше на них чекає доля мільйонів і мільйонів до них – вічне забуття без надії на воскресіння.
Як виявилося навіть статус спадкоємців легендарних правителів однієї з найвпливовіших країн Європи станом на кінець першого тисячоліття не гарантував беззаперечне місце в історії, годі вже і казати про нехай і високоосвічених та шляхетних жінок в темні патріархальні середньовічні часи.
Поминання того, хто пророкував появу Спасителя і власноруч хрестив його в йорданських водах заради врятування людства. В церковному календарі цей день припадає на дату його страшної страти римських тетрархом Галілеї, Іродом Антипою, за наклепом Іродіади (29 серпня), а в українському народному — чи не найчорніша дата з суворою забороною на будь-які прояви радості від танців-співів до добросусідських балачок та безліччю надсуворих заборон і обмежень. Усікновення (усічення) голови пророка Іоанна Предтечі чи Головосіка.
Визнаний самим Христом за Предтечею статусу найбільшого з пророків поставили його в християнській ієрархії всього на одну сходинку нижче за сина Божого. Разом з тим жахливі обставини його мученицької смерті, коли жертві (вся вина якої полягала у вірі та проповідуванні пришестя Спасителя) не тільки відтяли голову, але й блюзнірськи подали її на блюді замовниці – доньки Ірода додали мученику ореолу святості. Адже навіть після смерті тлінне тіло пророка не знало спокою – мучителька пронизала мертвому язика голками, а саму голову закопала в «нечистому» місці. Саме тому так шанують українці святого Іоанна, який віддав життя за свої переконання, що так близько українській душі.
Українські Ромни 1875 року, куди ще дотяглися брудні ратиці московських окупантів тоді ще царського зразка, стріли новонародженого Сашка теплотою матусиних обіймів, мальовничими краєвидами, щедротами рідної землі. Мабуть саме це плюс величезна жага до життя надало тендітному та хворобливому малюкові сили жити всупереч всім невтішним прогнозам «чорноротих» сусідив.
Вже в дванадцять — він учень Ромненського реального училища, благо у батьків міщанського стану за наявності ще трьох синів вистачало статків всім їм дати гідну освіту. З Олександром їм поталанило — у нього був вроджений хист до точних наук, тому окрім стандартного гімназичного курсу йому було запропоновано пройти ще один додатковий клас. З огляду на це вступ до Харківського технічного в 1895-ого був для юнака лише питанням його бажання.
Задля підтвердження правомірності поновленої влади в демократичних умовах існування Війська Запорізького, де гетьман обирався щорічно і за будь-яку провину перед козачим товариством міг бути усунутий з посади, Петру Конашевичу-Сагайдачному треба було проявити себе перед побратимами, перекривши, ще свіжі в пам’яті перемоги попередніх місяців за гетьманства Стрілковського (взяття турецьких Варни та Місіврі).
Звичайно, завдяки славі його минулорічного зухвалому походу на Константинопіль, коли околиці султанської столиці були вщент випалені козаками, як і половина турецького флоту поблизу Очакова надіслана Ахмедом I навздогін «Чайкам», тридцятичотирирічний гетьман отримав від свого війська деякий кредит довіри (незважаючи на провину у величезних козацьких втратах організованого ним походу 1614-ого на Трапезунд та Сіноп), але його треба було ще виправдати більш гучною акцією, як в фінансовому, так і суспільному сенсі.