Один з найстаріших іудейських храмів Східної Європи з бурхливим життям, де були моменти найвищого розквіту в променях багатства і слави та животіння на узбіччі історії в лахмітті колишньої величі.
Покинута своїми творцями улюблениця синів Ізраїлевих, як символ сумної долі гнаного в усі часи народу.
Втомлений воїн, що сів на узбіччя історії після століть вірної служби на славу і мир рідного міста на березі Вілії.
Віха на дорозі життя між минулим і майбутнім, що загубилося в міській суєті сьогодення.
Давня легенда православного Острога, про яку залишилися лише спогади та маленька каплиця як оберіг святого місця.
Колись один з найбагатших і привілейованих міських храмів, що княжими молитвами чотири століття існував в благості та млості і вмить розчинився в димній повітрі згарища.
Дороговказівна зірка, яка яскраво спалахнувши на небосхилі згасла разом зі своїм творцем, але світло її ось уже кілька століть яскраво висвітлює шлях української просвіти.
Обитель прогресивної думки і незламної волі в оточенні одвічних претензій влади та релігії, що не вистояла в той битві, але перемогла в вічності, знову надихаючи серця творців через чотири століття.
Православ’я і католицизм під одним дахом як завжди на ножах в боротьбі за підкорення сердець та умів волинян в усі часи, при всіх режимах нескінченного маятника історії.
Величний латинський хрест, в надрах якого досі живе та перша скромна церковця народжена одним найяскравіших представників православного Острога.
Майже рівні князю і королю з безмежною владою на власних землях. Православні в католицькій країні. Багато хто зламалися б при таких вихідних поставлених життям умовах, але не вони.
Доблесть, знання, православ’я – три догми, які утримували рід на земної тверді і знищили його після зради нащадків істині прадідів.
Півтисячоліття на сторожі інтересів рідної землі, щоб не означало це слово в різні історичні етапи, які перетворили її доблесного воїна в сивочолого творця з розкішною бібліотекою.
Врата в той світ, де не було місця українській свободі, але її культура, мова і традиції жили за підтримки народу від сильних світу цього до останнього селянина.
Чи-то каплиця, чи-то собор, живий чи мертвий – його доля вимірювалася неспішними двохсотлітніми кроками і перейшла на біг в ХХ столітті.
Маленький збережений небесами шматочок святої волинської землі народжений на світ та загублених різними поколіннями однієї родини, які не ставлять пам’ять предків а ні в гріш.
Гордість і трагедія видрукована на стародавніх кам’яних стінах як нагадування про всесилля безжального Хроноса над людськими пристрастями, амбіціями і сподіваннями.
Одинокий страж примарних врат з минулого в майбутнє, за плечима якого століття служби короні, якої більше немає, і а попереду – туман, де можливо не буде і його самого.
Тендітна надія, яка витримала два з половиною століття натиску руйнівних воєн і могутніх тиранів, щоб стати символом незламної волі української землі.
Сила віри в земному вигляді дерев’яних обладунків як показник рушійного фактора людської думки і єднання перед лицем життєвих труднощів.