В чий хворій фантазії період правління Хрущова проасоціювався з «відлигою»? Його намагання звинуватити одноосібно відповідальним за всі десятки мільйонів жертв попередніх десятиліть існування радянського союзу свого попередника, Сталіна — було ніщо інше, ніж намагання захистити саму систему існування тоталітарного режиму московсько-червоних катів переносом відповідальність з мільйонів організаторів-виконавців-поплічників тих злочинних дій на особу мертвого вже вождя . Чи була за Хрущова ліквідована система концентраційних таборів (ГУЛАГ)? – відповідь: НІ! Чи перестали припинилися переслідування за політичними мотивами? — НІ! Чи перестали застосовуватися до інакомислячих каральні міри впритул до вбивства – теж НІ! Найкраща демонстрація тієї «відлиги» – доля одного з провідних радянських генералів часів Другої світової, засновника кафедри військової кібернетики при Військової академії, Петра Григоренка.
Фактично все його свідоме життя припало на роки московської окупації України під червоними прапорами, адже хлопчині було лише тринадцять, коли на його рідному українському Приазов’ї силою була встановлена диктатура пролетаріату. Юнацький максималізм в боротьбі за ефемерне «загальне благо» (популістське гасло нещадно експлуатоване червоним люмпеном у власних корисних цілях), і він, вчорашній пересічний сільський хлопчина, активно допомагає встановленню диктатури пролетаріату, засновуючи в своїй Борисівці комуністичний осередок, в двадцять вступивши до лав партії, закінчивши на московії військово-політичну академію…
Все життя його захоплювала і вела лише любов до чарівного, мелодійного, прекрасного, виразного… українського слова, все інше завжди залишалося вторинним, навіть його підпис на Брест-литовській мирній угоді про закінчення Першої світової війни. Але саме за цей великий дар, працювати з тим, в що закоханий до нестями, доля стягла з нього рахунок по повній вартості. Український мовознавець, просвітитель, дипломат, Микола Любинський.
Священницька сім’я невеличкого села на Хмельниччині. Як водиться для парості церковного роду, середня освіта в престижній Кам’янецькій гімназії (вже з відзнакою по словесності). Далі річна пауза в вінницьких Рахнях Лісових для підготовки до ВНЗ, під час якої він не тільки активно розвиває свої знання, а й вчителює та відкриває батьківську бібліотеку для всіх бажаючих з місцевих старих і малих. Не дивно, що вступ на історико-філологічний Київського університету став для двадцятирічного юнака лише формальністю.
Українські Ромни 1875 року, куди ще дотяглися брудні ратиці московських окупантів тоді ще царського зразка, стріли новонародженого Сашка теплотою матусиних обіймів, мальовничими краєвидами, щедротами рідної землі. Мабуть саме це плюс величезна жага до життя надало тендітному та хворобливому малюкові сили жити всупереч всім невтішним прогнозам «чорноротих» сусідив.
Вже в дванадцять — він учень Ромненського реального училища, благо у батьків міщанського стану за наявності ще трьох синів вистачало статків всім їм дати гідну освіту. З Олександром їм поталанило — у нього був вроджений хист до точних наук, тому окрім стандартного гімназичного курсу йому було запропоновано пройти ще один додатковий клас. З огляду на це вступ до Харківського технічного в 1895-ого був для юнака лише питанням його бажання.
Пересічне українське життя з нотками творчості, яке за шість років перетвориться на одну з найвпливовіших персоналій українського національного політикуму і стане ворогом номер один для екзистенціального зла, з яким Україні не пощастило мати спільний кордон. Те зло врешті-решт зітре його фізичну оболонку з лиця Землі, щоб перетворити на легенду новітньої української історії нетлінну в віках. Михайло Бойчишин — батько Балто-Чорноморського союзу, який випередив свій час, щоб заплатити за це своїм життям.
Багатодітна сім’я сільського голови галичано-радянського повоєнного зразка. Львівська школа-інтернат в чотирнадцять. Вечірнє відділення Українського поліграфічного інституту імені І. Федорова. Робота майстром на всі руки на заводі «Микроприлад». Довгоочікуваний диплом інженера-механіка в 1972-ому та заохочувальна туристична путівка до кримського санаторію «Політехнік» за новаторські розробки.
Його життя — це про те, що рано чи пізно рожеві окуляри завжди б’ються склом всередину або про благі наміри, якими вистелений шлях до пекла. Він народився і виріс на українській Слобожанщині зразка кінця ХІХ століття, все життя боровся за справедливість для рідної землі, але в своєму ідеалістичному максималізмі обрав сторону, яка привела його улюблену Україну до катастрофи, а йому самому та його близьким приготувала смерть. Микола Скрипник — професійний революціонер, комуністичний мрійник-українофіл.
Він народився в Ясинуватій, початкову освіту отримав в Барвінково, середню — в Ізюмі, а за вищою поїхав аж до Петербурзького технологічного з висоти досвіду своїх двадцяти восьми, встигши познайомитися не тільки з творами Шевченка і Куліша, а й вступити до лав социал-демократичного руху. Можливо, втуп до інституту 1900-ого зі здачею екзаменів екстерном був лише кроком в пошуках організованої сили, яка розхитає фундамент ненависного йому гнобителя-царизму (хоча звідки б взятися цій пролетарській ненависті у бростку середньокласової інтелігенції — батько-білий комірець з посадою замначальника залізничної станції, а мати — акушерка земської лікарні).
Не дарма ж мудрість віків каже, що кров — не водиця, і якщо вже народився справжнім русином, то варто пройти цей тернистий шлях до кінця, крізь всі випробовування вогнем, мечем та мідними трубами. За походженням він був вхожим у всі аристократичні кола Європи, послужний список забезпечував йому відчинені двері всіх вищих фінансових сфер, а серце кликало завжди кликало додому, туди де сиві Карпати цілують небеса, хоч він ніколи там і не був. Леон Людвік Сапега — русинський аристократ, що народився в Варшаві, виріс Парижі, освіту отримав в Сорбонні та Единбурзькому університеті, а все життя – провів між двома батьківщинами своїх батьків.
Пройде зовсім не багато часу після отримання дипломів, і молодик із заможної аристократичної сім’ї з блискучими перспективами кине все, щоб в свої двадцять сім поринути з головою у вир Листопадового повстання 1830-ого поляків, литовців і українців проти московської окупації з вимогою відновлення автономії Республіки Обох Народів, хоч прекрасно усвідомлював, що в разі поразки він втратить на підконтрольних московитам територіях все.
Звичайне українське село на Сумщині післявоєнного зразка. Пересічна вчительська сім’я Ющенків. Батько Андрій Андрійович – фронтовик, в’язень німецьких концтаборів під наглядом московських карателів з КДБ за співпрацю з українськими націоналістами, якому точно було не до вивчення українських пісень, тому до кінця життя в щирих застіллях він завжди співав лише єдину відому йому «Розпрягайте, хлопці, коні». Ну ким ще міг вирости його син, як не справжнім українцем?
Хоружівське дитинство Віктора нічим не відрізнялося від сотень тисяч інших дітлахів від Сяну до Дону: хата з безкінечними господарськими клопотами, школа, компанія однолітків, улюблені книжки про захопливі мандри… Саме останні породили мрії про археологічну кар’єру, щоб на власні очі побачити острів Пасхи, загублені в джунглях Амазонки племена, прочитати ще не відомі ієрогліфи єгипетських пірамід… але всі ті мрії вщент розбилися о прагматизм матінки: «Будеш бухгалтером!».
Вибір, простий вибір між добром і злом постане перед ним, як і перед багатьма іншими українцями народженими на межі ХІХ та ХХ століть, в часи, коли доля нарешті подарувала Україні реальний шанс позбавитися від задушливих «братніх» обіймів московської окупації через послабляння останніх програшем Романівської імперії в світовій війні. Хоч насправді проблеми вибору для Всеволода Змієнко, сина волелюбної української Одеси, не існувало, бо його бік в тій війни апріорі був очевидним.
Народження на узбережжі лагідного Чорного моря в квітучому 1886-ому дало хлопчині час на повноцінну військову підготовку до майбутніх викликів долі: Одеське юнкерське піхотне училище, Київська старшинська школа, Миколаївська академія Генерального штабу… Він був народжений воїном, хоч перший військовий досвід, поранення та ордени з Георгіївською зброєю отримав б’ючись під прапором імперії московського двоголового орла на полях Першої світової.
От здавалось би: яке йому, уродженцю німецького Веймара, спадкоємцеві надзаможного тульського роду металургійних магнатів Демидових діло до українських справ? Палац в самому центрі Парижу, вілла в Довілі, успадкований від бездітного дядька титул князя Сан-Донато разом з розкішним маєтком оповитим витворами мистецтва… перед ним ж був розкритий весь світ.
Аж ні, Павло Павлович не тільки при своїх статках та блискучій юридичній освіті (практику проходив у Лабулі, Франка та Бодрійяра) влаштовується в свої тридцять на скромну посаду кам’янець-подільського радника губернського правління, наступного року буде Київ з посадою почесного мирового судді, а в 1871-ому — поважна посада міського голови української столиці (причому він був обраний більшістю голосів гласних).
Гримуча суміш крові багатьох найіменитіших родів Європи плюс витончена краса з норовливим вигином брів, ніжною шийкою, округлими білими плечиками, трохи кирпатим носиком та ледь помітною ямочкою на підборідді на додачу — що може бути магічно-привабливішим для представників протилежної статі? Вона, киянка за народженням, була суцільним уособленням своїх батьків, взявши від матінки, Олени Трубецької, арестократичну красу, а від батька, та той час київського голови, князя Сан-Донато, – вибуховий характер.
І хоча долею Аврорі Демидовій було відведено на цій землі всього лише три десятки років, вісімнадцять перших з яких вона провела в розкішній садибі на київському Бібіковському бульварі та одеській віллі, вона в підтвердження свого ім’я на честь грецької богині світанку залишила невитравний слід в історії та чоловічих серцях європейського вищого суспільства того часу.