Бунтівний дух Творця волелюбний та непереборний. Він живе в одиницях тих, хто рухає цей світ вперед важким шляхом незрозумілого для більшості прогресу заради вищої мети. Їх вчинки – приклад відданості правій справі, їх спадок випереджає свій час, слава їхня живе в віках. Одним з яскравих зірок цієї обмеженої плеяди обраних Небесами був і Михайло Карлович – спадкоємець шляхетного роду Скибицьких гербу «Роля», нащадків славетних волинських русічив.
Його біографії вистачить на десть життів, але почалася і закінчилася вона в Україні – Михайло був сином Карла Скибицького, від якого у спадок йому дісталися українська душа та Веселий Кут під Києвом. Шляхетське коріння, достаток і вища освіта (військовий інженер 3-ого класу) мали б забезпечити молодику безбідне достойне життя, але народжений під московською окупацією він так і не став одним з привілейованих її мешканців, а до тридцятиріччя взагалі став ярим ненависником імперії та поборником свобод (мабуть кров пращурів далася в ознаки).
Він всю свою молодість ходив в улюбленцях долі, яка давала йому крила-обереги битися за рідну землю проти ворогів на перекір всього світу, зайнявши кругову оборону. Його любили свої, боялись та поважали чужі. Він – гідний представник сім’ї, де кожен вважав за честь служити Україні і довів це власним життям (його брати Ілярій та Ілько страчені поляками, всі члени родини були засуджені радянською владою, все майно батьків було конфісковано). Василь Кук – останній очільник Української повстанської армії (УПА).
На нього лягла відповідальність як на самого старшого, тому фактично всі його чотири брати вже йшли по його слідах. Василь став першим з сім’ї в рядах Організації українських націоналістів (ОУН), коли вступив до лав її Золочівського повітового проводу в 1932-ому. Але того ж року його, студента правничих студій Люблинського університету, польська поліція бездоказово арештувала лише за націоналістичну позицію із заключенням під вартою на цілих три місяці, другий арешт теж незабарився – наступного року його протримали за ґратами ще шість місяців і знов без жодних підстав.
Як кажуть «кров – не водиця», ти можеш поїхати на протилежний бік земної кулі, але загартована століттями опору пришлим загарбникам українська душа завжди буде з тобою в бою на боці світла та добра. Це справжній дар небес, і пожиттєве прокляття, з яким можна лише змиритися та прийняти, а протидіяти не вийде, або ти – не українець.
Мирон Дідурик народився на Підгаєччині, в тихому українському селі Мужилів, яке на той час (1932 рік) знаходилося в числі інших під владою Польської республіки згідно умов Паризького мирного договору. Друга світова війна та радянська окупація Східної України змусили батьків хлопця шукати вихід – так він двадцятирічним опинився у далекій Вірджиніі (пізніше сім’я переїхала в Джерси).
Народжений в Синькові Радехівського повіту українець за кров’ю та покликом душі йому попри римо-католицьку віру не солодко приходилося не солодко в Сакальській учительській семінарії, куди юнак поступив після закінчення радихівської виділової школи, бо польські катехіт та вчителі категорично не сприймали захоплення Пилипа Гадзілевича рідною культурою, яка проявлялася від використання української мови в спілкуванні до ідей про вільну Україну.
Повернення з італійського фронту Першої світової і вступ до Української галицької армії, в лавах якої він спочатку був командиром жандармерії в Редихові, а потім чотарем сотні пішов під Львів. Причому проявив себе як талановитий керівник – його підрозділ був одним з кращих завдяки особистому прикладу свого командира в ІІІ курені групи Схід, йому довіряли найскладніші бойові завдання завдяки майже стовідсотковій гарантії виконання.
Легенда українського підпілля, який сім років очолював визвольний рух в тотально окупованій радянською чумою країні. Удатний бізнесмен, який створив у Львові розгалужену першу українську рекламну сіть Галичини, але поклав все на вівтар незалежності своєї батьківщини. Людина з двома вищими освітами та переслідуваннями поляками, німцями, московитами – Головний командир УПА та Голова Проводу ОУН на Українських Землях Роман Шухевич.
Активна проукраїнська позиція, яка забезпечила його перший арешт поліцією польської республіки ще в 1934-ому, зробила з нього непримиренного ворога чергового московського тоталітарного проекту на цей раз під червоними прапорами та атеїстичними гаслами, коли радянський союз вирішив разом із нацистською Німеччиною в 1939-ому поділити Европу навпіл та окупувати на додачу до раніше загарбаних територій Західну Україну.
Безпринципні та безжальні звірі, які за наказом готові знищити будь-кого, посередні особистості, щоб не дай Боже не перевершити чергового московського царька чи генсека (залежно від прапору над Кремлем) – тільки такі нелюди могли утриматися при владі при мовчазній згоді дрімучого народу, яким вони керують, обдираючи як липку від часів існування Московського каганату Золотої орди і до нині. Не був виключеннями улюбленець московського народу – маршал Жуков.
Чого варті лише його задокументовані фрази: «Солдат не шкодувати, баби ще народять» чи «Нахрена обмундировували і озброювати цих хохлів? Всі вони – зрадники! Чим більше в Дніпрі потопимо, тим менше доведеться в Сибір після війни засилати», – яскрава характеристика кривавого ката радянської влади, що в Ленінграді з плакатів закликала: «Товариш! Вступай до лав народного ополчення. Гвинтівку здобудеш в бою» (тобіш іди з голими руками на танки і здобувай собі зброю), чи не так? Недарма ж заочі сталінського ката самі солдати називали «М’ясником».
Він народився в сім’ї, яка робила європейську політику ще в ХІІІ столітті з титулом імператорів Священної Римської імперії. Він сам носив титул австрійського ерцгерцога. Йому були відкриті всі шляхи після блискучої освіти та вивчення світу крізь призму власних подорожей… а увійшов в історію- як український патріот і один з головних претендентів на булаву в суперечці з Павлом Скоропадським, хоча сам Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотаринзький ніколи особисто не підтверджував свої види на владу.
З шестирічного віку він разом із батьком та братами подорожував світом: Адріатика, а згодом Європа, Афріка, Америка, Азія та навіть Австралія з їхніми такими різними мовами, віруваннями, традиціями та кухнею подарували хлопцеві всебічний погляд на речі, якого він не зміг би отримати сидячи лише за шкільною партою реального училища Відня.
Витоки його роду губляться в сивій давнині XІ століття на просторах славної Київської Русі, коли його представники вірно служили ще Володимиру Мономаху. Хоча сам Адам Кисіль народився у західноволинських Низкиничах в сім’ї Володимирського земського підсудка (заступника судді) Григорія Гнівошовича Киселя, який показав себе відважним воякою під час польсько-російської війни 1577 – 1582 років, та його дружини Терези з Іваницьких.
Десятилітнім хлопцем Адама відправили до Замойської академії (нині Польща), що славилась своїми демократичними поглядами, а тому тут навчалися нащадки таких іменитих сімей Річи Посполитої як Собеські, Потоцькі, Жолкевські і саме засновників – Замойські. До речі саме товаришування із старшим за нього на шість років Томашем Замойським забезпечило вихідцю із волинського середнього класу блискучу політичну кар’єру.
Він увійшов в підручники Першої світової як самий молодший бойовий офіцер війни, бо коли Московія в черговий раз здійснила спробу зі зброєю в руках взяти під повний контроль всієї території України, він лише встиг закінчити VII клас Філії академічної гімназії у Львові. Ще школяр пішов добровольцем на фронт аби захищати рідну землю до Легіону українських січових стрільців, благо роки в Пласті під керівництвом його засновників стали у нагоді, як і медалі за влучну стрільбу на всеавстрійських змаганнях школярів від 31 травня 1914 року.
Осип Яримович почав свою військову кар’єру у лавах УСС одразу в якості чотаря одній з найкращих сотень легіону на чолі із Василем Дідушкою, а своє бойове хрещення отримав 28 вересня 1914-оно на карпатському перевалі біля Нижнього Верецького, яка стала першим боєм з московитами після двох століть затишшя. Потім цієї ж осені будуть база в мальовничому замку святого Міклоша, охорона стратегічного мосту в селі Пасіка, захист гори Камарницьке та відбиття спроб ворога перейти річку Сртий.
Його неординарна роль у долі України нівелюється противниками, чому значною мірою посприяли його служба в польському війську, участь в поході проти козаків і щедрі нагороди від Яна-Казимира замість втраченого гетьманства, і перебільшується прихильниками, які перебільшують роль періоду його дворічного правління для становлення міжнародних дипломатичних зв’язків у спробі дистанціюватися від Московії.
Випускник Києво-Могилянки, шляхтич по крові, Іван Виговський сам вибрав сторону в українсько-польському протистоянні 1648-го, але доля розпорядилася інакше – татарський полон під Жовтими Водами назавжди змінив його світогляд і координати цінностей, коли Богдан Хмельницький не пошкодував грошей на його викуп. Гетьман не залишив свого протеже і після звільнення, доручивши завідувати своєю канцелярією.