Мирний початок ХХ століття і тихі вулички повітового Житомира обіцяли недавньому випускникові столичної католицької духовної академії Анджею Федуковичу спокійне життя у служінні Всевишньому в стінах величного кафедрального собору святої Софії, куди він був призначений віце-деканом.
Заможний прихід, силами якого поряд з храмом незабаром з’явився витончений представник ренесансу будівлі консисторії, безмірна довіра городян не залежно від їх релігійної приналежності і головна ікона костелу – прекрасний образ Страдженої Божої Матері пензля самого Рафаеля перетворили життя ксьонза в справжній рай на землі. Але Перша світова війна, більшовицький переворот 1917 року і громадянське протистояння в одну мить перевернув його долю разом з мільйонами інших…
Одне його ім’я через десятиліття наводить жах на ворогів української землі, в його житті більше міфів ніж правди, його доля – низка трагічних подій, а смерть – досі залишається нерозгаданою таємницею. Але його незломлений дух як символ вільної України, за якою парять крила тисяч небесних ангелів, які склали свої голови за нашу свободу на чолі зі Степаном Бандерою.
Мюнхен. Вимушена еміграція. Постійна охорона з числа членів Організації українських націоналістів у зв’язку із загрозою для життя і запекла боротьба (нехай і у вигнанні) за свободу рідної землі від радянської чуми з крихітною іскрою надії на перемогу.
Одвічна російська «подяка» батогом і в’язницею всім непокірним, незважаючи на чини, заслуги і звання… Найстрашніший сон імперців на чолі з царем Петром – незламний український дух… І полковник Данило Апостол як один із підписантів Коломацьких петицій від 1723 року із проханням про повернення державних прав України. Покарання не змусило себе чекати – два роки (аж до смерті тирана) в’язнем в Петропавлівській фортеці і рік під арештом в Петербурзі.
Але роки ув’язнення не змогли зламати козацьку волю, і прохання від новообраного гетьмана Данила Апостола з проханням про відновлення дії Березневих статей 1654 року, лягло перед Петром II в день його коронації. Ось тільки російський уряд як завжди при своїй слабкості на міжнародній арені (над країною нависла реальна загроза нової війни з Туреччиною) посилив внутрішню політику і значно утиснув автономію і право на самовизначення Лівобережної України.
По його венах текла сербська, французька, єврейська, угорська кров, але душа, народжена серед безкраїх степів Донбасу, завжди була українською. Той хто народився в Дебальцевому, працював у Верхньому, служив у Бахмутськії сотні, воював у лавах УНР просто не міг належати іншому народові.
Володимиру Сосюрі випало жити в нелегкі для української землі часи, коли вперше зажевріла надія і червоним чоботом був розтоптаний шанс створення самостійної незалежної держави Україна. Примириться з дійсністю, коли навколо куражиться червоний терор, поглинаючи у своєму дикому танці долі, життя, роки… при цьому залишатися в душі патріотом – тяжкий тягар.
Мало є на світі людей, які психологічно готові змириться зі своєю кончиною, з віком проходячи всі стадії заперечення… і вдвічі це складніше якщо ти «бог» від медицини і на твоїх очах, твоїми руками люди повертаються з небуття, щоб продовжити жити.
І ось він – той, хто провів під час Другої світової чотири тисячі операцій в маленькому польовому госпіталі, хто першим в країні здійснив вдалу операцію з протезування мітрального клапана серця, хто керує провідними медичними інститутами України, на рахунку якого десятки тисяч врятованих життів на шостому десятку свого життя став перед усвідомленням факту насування старості.
Один мав свій талант від Бога і лікував стражденних захованими в травах дарами землі, інший – займався пошуком філософського каменю й хімічними дослідами з експериментами на хворих. Одному допомагали сили небесні, інший впав у безодню чорної магії. Один не брав і шеляга за свої праці, інший – жив грошима і славою княжего лікаря.
Ім’я першого — Агапіт Печерський, і був він одним із перших монахів Києво-Печерської лаври, який прийняв постриг з рук ігумена Антонія. Його земна оболонка і нині покоїться в ближніх печерах монастиря під іконою з лаконічною епітафією «Агапіт – лікар безмездний». Згідно відомостям Києво-Печерського патерика він без заклику приходив до важко хворих з внутрішніми хворобами і зціляв їх трав’яними зіллям і молитвами. Жив аскет в печерах і не брав за свою працю жодної винагороди.
Вогонь Другої світової війни, що змітав все на своєму шляху, залишив на все життя свій відбиток на мільйонах доль, даруючи одним забуття, а інших підносячи до небес на крилах натхнення безпрецедентних мужності і героїзму не дивлячись на всю гіркоту втрат.
Одним з тих, чиє життя потрапило в жорна цього страшного часу, був той, чиє ім’я згодом стане кінематографічним символом героїв війни – Леонід Биков.
Мойше-Яків Вольфович Вінницький. Більшості обивателів це ім’я мало про що говорить. Інша справа його прізвисько, де злодійський кураж і азарт, зухвалість і жах злочину, вигода під личиною революційних настроїв, безпринципність і нахабство сплелися в особистості злодійського «короля» Одеси початку ХХ століття.
Учень в матрацній майстерні, електрик заводу «Анатра» – звичайний послужний список підлітка-безбатченка у чотирнадцять років. Але єврейський погром 1905 року в Одесі, під час якого його одноплемінників без особливої видимої причини грабували і вбивали на очах у добропорядних громадян, круто змінить його долю. Відтепер той надміру наділений організаторськими здібностями і силою волі невисокий юнак протиставив себе недосконалому суспільству, перейшовши межу «поза законом».
Часом примха долі зводить на вершину влади людей не наділених якимись видатними якостями чи здібностями крім жорстокості й уміння переступати через непокірних. Іноді вершина виявляється у ніг лише за правом народження. Найчастіше її досягнення зовсім не пов’язано з особистістю – все вирішують обставини. Але бувають щасливі випадки, коли влада зосереджується в руках її гідних, і тоді – щастя народу, який отримує такого правителя.
Про силу і свободу історичної особистості прийнято судити в світлі грандіозності слідів її досягнень будь-то наслідки проведених реформ або грандіозність споруди щедротами її побудованої, монументальність літературної праці або ж блага подаровані суспільству.
Франц Вільгельм Габсбург-Лотрінген. Що може бути спільного між онуком останнього австрійського імператора та України? Але деколи хитросплетіння долі настільки непередбачувані, що зовсім наганяють в глибоке здивування. Хто б міг подумати, що цей блискучий юнак австро-угорського імператорського прізвища до кінця своїх днів буде вважати себе справжнім патріотом своєї другої батьківщини.
Блискуче майбутнє, яке передбачало народження в сім’ї Габсбургів – розкіш, спокій і благополуччя. Але у жорстокого рока були свої види на Франца Вельгельма, адже йому судилося народиться на зорі нової епохи, коли похитнулися основи старого світоустрою, поховавши під своїми руїнами цілі імперії, не кажучи вже про сотні тисяч поламаних життів знатних і не дуже, іменитих і зовсім безвісних.