Чому йому, уродженцю далеких румунських Вертюжан так болів український Маріуполь і не вгадаєш. Але саме завдяки Леву Яруцькому, який сам себе призначив біографом міста Марії на березі теплого Азовського моря, на багатьох пожовклих і вигорілих сторінках літописів літера за літерою почали поступати чорнила давно позабутих фактів, персон, подій, щоб намалювати яскраву картину минулого перед тим, як зникнути у вирії невблаганного Часу.
Сім’я кравця в невеличкому містечку. Місцева румунська школа і перша публікація в «Стягул рощу» в п’ятнадцять. Історико-філологічний кишинівського державного університету (пізніше перейменований на Молдавський, що давало привід для його жартів про свою освіту в МДУ за аналогією з абревіатурою з Маріупольським державним університетом) і вчительський шлях, який він з 1953-ого не покине все життя.
Він так і залишився до мозку кісток українцем, хоча пів життя будував мости в далекому Казахстані. Можливо саме це дало змогу йому, будівельнику, а не історику за фахом з усіх боків подивитися на те, що являє собою ракова пухлина на кордоні між Європою та Азією під історичною назвою Московія, щоб за відсутності волі у професіоналів на аматорських засадах провести титанічну дослідницьку роботу справжньої історії цієї недокраїни, а не того вкрадено-вигаданого міфу, який тиражується та нав’язливо розповсюджується світом. Адже вся науково-дослідницька робота Володимира Білінського з історії Русі-України та Московського улусу Золотої Орди проходила під лозунгом: “Навіть сто разів повторена брехня не стане правдою”.
Долею йому судилося народитися на Хмельниччині в післяголодоморних міжвоєнних Дунаївцях зразка 1934 року, щоб з молоком матері увібрати в себе ту безкраю любов до рідної України, яку не змогли гасити всі довгі десятиліття життя на чужині.
Він був більшим українцем за багатьох народжених на цій благодатній землі, адже саме його невпинними турботами та завзятим натхненням з тліну віків на світ з’явилася правда про історичне минуло України-Русі, яку так намагалися поховати під завалами брехні московські окупанти та їхні європейські посіпаки. Чех за народженням, вчитель німецької за фахом та український історик за покликанням — Вікентій Хвойка.
Його шлях до археології не був близьким: родинний маєток в Семині на Ельбі, комерційне училище Хрудім, піший туризм в пошуках нових вражень центральною Європою, Злата Прага… і еміграція до Києва в двадцять шість (причиною останньої за однією версією була загроза шлюбу з не коханою, але заможною за домовленістю батьків, згідно іншої — палкі почуття до прекрасної доньки панів Олександрівських, які врешті-решт так і не набули офіційного статусу з-за важкої душевної хвороби нареченої, хоча тісний зв’язок та теплі відносини із її сім’єю залишилися).
Його світлини — фактично фотографічний літопис життя Лівобережної України протягом майже восьми десятиліть непростого ХХ сторіччя з його руйнівним катком двох світових воєн, трьома влаштованими Кремлем штучними Голодоморами та терором московсько-радянської окупації. Дивом це компрометуюче комуністичний світолад надбання Марко Залізняка взагалі вціліло в жорнах тоталітарно-репресивної машини країни рад…
Це точно був знак долі — в дванадцять прочитати на сторінках випадкової газети яскраве оголошення із закликом займатися фотографуванням. Простого селянського хлопчика з Донеччини зачарувала магія того нового паралельного світу, в якому майстер камери одним дотиком може перетворити чиєсь життя на історію.., а тут ще й розрекламована фантастична примара заробітку в сто карбованців!
Їй не поталанило народитися на самому початку епохи докорінних змін світу ХХ століття, коли тектонічні плити політики, змащені маслом людських пороків, вже ппочали свій смертоносний танок все набираючи швидкість, щоб поховати під своїми уламками мільйони життів і цілі імперії… А поки йшов 1909-й, коли тернопільські землі разом з усією Європою ніжилися в променях економічного розквіту…
У Дарії Цвєк було все: щасливе дитинство в заможній сім’ї інспектора Державних скарбів Яківа Маркевича, гарне домашнє виховання разом із правилами ведення домогосподарства та куховарства від матусі Юлії (яка до того ж була активною громадською діячкою місцевого осередку Союзу українок села Цуцилів), Коломийська гімназія та педагогічний семінар «Рідної Школи», гра на скрипці та флейті в симфонічному оркестрі…
Його довгий життєвий шлях почався і закінчився на Закарпатті, але на ньому ще треба було подолати чисельні доленосні віхи, щоб на світ Божий з’явися фундаментальне всебічне обґрунтування українськості Закарпаття, яке стало таким за довгі століття до приходу з уральських нетрів угрів. Михайло Лучкай – релігійний діяч, науковець, літератор…
Ім’я та прізвища від народження (19 листопада 1789 року) він отримав свого батька, священика греко-католицького сповідання, Михайла Попа, але в студентські часи останнє трансформувалося в територіальну приналежність села походження (Великі Лучки), під яким він і увійшов в аннали української історії.
Ще за життя найтаємничіша постать вищого світу Східної Європи на рубежі XVIII – XIX століть Яна Потоцького перетворилася на легенду – бути самим собою, нехтувати великосвітськими класовими умовностями, пізнавати світ і ділитися своїм досвідом з іншими в той час було «моветон», що загрожувало порушникові остракізмом. Але мабуть його це мало бентежило за життя, і тим менше після смерті. Саме тому остання, та й ще під личиною самогубства, викликала такий потік гарячих пліток і чуток у тодішньому суспільстві, народжуючи часом зовсім неймовірні теорії, які на публіку виносилися як безперечний сенсаційний факт.
Так навіть той, хто позиціював себе як мемуарист, в пошуках хвилинки слави стверджував, що головна причина самогубства Яна полягала в складних стосунках з останньою коханою дружиною Констанцією Потоцькою. При цьому жінка виставлялась в явно негативному світлі, називаючись кульгавою та вередливою «як всі полячки». До того ж Вигель звинувачує її у відсутності кохання до чоловіка та привселюдних образах його у горбатості, хоча буцімто із міркувань пристойності не оформлення розриву офіційно. Сам факт смерті для більшого ефекту подається ним як зрізання бритвою. Але всі ці «пікантно-криваві подробиці» потуги цього «мемуариста» два факти перетворюють на ніщо – документальне оформлення розтягнення союзу між Яном та Констанцією в 1709-ому та зовсім інакші обставини смерті, до того ж виникає питання «чому від офіційного розриву до самогубства минуло аж цілих сім років?»
Доля цієї надзвичайної особистості оповите домислами та міфами на межі фантастики, бо ще за життя Ян Потоцький став легендою культури Польщі, Франції, Бельгії, Іспанії України… І зараз, дві два століття по загадковій смерті, в його історії буття більше запитань, а ніж відповідей, тому чисельні біографи продовжують наполегливо працювати, щоб хоча б частково розмалювати фарбами фактів ці білі плями. Його регаліям нема кінця — засновник славістики, перший археолог слов’янства, сходознавець, географ, етнограф, історик…
Жага душі до пізнання всього на світі Яна Потоцького проявила себе доволі рано, але раз зробивши ковток з чаші пізнання, зупинитися вже не змогла, а коли зрозуміла, що ніколи не насититься та не побачить її дна — розчарована добровільно покинула цей світ. І не змогли стати йому на заваді ані соціальні умовності, ані сімейні цінності, ані власні обмежені фізичні можливості. Народжений під щасливою зіркою герба Пилява у винницькій глибинці (село Пиків) він вже в сімнадцять мав за плечима освіту Женеви, Лозанни, Відня та знанням декількох мов (основна мова спілкування — французька, знання польської доволі слабке).
Загадки великих майя, застиглі в пишноті східчастих пірамід, власному календарі і світовій популярності гри в м’яч, довгі роки змушували найвідоміших учених всього світу битися над дешифруванням останніх трьох з половиною книг майя, які залишилися після європейської колонізації Південної Америки (всі їхні великі та маленькі бібліотеки були спалені за намовою іспанських священиків).
Але долі-витівниці завгодно було відвести роль воскресителя цієї культури тому, хто народився під Харковом, пережив український Голодомор, будував військово-оборонні споруди на Чернігівщині, потрапив до німецького оточення, вийшов живим з окупації, щоб в 1945-ому стати студентом II курсу істфаку МГУ та засновником вітчизняної майяністики.
Перші слова його літописі лягли на пожовклі сторінки історії кров’ю убитих за участь в опорі діда і батька, попелом рідної хати в Новоспасівці Маріупольського повіту Катеринославської губернії, які залишили по собі австро-німецькі окупанти в Першу світову при висадці в Приазовських степах.
А далі будуть вогонь і меч опору і білим, і червоним в боротьбі за волю української землі в рядах Гуляйпільської армії Нестора Махна. Організаторський талант у поєднанні зі сміливістю і винахідливістю забезпечили Віктору Білашу швидкий кар’єрний ріст в повстанському війскі від командира полку до начальника штабу армії.