Хто б міг повірити наприкінці 1980-х, що всього за пару-трійку років впаде залізний радянський занавес, що тримав фактично в повній ізоляції, як в клітці, українців цілих сімдесят років, в країні на тлі шаленого сплеску приватної ініціативи один за одним проявлятимуться приватні навчальні заклади різних освітніх рівнів. Один з них буде організований та багато років очолюваний виходецем з Піднебесної зразка економічного дива Ден Сяопіна, Лі Цзегао.
Він, народжений 25 травня 1936 року в далекому Китаї, приїхав в середині 1950-х для навчання в Харківському гірничому університеті по програмі обміну студентами. Україна, нехай і добряче пошматована Другою світовою, закохала в себе юного китайця своєю такою незвичною архітектурою, культурою, ароматом українських страв… Здається, це всеохоплююче почуття саме пришвидшувало його серцебиття, налаштовуючи на романтичний лад — він одружився зі студенткою Зінаїдою Пшеничною, краматорчанкою, що здобувала в Харкові викладацьку професію.
Человечество, сострадание, толерантность… которые не смогли убить в душе великого украинского гуманиста ни исключение из Московской земледельческой и лесной академии и высылка под надзор царской охранки в Кронштадт за участие в студенческом протесте против администрации ВУЗа, ни заключение в одиночной камере Тобольской военно-каторжной тюрьмы за демонстративный отказ принести присягу на верность императору Александру III, ни голодание из-за отказа от «казенной субсидии» царской, белой, красной власти. Владимир Короленко так и остался в украинской истории достойным последователем украинского пророка Шевченко, не изменив своим убеждениям, несмотря на все испытания судьбы и коварство злой человеческой воли.
Он родился в семье сорока трехлетнего житомирского коллежского асессора Галактиона Короленко и его двадцатилетней супруги-польки, Эвелины. Почтенный возраст, судейская должность, рассудительный характер отца оказали немалое влияние на формирование мировоззрения, жизненных ориентиров и характера маленького Владимира, что вместе с взрослением в трехъязычной культурной среде (украинская, польская, русская) и естественных художественных способностях позволило парнишке проявить себя еще при получении начального и среднего образования.
Життя сповнене пригод на межі фолу завдяки чисельним літературним шедеврам в сприйнятті більшості оповите стійким фльором романтики та омріяного відчуття гостроти відчуттів, на яке так скупа повсякденність. От тільки реальність — не кольорове кіно і не цікава книжка зі щасливим кінцем… все має ціну, і авантюристичне життя занадто часто стає всього лише розмінною монетою. Причому саме страшне, що разом з свідомо ризикуючим на кін ставляться життя і долі тих, кому просто не пощастило опинитися поруч. Так, набула широкої відомості завдяки книжці Івана Ольбрахта постать Миколи Шугая і досі викликає запеклі суперечки, бо для когось він — народний месник та Робін Гуд українського розливу, а для когось — простий розбійник.
Маленьке, загублене десь серед карпатських гір під Мукачеве село Колочава зразка самого кінця ХІХ століття і не підозрювало, що коли в сім’ї Сюгаїв народився первісток хрещений Миколою – то з’явилася на світ легенда, яка прославить його ім’я в віках. Ріс хлопчина в сім’ї не єдиною дитиною і не сильно відрізнявся від своїх братів та однолітків.
Корінна киянка, вона уособлювала собою ту українську тисячолітню жіночу сутність матері, бабусі, сестри, тітки… всерозумічу, всепробачаючу і таку рідну-рідну. Може саме цим вона з легкістю завоювала серця найнеподкупнішої та найщирішої глядацької ТВ-аудиторії — дітлахів. Її лагідний голос, що звучав з екранів мільйонів і мільйонів телевізорів чверть до дев’ятої вечора в один з будніх вечір та цілу годину по неділях, співоча українська мова і відсутність фальші (бо все йшло прямим живим ефіром, навіть без запису) зачаровували не тільки малечу, а й дорослих. Катерина Лозовенко — зірка українського телебачення 1970 — 1980-х років, яка виколисала разом із своєю помічницею, лялькою Катрусею, не одне покоління справжніх українців.
Народжена в повоєнному Києві зразка 1946 року Катеринка змалку була закохана в телебачення. Цілеспрямованості дівчинки можна було лише позаздрити — вона таки добилася свого: школа, театральний факультет в Карпенка-Карого… і нарешті дитяча кіностудія українського телебачення УТ-1 по його закінчені. Вчорашній студентці пощастило… вона прийшла на студію 1970-го і одразу потрапила в якості режисера «Вечірньої казки з Дідом Панасом», яка стала вже культовою і десятиліття збирала щовечора біля блакитних екранів мільйони.
Не дивно, що в українську історію ім’я митця Олександра Корнійчука назавжди вписали не його літературні твори накшталт «Платона Кречета», «Богдана Хмельницького» та епопеї «Гибель ескадри» (хоча стосовно останньої – це доволі справедливо з урахуванням того, що ідея, сюжет та деталі останньої були ним поцуплені у Арнольда Кордюма і Вадима Охременка), а політичне пристосуванство з амплуа ярого пропагандиста диктатури пролетаріату та зіркова кар’єра в лавах комуністичної партії.
Народжений в сім’ї слюсаря депо станції Христинівка Одеської залізниці, однієї зарплатні якого в 1905-ому вистачало на утримання всієї сім’ї, він отримав непогану для того часу освіту: Дзендзелівська двокласна церковно-парафіяльна школа, Христинівська залізнична (з восьми років), Уманське двокласне училище, в яке поступив дванадцятирічним. Однак закінчити його хлопцеві не довелося – провчившись два роки, через смерть батька та події Визвольної війни він був змушений залишити навчальний заклад у 1919-му.
Своїх улюбленців небеса забирають завжди довчасно, лиш на мить відпустивши поціловану музами душу на грішну землю, щоб вона яскравим промінчиком свого таланту прорізала сіру імлу ординарного повсякдення та подарувала надію тисячам блукаючих в ній. Художник змалку — художник назавжди, Василь Корнієнко.
Яким дивом зірки склалися так, що передостання дитина в багатодітній незаможній сільській родині на Придніпровщині зразка 1867 року народилася настільки художньо обдарованою — одвічна загадка всесвіту. Малий Василько з дитинства малював, от тільки на розвиток його таланту грошей у батьків просто не було, тому до регулярної освіти в класах Першої чоловічої катеринославської гімназії з класом малювання Петра Окулова справа дійшла аж коли хлопцеві виповнилося п’ятнадцять. А вже за три роки адміністрація навчального закладу організувала першу персональну виставку свого надталановитого учня.
Гетьманська кров Івана Скоропадського точно водицею не була, якщо через два століття змогла знов провести свого нащадка на український престол. Хоча, не зовсім справедливо віддати всі лаври талантам цієї історичної постаті генам одних Скоропадських, адже в його жилах також текла кров майже всіх найвидатніших та найвпливовіших родів України від Кочубеїв та Апостолів до Розумовських та Самойловичів. Павло Скоропадський за той невеличкий, відведений йому історією проміжок часу зміг завоювати собі славу ледь не найефективнішого очільника України новітньої історії.
Фактично перші п’ять років свого життя народжений в Вісбадені нащадок українського аристократа Петра Скоропадського, якщо і чув українську, то лише в лише в сімейному колі, адже весь цей час проводив в Німеччині, в тому числі на розкішних Баден-Баденських курортах під наглядом своєї бабусі, уродженої Єлізавети Тарнавської. В Україну родина повернулася лише в 1878-ому, оселившись в родовому Тростянецькому маєтку, де хлопчина опинився на вихованні у свого діда по батьківській лінії.
Бунтівним характером він вдався в свого батька, який змінив священницьку шлях багатьох поколінь своїх пращурів на просвітницьку кар’єру. Гени по материнській лінії теж були з церковників, тому дивно — звідки у Євгена Коновальця був такий потяг до військової справи та настільки тверда активна войовничо-громадянська націоналістична позиція.
Три класи народної школи під пильним батьківським наглядом в рідних Зашках (батько — директор, мати — викладачка гігієни, основ медицини та шиття), чотирирічка при учительській семінарії, Львівська духовня — це були лише сходинки до правничого факультету Львівського універу, де його палкий молодецький організаторський талант, адже йому було лише вісімнадцять, підживлений повним курсом історії України Михайла Грушевського, зміг розгорнутися у всю міць вже без штучних обмежень надмірно сімейного піклування.
Він народився полтавчанином, а помер уродженцем Луцька, проживши двадцять років після своєї фактичної смерті — людина майбутнього, людина загадка, історія життя якої – гримучий коктейль із заплутаних фактів та вигадок. Такі неординарно-обдаровані особистості, вперто крокуючи попереду свого часу, самі по собі перетворюються на блискавичну легенду, а присмак таємниці перетворює їх на наднову, що стає центром тяжіння маленького всесвіту. І хоча на надгробку стоїть ім’я Юрій Кондратюк, народився він Олександром Шаргеєм — український вчений, винахідник, основоположник теорії космонавтики та ракетобудування.
Студентське дитя, що в Полтавських єпархіальних відомостях означене як син Гната Бенедиктовича Шаргея та його законної дружини Людмили Львівни в дівоцтві баронеси Шліпенбах, народжений 9 липня 1897-ого та хрещений Олександром 28 липня того ж року. Долю рано осиротілого хлопчини (мати померла в лікарні для душевнохворих, коли він був ще зовсім малюком, батько — в 1910-ому) фактично визначили дві жінки та нерідний дід: полтавська бабуся Катерина Кирилівна, її другий чоловік Яким Микитович Даценко та мачуха, Олена Кареєва.
Дивно, його прізвище, здавалось би, віщувало йому вміле поводження з розпеченим металом між молотом та ковадлом… але кров пращурів, мабуть, накопичивши за століття мудрість всесвіту, трансформувала його здібності в більш творче та мирне руслу, подарувавши беззаперечний величезну українську душу, музичний талант та гарний хист до майстрування бандур. Олекса Коваль — український націоналіст, альтруїст, бібліофіл, історик, кобзар і бандурист.
Дитинство в затишному дніпровському Підгірному, батькова теслярська наука, юнацький підробіток в одній з чисельних німецьких колоній українського Лівобережжя, робітництво на Катеринославському металургійному, піонервожацтво… все це було лише примарним антуражем до справжнього покликання його життя — бандури та кобзарства, недарма ж доля йому подарувала шанс вчитися у самого Феодосія Часника.