Пророк, аскет, філософ, містик, оратор і при цьому вчитель, богослов, поліглот, співець царської капели… хоча перше нерозривно пов’язане з другим, бо ж перш ніж відкидати якісь догмати мудра людина спочатку має гарно опанувати їхні джерела. Його вчення стали застольною біблією для поколінь-і-поколінь українських культурних еліт, адже їхня викришталізована сутність полягала в гармонійному симбіозі релегійно-стоїчно-платонівської системи, яка якнайкраще віддзеркалює ментальну сутність української нації. Не дарма ж Григорія Сковороду звуть українським Сократом.
Мабуть, батьківське козацьке коріння генетично передало хлопчині хист до навчання та любов до всього нового. Адже церковно-парафіяльна чотирирічка в рідних Чорнухах в його сім, яка для багатьох з його друзяк була вищим, часто так і неподоланим, ступенем освіти, а для Гицька – стала лише першим кроком довгої мандрівки шляхом освіти, пізнання та самовдосконалення. Йому було лише дванадцять, коли він в 1734-ому вперше переступив поріг своєї гуманітарної Києво-Могилянської альма-матер, з якою доля пов’яже на два десятиліття і куди він повертатиметься раз у раз по своїх мандрах аж до тицяти двох років.
У тихому селі Довжанка, що гніздиться на правому березі однойменної річки за десять кілометрів від Тернополя, де вечірній вітер колише гілля яблунь, а церковні дзвони кличуть до всесвітнього умиротворення, народився передостанній син у родині Адама-Данила — Атанас (Атаназій, Аполлінарій) Данилович Окуневський. І сталася така знаменна подія в середині XIX століття, коли Галичина, як тодішня частина Австро-Угорської імперії, ще дихала старими традиціями, але в повітрі вже витав легкий бриз прийдешнього шторму фундаментальних світових соціально-економічних змін.
У 1860 році юний Атанас закінчив Львівську генеральну греко-католицьку духовну семінарію і прийняв душпастирський сан. Напевно, це було покликання… адже вже через п’ять років під його опіку було довірено цілу парафію церкви Святого Іоанна Богослова в Довжанці Теребовельського повіту. Село, де він правив, було хоч і не дуже великим, але з тими особливими галицькими мальовничими краєвидами, що причаровують душу назавжди. Ще за два роки отець Атанасій перебрався до Садків неподалік Заліщик, де продовжив своє душпастирське служіння. Там, у тіні церковного саду, він не лише молився за парафіян, а й ніс у їхні хати слово просвіти, надію та віру.
У світанковому селі Белелуя, де туман ніжно стелиться поміж груш і лип, а недільні дзвони будять душу до молитви, у родині священника Івана Озаркевича 8 червня 1855 року народилася дівчинка з ясним, як перший промінь зорі, поглядом і високим чолом — Наталія. Її доля мала стати взірцем смирення, як того вимагали канони соціальних традицій та християнського духу. Але в цьому тендітному тілі жевріла не просто думка, горіла Ідея.
Може так сталося, бояк кров — не водиця: батько її був не лише добрим душпастирем, а й просвітителем, письменником, учасником театрального руху, а дід – видатним меценатом. Величезна родинна бібліотека, куди Наталя щодня забігала босоніж, була її храмом. Там вона вперше прочитала «Жана Крістьєна» Мілля і «Соціологію» Спенсера. Але першим учителем була… проста няня-селянка, котра співала пісень, учила дітей любити землю і слово. «Вона навчила мене вірити в правду», – згадувала Наталія багато років по тому.
Її ім’я стало символом боротьби за жіночу емансипацію, науковий прогрес і українську ідентичність. Перша жінка-лікарка в Австро-Угорщини, інтелектуалка, мати, ерудитка, феміністка… життя Софії Окуневської-Морачевської було сповнене викликів, які більш слабку натуру зломили, але не її. Біографія цієї унікальної жінки — хрестоматійна історія про незламність, інтелект і прагнення змінювати світ на краще, попри всі перепони на цьому тернистому шляху.
Народжена в тернопільській Довжанці зразка 1865 року в родині священника Атанаса Даниловича з прадавнього українського роду Окунів дівчинка з дитинства зростала в дусі творення та самопожертви, незламності духу та християнського милосердя. Рання смерть матері (дівчинці виповнилося всього п’ять), виховання в домі Окуневських-Озаркевич (тітка по батькові), поки сам Атанас Данилович занурився в опанування медицини і не просто на аматорських засадах, а у Віденському медичному університеті. Оточення під час дорослішання юної панночки було винятковим: лікарі, юристи, письменники, громадські діячі – усі вони формували її світогляд і амбіції.
Він народився на берегах Дніпра, а закінчив свої дні у Массачусетсі. Його юність минула в революційному Києві, а зрілість — у лабораторіях Гарварду та секретних центрах американського військово-промислового комплексу. Він — Джордж Богдан Кістяківський, вчений зі складною долею, на межі між гуманістичними ідеалами та прикладною військовою наукою.
Георгій Богдан Кістяківський народився 1900 року у славетній київській родині: його дід, Олександр Кістяківський, був знаним правознавцем, криміналістом, професором університету Святого Володимира; батько, Георгій, — філософ права, один з ідеологів ліберального українського націоналізму початку ХХ століття, член Центральної Ради. Не дивно, що саме в родинному колі, де мислили лише державницькими категоріями, що зовсім малим Богдан уперше почув слова «відповідальність», «свобода», «гуманізм» — поняття, що пізніше стануть основою його світогляду.
У її біографії немає місця півтонам. Вона жила, мов на межі, горіла, як смолоскип, і залишила по собі слід, що не тьмяніє з жодним поворотом українських політичних вітрів. Олена Теліга — одна з найяскравіших постатей українського культурного та національного відродження XX століття, українка не чия доля стала втіленням незламності національного духу.
Вона, народжена Шовгеновою в родині інженера-гідротехніка в далекій північній столиці чужої, як показало життя, для неї країни зразка 1907 року. Дитинство Оленки минуло серед пітерських представників «срібного віку» (її хрещеною була така собі письменниця Зінаїда Гіппіус) в розбурханій Російській імперії на порозі її чергового падіння, вже рваної на шмаття внутрішніми революційними настоями та зовнішньою багатовекторною війною.
Таких найвищих почестей від червоних кремлівців заслужили лише три особи: їхній вождь, жертва і її вбивця. Хоча та «жертва» була гідна двох інших, адже крові українців на поганих руках червоноармійського ватажка було не набагато менше, ніж загублених життів в реєстрі московських диктаторів, Леніна – Сталіна. Народжений в українській Бессарабії Григорій Котовський ніколи українцем так і не став, втім як і справжнім аристократом по духу, хоч і був спадкоємцем дворянського роду.
На момент падіння царизму Котовський вже мав за плечима довгий шлейф кримінальних справ за розбій, грабунок, дезертирство, вбивство… Не дивно, що з меркантильних міркувань він пристав зі своєю бандою до лав таких самих безпринципних катів-відщепенців, які рвалися до влади та чужого багатства на омитих кров’ю штиках, щоб конвертувати свої злочини у владу — вже в березні 1918-ого він очолює Тираспольський загін «Одеської радянської республіки».
Звичайна сільська дитина Житомирщини з надзвичайною долею, яка вписала ім’я брусилівського хлопчика золотими літерами в аннали національної історії, а його книжки перетворила на настільних енциклопедій всіх дослідників культури та традицій українського народу. Митрополит Іларіон, знаний світові, як надзвичайно різнобічно обдарований український політик, історик, філолог, релігійник, літератор.. Іван Огієнко.
Народжений в Брусилові зразка 1882 року шостою дитиною селянської родини, без безбатченком з двох років… старанності, наполегливості та природного хисту Іванкові вистачило не тільки закінчити після місцевої чотирирічки фельдшерські курси, а й сили волі, щоб в двадцять один рік продовжити освіту в столичному університеті святого Володимира, склавши іспити в Острозькій гімназії. При чому він не просто отримав вишу освіту, встигаючи відвідувати знамениті «Семінарії» Перетца, а й професорський ступень з викладання історії української культури в своїй альма-матер.
Саме народження серед магічно-дивовижної краси величних Карпатських гір з їхнім одвічним зеленим оксамитом та дурманячим запахом столітніх смерек, що цілують блакить українського неба, ще й навесні, коли теплі промені яскравою веселкою осяюють все навкруги тисячі разів відбиті в кришталевих струменях гірських потоків, віщувало про появу на світ надзвичайно персони. Наче самі музи опустили з небес 14 квітня 1916 року колиску з поцілованим ними янголом, щоб він за коротку мить одного людського життя сколихнув глибоко сплячу душу української землі. Олена Заклинська, для якої танець завжди був життям.
Жаб’є (та котра Верховина), Ясіня, Велиий Бичків… і ще безліч великих та малих карпатських сіл, які пройшли через душу маленької Оленки в її мандрах разом з батьком-вчителем, Богданом Заклинським. Вже тоді вона рухлива та непосидюча почала жити танком через його магію сприймаючи та віддзеркалюючи навколишній світ. Батьківське різнобічна творча освіта та заохочення до пошуку вираження себе забезпечило дівчинці перші завзяті оплески повного залу її празької гімназії за танок з українською душею… їй не виповнилося ще й чотирнадцяти.
В його житті було так багато легенд, карколомних подій, людей, країн, змін імен, прізвищ, дат народження, що за всім чим густим, ретельно виплетеним з вигадки та правди мереживом маже не можливо розгледіти справжню особистість того, хто став одним з прообразів легендарного, увічненого в чисельних кінострічках супергероя Джеймса Бонда, який раз у раз рятував цей світ від майже неминучої загибелі. В європейських літописах він знаний як Сідней Джордж Райлі.
За українською версією історії він був народжений імовірно 24 березня 1873 року Соломоном в Одесі, хоча існує імовірність, що батьки його кликали Зігмундом, Георгієм чи Шломом, та й крівними батьками вони йому фактично не були. Причини проживання хлопця в сім’ї двоюрідного брата справжнього батька, Герша та Софії Розенблюмів, при живому докторові Михайлові (за іншою версією – Маркові) Абрамовичі Розенблюмі, так до кінця і не з’ясовані. Імовірніше за все — то була данина суворим тогочасним умовностям, адже він був позашлюбною дитиною, хоч до дорослого віку про це і не підозрював. При цьому Бонч-Бруєвич також натякав на його ірландське походження, як плода забороненого кохання аристократки Поліни з капітаном англійського судна. Та й за право називатися його рідним містом з Перлиною Чорного моря сперечається також Херсон.