Маленька пухкенька грудочка всепробачального добра, яку не побачиш в звичайному середовищі їхнього існування серед високих літніх трав, осіннього палого листя чи білих снігових наметів.., якщо не маєш такої ж самої чуйної, співчутливої та толерантної для всього сущого душі, і то лише за умови, що сама хуха дозволить це (адже за народними повір’ями вони — майстри маскування і легко міняють колір свого м’якенького хутра під стать навколишнього пейзажу).
За українською міфологією хухи відносяться до світу добра, споконвіку оберігаючи українські ліса, степи, гори, яри… не люблять вони лиши вогкі місцини, бояк їхнє хутро швидко намокає та довго сохне, від чого вони мерзнуть і хворіють. Свої затишні маленькі домівки ці українські янголи добра облаштовують поміж коріння дерев, в неглибоких захищених ямках подалі від ходжених людьми троп і шляхів, там де ніхто не стане на заваді затишному існуванню їхньої колонії (вважається, що селяться вони поруч зі своїми родичами-знайомими, але в окремій домівці, розрахованій ледь-ледь на одну персону).
Звичайні дітлахи безжально покарані за гріхи своїх батьків, вони прийшли в цей світ для радості, доброти і любові, але жорстокий світ стрів їх позбавленням найдорожчого та байдужістю чужого холодного погляду. В народі їх бояться, але кличуть на допомогу як месників покарання своїх кривдників. Пекуни — служителі пекла на землі, які відплачують людству за свої загублені життя.
Тепле українське сонце, люблячі батьківські обійми, довга дорога в прекрасне майбутнє.., яке для них, двічі зраджених, ніколи не настане. Прекрасну різнокольорову райдугу дитинства для них назавжди згасили ті, хто одним рухом напокару за якісь гріхи повісили їхніх батьків людським судом. І якщо не знайдеться на божому світі світла душа, що прихистить, відігріє та виростить сироту вісельника, за сім років душа її буде назавжди втрачена для добра.
Як дві протилежності єдності всього сущого на грішній землі добро і зло ідуть крізь століття поруч. Та, що покликана захищати, і той, хто відбирає найцінніший дар всесвіту — людське життя. Берегиня та Упир — найпрадавніші сутності української міфології дохристиянської доби. Причому, якщо перша приходить в перших променях сонця і символізує собою добро, а разом з ним все чисте і світле, то другий — летить на чорних крилах злої ночі в образі кажана (нетопира).
За українськими віруваннями упирі обох статей (опирі, вопирі, впирі) з’являються на світ як вампіри-перевертні, що в ночі виходить зі своєї домовини та живиться людською кров’ю, або ж людини з двома душами (інший варіант – серцями) приречені все життя шкодити іншим, коли перша з них помре (зупиниться назавжди). Хоча за більш пізньою версією «старих» це – народжені під особливою зіркою коли співпадають день і час абсолютного зла. Але в основі самої назви часткою «пир»(пір) (давньослов’янський «жар», «вогонь») закодований таємний сенс цього духа, який не пройшов відпокуту вогнем, щоб після смерті раз-у-раз повертатися в світ живих, не знаючи спокою.
Коли сонце ховає за обрій свій останній золотий промінь, і суцільна імла поступово огортає кожну билинку та животину своєю щільною ковдрою суцільної пітьми, на крилах ночі на грішну землю за українською міфологією прилітають цілі зграї безжальні бісиць темряви – нічниць, що народилися із загублених між двох світів душ чи-то померлих через неподілене кохання дівчат-самогубець, чи перероджених колишніх земних відьом.
Люди кажуть, що саме їхні чари — головна причина безсоння на землі, буцімто вони забирають сон у тих, хто став причиною їхньої смерті (любчика чи розлучниці), а коли доведуть свою чорну справу до кінця і покладуть своє неподілене кохання чи щасливу суперницю в труну (адже людина абсолютно без сну може прожити лише десять днів, а хронічне недосипання вичавлює життя з тлінного тіла по краплі день за днем), переключаються на їхніх діточок, а потім – нащадків, покоління за поколінням (в народі дитяче безсоння так і називають — нічниця). Ще подейкують, переслідують тих, хто гроші загубив.
Серед пустелі всесвітнього великого Ніщо, коли з Всевидячого ока вічності (як Бога називали українські пращури) на землю впала перша сльозинка в пам’ять по Старому поглиненому холодною байдужістю Хаосу світу, то обернулася вона на прекрасного Першоптаха (Сокіл-Прадід, Сокіл-Род), який став символом нового життя на планеті — так в українській міфології саме соколиними зусиллями буття почало своє відродження-переродження з берегів першоріки-Дунаю.
За прадавніми слов’янськими легендами найкраще збереженими до нині в віршах заспівах-колядках-щедрівках, які сюжетно щільно переплетені з індоєвропейським культурним надбанням як частиною спільних витоків, саме Першоптаху належить честь створення першу колиски-гніздечка відродження світу. Він сплів його на самісінькій маківці явору (ототожнення Світового дерева життя, в квітучому гіллі якого рояться медоносні бджоли, а по гілках сидять зозулі і ластівки), перевиваючи барвінком та запашними травами, вмощуючи м’яким цвітом калини всередині, обкладаючи зовні тереном для захисту, на верхівці — чистим золотом (символ сонця), щоб в любові і затишку добрі і краси народити на світ перше яйце прекрасного буття всього сущого, поки Всевидяче око плакало про втрачене минуле, створюючи життєдайні річки, моря та океани.
Коли на землю з неба летять перші білі сніжні пір’ячка, а на віконцях за ніч з’являються тонкі мереживні візерунки — то на землю після довгої клопіткої польової пори на українські терени повертається з глибоких карпатських печер, де він перечікував літо, Морозко (знаний також під іменами Тріскун, Студенець, Карачун, Зимник, Зюзя), володар холоду, вірний воєвода Зими, відгукнувшийся на її заклик. Його крок — і там, де мить тому непривітно чорніла земля, ліг пухнастий білий килим, ще крок, і сиротинське-голе гілля з коричневими цятками майбутніх бруньок вдягнені в теплі білі каптани, ще один — і зблідли від осінньої сірості щоках наливаються червоним рум’янцем, а в очах починають витанцьовувати жваві іскринки.
Одягнений у все біле не височенький сивочолий дідуган з червоним носом та бурульками в довгій бороді (в деяких легендах – рудій), що босоніж (за іншою версією — льодяних чоботях) крокрує крізь простір та час без перешкод (тому-то в народі його алегорично малюють в якості сріблястого вола, що перелазить через стіну), адже в його абсолютній владі прокладати мости і дороги крізь будь-які водяні перешкоди та трясовини, по полях та лісах, в українській міфології не має, як і більшість представників потойбічних сил, чіткого позитивного чи негативного забарвлення.
Могутні, нестримні, нескорені, як саме життя, гірські вітри сивих Карпат. Ну якими ще могли з’явитися на білий світ істині доньки своїх батьків, як не волелюбними і стрімкими красунями оповитими різнобарвним квітковим шовком з легкими мереживними крилами за спиною, прекрасними, як сама Україна? Повітрулі — міфічні жительки українського фолклору.
Їхня домівка — високі гори обгорнені в хутро вічнозелених смерек. Хоча холодну пору року вони не люблять, ховаючись на цей період в тільки їм одним відомих глибоких печерах, щоб в теплому мареві сну перечекати всі негоди, рясні дощі та заметілі. Повітрулін час — від розквіту першої весняної квітки і аж до останнього впалого з дерева листочка, саме тоді веселими зграями та поодинці, як кажуть в народі їх можна стріти на залитих сонячними променями полонинах чи край річкового берега, в лісових хащах чи пустуючими в кришталі озерних вод.
Смарагдова ковдра з білою, виблискуючою в сонячних променях шовковою патиною так і манить пробігтися босоніж чи прилягти, щоб хоч на мить тілом відчути всю ніжність дотику цієї чарівності і розчинитися в її пухкій хмарині. Але ціна за цю мить раювання може бути надвисокою — життя до останньої краплинки, яке витече з тіла останньою бульбашкою повітря легенів, адже той оксамит — сама лише ряска з чорною трясовиною під тонким красивим малюнком зелено-квітучого килима (так званий чарус), який створив за українськими народним повір’ям задля заманювання в свої сіті підступний болотяник (він же ж багник, якщо його дідівщина була багата на торф, чи іржавник – на залізну руду).
Ця товста сліпа істота вся обплутана водоростями, равликами та риб’ячою лузгою, а може сивий дідуган з довгими жаб’ячими кінцівками та очима наввилупки, що цілими днями сидить в своєму кам’яному будиночку на дні болота, від нудьги серед суцільної всепоглинаючої тиші трясовині ні-ні, та й придумує собі розваги: то страшними стогоном чи несамовитим реготом, пронизливим пташиним галасом чи раптовим ревом лякаючи подорожніх, чи-то холодним подихом важких зітхань та свистом лопнутої бульбашки сковуючи душу кайданами паралізуючого жаху.
Онук великого Сварога, творця всього сущого на Землі, кому як не йому було стати головним захисником войовничих воїнів добра і світла, аріїв? Саме йому, Чуру, належала честь справедливого розподілу територій між народами, тому його дерев’яні фігури встановлювали на кордонах слов’янських земель та палісадів, як підтвердження волі вищого божества та магічного захисту від нечистого. Для здобуття прихильності Небес до ідолів приносили щедрі дарунки колоссям пшениці, медом, молоком та фруктами.
Прадавні слов’яни так вірили в силу захисту Чура недоторканості особистих кордонів, що його уособлення в якості дерев’яної фігурки було ледь не в кожній хаті. Причому ставили її зазвичай центрі стола, який сам був центром організації кімнатного простору, щоб захист рівномірно розповсюджувався на всі боки господарства.
Коли проб’є остання година для кожної людської душі, що жила на цій грішній земле з давніх-давен розпочнеться остання битва між добром і злом, де він буде очільником війська темряви. Його темні сили і зараз спокусами і слабкостями залучають в свій стрій нині живучих в сподіваннях на свою майбутню остаточну перемогу. У нього багато імен в українському фольклорі (арідник, анціяш, а по-християнські – антихріст), але за тисячею масок ховається лише одне всесвітнє зло.
В християнстві він з’являється в якості сяючого занепалого янгола, який захотіти стати рівним Богові, змія-спокусителя – первопричини гріхопадіння чи дракона, який разом з підбуреними янголами оголив свій меч проти війська небесного, а саме ім’я його, «антихрист», передбачає протиставлення та антагонізм Христу, що в українських народних говірках широко використовувалось для прокльонів та історій жахів накшталт про хлопця, що за якоїсь потреби вирішив виміряти пекло, а головний його господар здійняв свистом на пальцях такий гвалт, що все пекло трясло.