З чим у людини асоціюється багнюка? Точно не з чим приємним — огидна на дотик, запах та вигляд субстанція незрозумілої консистенції, навряд чи вона може викликати у людини якісь позитивні відчуття. Інша справа служки кого не кликали, така гидота для них, за прадавніми українськими переказами — то найулюбленіша рідна домівка, в якій плекаються та втілюються в життя такі самі нечисті каверзи та шкоди. І найменші, а для декого ще й найсимпатичніші (сердобольні українці люблять вбогих та ображених) серед нечистої сили, анчутки, саме з їх числа.
Кривобокі на ліво (або п’яту вовк відкусив, чи дверима відбили, як від людей тікав) хутряні билинки з крильцями, хоч як і всі вони рогатий… в народі до них зазвичай ставилися зі зверхньою поблажливістю — служки нечистого, але маленькі та гноблені іншими представниками своєї братії, то і шкоди від них небагато, можна від неї і відмахнутися. Головне самому анчутку не кликати промовлянням вголос її імені, бо прив’яжеться, не відв’яжеш – його улюблена забавка — лякати пізніх перехожих незрозумілими звуками.
Він — перший помічник самого господаря пекла і всюдисущий посланець Смерті. Його боїться вся нечисть без поділу на ранжири та привілеї, бо карає та милує він її без огляду на будь-кого. Робота у нього не скінчиться до сконвіку, адже те, що народжене, має померти, щоб відродитися знов. Прадавне божество підземного царства, всемогутній Ній (ще знаний в українській художній літературі, як Вій).
За українськими віруваннями Ній (згадується у «Славяноских вечерах» В. Нарежного) — старий згорблений дідуган (в деяких переказах присипаний землею із залізним обличчям та руками-покарьожиними гілками) з довгими сивими пасмами волосся та брів, за якими і очей не розгледиш. А може те й на краще… Бо кажуть, у погляді його незрячих очей відбивається полум’я самого пекла – як зиркне, то від жаху можна і померти («недобре око» та «наврот» — це від нього). Це якщо старий не встиг схопити людську душу до того своїми довжелезними чіпкими волохатими лапами, з яких вже нема вороття до живих.
Жахи що летять на крилах ночі. Ними здавна лякали українських дітлахів-вередунів проти сну, наповнюючи для них темряву за вікном невидимими тінями примар, які своїми оченятами пильно стежать за неслухами, щоб за першої нагоди утягнути в липкому павутинні своїх чар-снів в підземне царство вічного небуття. Гави нічних жахів, гави дитячих лінощів та байдиків.
Вони — чи то страшні вовко-собаки з палючими, як вуглики з пічки, очинятами, чи сіро-чорні ворони (за іншими твердженнями – схожі з ними хижі птахи) з старчачими у всі боки пір’їнами, що не природно гавкають по собачі (можливо, саме цим вони завдячують своїм ім’ям). Гави за переказами приходять на землю разом з сутінками і йдуть до першого світанкового променя, бо лише один його дотик лишає на їхній шкірці страшні опіки, а потік світла — спопеляє вщент.
Звичайні дітлахи безжально покарані за гріхи своїх батьків, вони прийшли в цей світ для радості, доброти і любові, але жорстокий світ стрів їх позбавленням найдорожчого та байдужістю чужого холодного погляду. В народі їх бояться, але кличуть на допомогу як месників покарання своїх кривдників. Пекуни — служителі пекла на землі, які відплачують людству за свої загублені життя.
Тепле українське сонце, люблячі батьківські обійми, довга дорога в прекрасне майбутнє.., яке для них, двічі зраджених, ніколи не настане. Прекрасну різнокольорову райдугу дитинства для них назавжди згасили ті, хто одним рухом напокару за якісь гріхи повісили їхніх батьків людським судом. І якщо не знайдеться на божому світі світла душа, що прихистить, відігріє та виростить сироту вісельника, за сім років душа її буде назавжди втрачена для добра.
Як дві протилежності єдності всього сущого на грішній землі добро і зло ідуть крізь століття поруч. Та, що покликана захищати, і той, хто відбирає найцінніший дар всесвіту — людське життя. Берегиня та Упир — найпрадавніші сутності української міфології дохристиянської доби. Причому, якщо перша приходить в перших променях сонця і символізує собою добро, а разом з ним все чисте і світле, то другий — летить на чорних крилах злої ночі в образі кажана (нетопира).
За українськими віруваннями упирі обох статей (опирі, вопирі, впирі) з’являються на світ як вампіри-перевертні, що в ночі виходить зі своєї домовини та живиться людською кров’ю, або ж людини з двома душами (інший варіант – серцями) приречені все життя шкодити іншим, коли перша з них помре (зупиниться назавжди). Хоча за більш пізньою версією «старих» це – народжені під особливою зіркою коли співпадають день і час абсолютного зла. Але в основі самої назви часткою «пир»(пір) (давньослов’янський «жар», «вогонь») закодований таємний сенс цього духа, який не пройшов відпокуту вогнем, щоб після смерті раз-у-раз повертатися в світ живих, не знаючи спокою.
Коли сонце ховає за обрій свій останній золотий промінь, і суцільна імла поступово огортає кожну билинку та животину своєю щільною ковдрою суцільної пітьми, на крилах ночі на грішну землю за українською міфологією прилітають цілі зграї безжальні бісиць темряви – нічниць, що народилися із загублених між двох світів душ чи-то померлих через неподілене кохання дівчат-самогубець, чи перероджених колишніх земних відьом.
Люди кажуть, що саме їхні чари — головна причина безсоння на землі, буцімто вони забирають сон у тих, хто став причиною їхньої смерті (любчика чи розлучниці), а коли доведуть свою чорну справу до кінця і покладуть своє неподілене кохання чи щасливу суперницю в труну (адже людина абсолютно без сну може прожити лише десять днів, а хронічне недосипання вичавлює життя з тлінного тіла по краплі день за днем), переключаються на їхніх діточок, а потім – нащадків, покоління за поколінням (в народі дитяче безсоння так і називають — нічниця). Ще подейкують, переслідують тих, хто гроші загубив.
Коли на землю з неба летять перші білі сніжні пір’ячка, а на віконцях за ніч з’являються тонкі мереживні візерунки — то на землю після довгої клопіткої польової пори на українські терени повертається з глибоких карпатських печер, де він перечікував літо, Морозко (знаний також під іменами Тріскун, Студенець, Карачун, Зимник, Зюзя), володар холоду, вірний воєвода Зими, відгукнувшийся на її заклик. Його крок — і там, де мить тому непривітно чорніла земля, ліг пухнастий білий килим, ще крок, і сиротинське-голе гілля з коричневими цятками майбутніх бруньок вдягнені в теплі білі каптани, ще один — і зблідли від осінньої сірості щоках наливаються червоним рум’янцем, а в очах починають витанцьовувати жваві іскринки.
Одягнений у все біле не височенький сивочолий дідуган з червоним носом та бурульками в довгій бороді (в деяких легендах – рудій), що босоніж (за іншою версією — льодяних чоботях) крокрує крізь простір та час без перешкод (тому-то в народі його алегорично малюють в якості сріблястого вола, що перелазить через стіну), адже в його абсолютній владі прокладати мости і дороги крізь будь-які водяні перешкоди та трясовини, по полях та лісах, в українській міфології не має, як і більшість представників потойбічних сил, чіткого позитивного чи негативного забарвлення.
Смарагдова ковдра з білою, виблискуючою в сонячних променях шовковою патиною так і манить пробігтися босоніж чи прилягти, щоб хоч на мить тілом відчути всю ніжність дотику цієї чарівності і розчинитися в її пухкій хмарині. Але ціна за цю мить раювання може бути надвисокою — життя до останньої краплинки, яке витече з тіла останньою бульбашкою повітря легенів, адже той оксамит — сама лише ряска з чорною трясовиною під тонким красивим малюнком зелено-квітучого килима (так званий чарус), який створив за українськими народним повір’ям задля заманювання в свої сіті підступний болотяник (він же ж багник, якщо його дідівщина була багата на торф, чи іржавник – на залізну руду).
Ця товста сліпа істота вся обплутана водоростями, равликами та риб’ячою лузгою, а може сивий дідуган з довгими жаб’ячими кінцівками та очима наввилупки, що цілими днями сидить в своєму кам’яному будиночку на дні болота, від нудьги серед суцільної всепоглинаючої тиші трясовині ні-ні, та й придумує собі розваги: то страшними стогоном чи несамовитим реготом, пронизливим пташиним галасом чи раптовим ревом лякаючи подорожніх, чи-то холодним подихом важких зітхань та свистом лопнутої бульбашки сковуючи душу кайданами паралізуючого жаху.
Коли проб’є остання година для кожної людської душі, що жила на цій грішній земле з давніх-давен розпочнеться остання битва між добром і злом, де він буде очільником війська темряви. Його темні сили і зараз спокусами і слабкостями залучають в свій стрій нині живучих в сподіваннях на свою майбутню остаточну перемогу. У нього багато імен в українському фольклорі (арідник, анціяш, а по-християнські – антихріст), але за тисячею масок ховається лише одне всесвітнє зло.
В християнстві він з’являється в якості сяючого занепалого янгола, який захотіти стати рівним Богові, змія-спокусителя – первопричини гріхопадіння чи дракона, який разом з підбуреними янголами оголив свій меч проти війська небесного, а саме ім’я його, «антихрист», передбачає протиставлення та антагонізм Христу, що в українських народних говірках широко використовувалось для прокльонів та історій жахів накшталт про хлопця, що за якоїсь потреби вирішив виміряти пекло, а головний його господар здійняв свистом на пальцях такий гвалт, що все пекло трясло.
Чому доля іноді так жорстока до тих, хто навіть не встиг побачити яскраве світло сонця, здихнути солодке повітря на повні легені, зробити бодай один ковток матусіного молока, або тільки перші дні почав пізнавати цей світ… Смерть дитини – це завжди величезна трагедія, а довгоочікуваного немовляти – взагалі подвійна. В народі кажуть, що души цих нехрещених діточок перетворюються на міфічних потерчат від «потеря» (страдчат – «страждати»), які застрягли між небом і землею, прикуті до матеріального світу відсутністю імені та вразливі до нечистого.
Вони ховаються в пошуках порятунку десь поміж тихих теплих плавнів річок, озер і ставів, бо чорти завжди десь поруч, полюють на безнівинні дитячі души. Тому зазвичай вони з’являються тільки в хиткій тиші сутінкової ночі і тільки з мерехтливим вогником в руках, щоб відлякати нечисть. Але для випадкового подорожнього те світло – небезпечний знак, бо прямуючи на нього можна потрапити у випадкову пастку затягнутої ряскою трясовини, наштрикнутися на вигнуту гілку чи впасти у прихований яр.