Він переступає поріг нової хати ледь не попереду самих господарів, щоб стежити за порядком та допомагати тримати лад. В його владі сила пічного жару та свічкового вогню, які розгоряються та згасають за одним помахом його руки. Духовний господар хати, який з часом перетворився завдяки поколіннями переданих з уст в уста легендам на головну нестрашну страшилку неслухняних українських дітлахів, а разом з тим — їхнього порадника та кращого друга, «бабая, що живе за пічкою».
Вважається, що бабай починає своє госпадарювання з перших кроків в домівці – то він заводить в нову хату кішку мелодійними наспівами та улесливими нашіптуваннями вкладаючи її спати на найзатишніше в оселі (за іншою версією — сам перетворюється на якусь мить в котика-муркотика), пригледіне ним заздалегідь для господарева ліжка місце. Бо спокійний сон та солодкі сни господарів — то запорука лагоди в родині.
У нього так багато іпостасей в українському фолклорі, що всі їх і не перелічити, адже шанобливе ставлення до всіх минулих поколінь своїх пращурів та роду загалом українське немовля вбирало в себе разом з матусиним молоком. Причому вшанування духів своїх померлих не обмежувалося якоюсь єдиною конкретною датою, вони завжди були поруч, повчали, допомагали, оберігали, а часом і карали за ослух, тож Чур (Нур, Щур, Пращур), як їхнє ототожнення, йшов пліч о пліч з кожним українцем від колиски до трунової дошки.
В хаті він виступав помічником Домовика, в обов’язки якого входило підтримання вогнища в домашній печі. В українську старовину на найвищому пагорбі край кожного села зазвичай був встановлений пустотілий всередині глиняний бавован-тотем Чура, всередині якого завжди горіло підтримуване спеціальним сторожем полум’я, щоб кожен охочий міг у будь-який час дня і ночі взяти собі домів частинку великого дару пращурів, вогню, в разі потреби.
Маленька пухкенька грудочка всепробачального добра, яку не побачиш в звичайному середовищі їхнього існування серед високих літніх трав, осіннього палого листя чи білих снігових наметів.., якщо не маєш такої ж самої чуйної, співчутливої та толерантної для всього сущого душі, і то лише за умови, що сама хуха дозволить це (адже за народними повір’ями вони — майстри маскування і легко міняють колір свого м’якенького хутра під стать навколишнього пейзажу).
За українською міфологією хухи відносяться до світу добра, споконвіку оберігаючи українські ліса, степи, гори, яри… не люблять вони лиши вогкі місцини, бояк їхнє хутро швидко намокає та довго сохне, від чого вони мерзнуть і хворіють. Свої затишні маленькі домівки ці українські янголи добра облаштовують поміж коріння дерев, в неглибоких захищених ямках подалі від ходжених людьми троп і шляхів, там де ніхто не стане на заваді затишному існуванню їхньої колонії (вважається, що селяться вони поруч зі своїми родичами-знайомими, але в окремій домівці, розрахованій ледь-ледь на одну персону).
Могутні, нестримні, нескорені, як саме життя, гірські вітри сивих Карпат. Ну якими ще могли з’явитися на білий світ істині доньки своїх батьків, як не волелюбними і стрімкими красунями оповитими різнобарвним квітковим шовком з легкими мереживними крилами за спиною, прекрасними, як сама Україна? Повітрулі — міфічні жительки українського фолклору.
Їхня домівка — високі гори обгорнені в хутро вічнозелених смерек. Хоча холодну пору року вони не люблять, ховаючись на цей період в тільки їм одним відомих глибоких печерах, щоб в теплому мареві сну перечекати всі негоди, рясні дощі та заметілі. Повітрулін час — від розквіту першої весняної квітки і аж до останнього впалого з дерева листочка, саме тоді веселими зграями та поодинці, як кажуть в народі їх можна стріти на залитих сонячними променями полонинах чи край річкового берега, в лісових хащах чи пустуючими в кришталі озерних вод.
Онук великого Сварога, творця всього сущого на Землі, кому як не йому було стати головним захисником войовничих воїнів добра і світла, аріїв? Саме йому, Чуру, належала честь справедливого розподілу територій між народами, тому його дерев’яні фігури встановлювали на кордонах слов’янських земель та палісадів, як підтвердження волі вищого божества та магічного захисту від нечистого. Для здобуття прихильності Небес до ідолів приносили щедрі дарунки колоссям пшениці, медом, молоком та фруктами.
Прадавні слов’яни так вірили в силу захисту Чура недоторканості особистих кордонів, що його уособлення в якості дерев’яної фігурки було ледь не в кожній хаті. Причому ставили її зазвичай центрі стола, який сам був центром організації кімнатного простору, щоб захист рівномірно розповсюджувався на всі боки господарства.
Він – поріддя глибоких прадавніх карпатських печер та один з найсильніших чортячої когорти. Зазвичай Щезник (Щезби – саме так, єдиним словом із спонукальним нахилом, як табуйоване ім’я одного з втілень того, кого не кликали) і є гори, тому народженим ними він примушений все життя проводити серед порослих смереками скель та продмухваних всіма вітрами полонин. Тут він всемогутній, а поза межами Карпат – слабкий наче немовля.
В народі кажуть, що у нього багато облич від надкрасивого парубка на ратицях (нечистим взагалі погано вдається відтворювати людські ноги) до страшної волохатої потвори зі свинячим рилом, а ще будь-який неживий предмет в Карпатах теж може вмить перетворитися на хранителя гірських таємниць, якщо торкнутися його без належної пошани.
На світі є багато такого що сучасна наука пояснити поки не може, і відкидати чи приймати на віру щось надзвичайне людина вирішує самостійно з огляду на свій рівень розумового розвитку та самостійності судження. При цьому людина перед обличчям непізнаного стає дуже віруючою та забобонною одночасно, бо природній страх та інстинкт самозбереження задіюють несвідоме. В такі моменти уява грає в злі жарти, перетворюючи незначні природні явища на жахаючу дійсність, і кожен вирішує вірити в потойбічне чи ні серед суцільної темряви підземного світу шахт.
В давнину, коли на Донбас прийшли перші гірники та шахти наприкінці XIX століття тільки починали відлік свого існування, ця робота, яка і зараз не з безпечних, була смертельно ризикованою. А найнебезпечнішою серед переліку шахтних професій був газопал — перший, хто спускався у вибій, щоб перевірити за відсутності інших засобів наявність смертельно небезпечного метану (отруйного вибухонебезпечного газу без запаху). Вірогідність повернутися живим з чорної прірви виробки була дуже не високою, тому зазвичай її доручали засудженим на смерть.
Вона — дух, вона — тінь, вона і є ти. Долю як двійника-мудрого охоронця небеса посилають людині з народження разом із молоком матері, передаючи на генному рівні код роду для подолання труднощів життєвого шляху. Часом її зображають у вигляді вродливої дівчини або доброї бабусі, якщо вона щаслива, часом — жебрачки в брудному лахмітті із злим лицем, якщо недобра.
Доля з’являється на цей світ разом із людиною, щоб допомогти їй знайти правильний напрямок на роздоріжжі життя. І якщо чоловік займається не своєю справою, робить неправильні речі, відхиляється від визначеного Доля посилає йому знаки, бо знає наперед як і що має трапитися, щоб в його житті панували лише щастя, мир та злагода. Насамперед гарний натяк — це незадоволеність результатом своїх деструктивних дій, яка крає серце, зводить з розуму.
Йому кориться все живе і неживе серед густої зелені лісів. Він той, хто одружений, але для продовження роду краде людських діточок. Його витівкам заблукалі в лісу зобов’язані своїми страхами. Господар лісових хащів – Лісовик.
Важко його з кимось сплутати – без брів, вій та лівого вуха, із мерехтливим зеленим вогником погляду, одягненого у звірячі шкіри та взуттям не на ту ногу, хоча побачити володаря лісу у всій красі можна лише крізь коняче вухо або спогляданням назад з-поміж ніг. Його зріст варіюється за бажанням від рівного найвищому дереву в окрузі до маленького, коли можна сховатися під листочком суниці. І як у більшості потойбічних представників у нього не має тіні.
Виключно український персонаж, якому немає аналогів у світовій міфології. У нього багато імен (дід, нічник, гай), а дослідники навіть вбачаю його зв’язок з чугами (сторожові козацькі вежі). Він як дух вітру грає на сопілці і танцює, не дивлячись на свій поважний вік так, що у його простих смертних партнерів не витримує взуття. Він захищає і оберігає, вчить і підбадьорює – дух лісу і гір Чугайстер.
Він такий старий, що не вимовляє багато звуків. Його сива борода і густа шевелюра, з під якої іноді проступають роги, падають на могутні плечі, а високий зріст дозволяє дістати зі сволока спеціально для нього приготований банош (кукурудзяна каша). Його нелюдська сила – така ж легенда як він сам, але вона є необхідністю для того, хто вибрав своїм покликанням захист лісорубів, пастухів і мисливців від спокуси мавок. На знак подяки за це люди, пам’ятаючи про беззубість старого, залишають для нього в лісах і горах бануш або кулешу, а якщо після повернення не знаходять їжі – радіють, бо це значить, що винищувач спокусниць приходив і зробив свою справу.