Вона — дух, вона — тінь, вона і є ти. Долю як двійника-мудрого охоронця небеса посилають людині з народження разом із молоком матері, передаючи на генному рівні код роду для подолання труднощів життєвого шляху. Часом її зображають у вигляді вродливої дівчини або доброї бабусі, якщо вона щаслива, часом — жебрачки в брудному лахмітті із злим лицем, якщо недобра.
Доля з’являється на цей світ разом із людиною, щоб допомогти їй знайти правильний напрямок на роздоріжжі життя. І якщо чоловік займається не своєю справою, робить неправильні речі, відхиляється від визначеного Доля посилає йому знаки, бо знає наперед як і що має трапитися, щоб в його житті панували лише щастя, мир та злагода. Насамперед гарний натяк — це незадоволеність результатом своїх деструктивних дій, яка крає серце, зводить з розуму.
Українські побутові традиції існують багато-багато століть і передаються від матері до доньки для захисту родини на духовному рівні та довгого, щасливого, здорового життя всіх її членів. Їх виплекала сама українська історія в хитросплетінні дохристиянських вірувань та релігії, щоб закарбувати пам’ять пращурів в маленьких дрібницях.
Найсвятішою річчю української оселі був великий стіл, за яким збиралася вся родина увечері після важкого дня або в святкові дні. Завжди охайно прибраний із вишитою скатертиною — він був годувальником і окрасою будинку, “Божою долоню”. Саме тому стіл використовували лише для спільних сімейних трапез, і ніколи для приготування їжі (господиня поралася за меншим приставним столиком або козлинчиком біля лавки) або інших робіт окрім приготування хліба.
Романтика безкраїх українських степів під чорним покривалом зоряного неба з повним місяцем і величними істуканами-охоронцями на вершинах курганів, під котрими сплять великі воїни минулого. Її повною груддю вдихнули вони, перші місцеві підприємці минулого, завдяки яким країна розквітала рік за роком, відіграючи все більше вагому роль на міжнародній європейській арені завдяки зміцненню торговельно-економічних зв’язків і пожвавленню товарообігу.
Недивно, що з давніх-давен і аж до кінця XIX століття чумацькі вози були основними перевізниками товарів та пасажирів по українських теренах, не дивлячись на вкрай низьку швидкість (до 30км на день при швидкості 2-3км/год) — чого варті лише цифри до вісімдесяти мільйонів пудів щорічних перевезень, до половини з яких складало золото українських полів, перевозячи до півтори тони вантажу за раз. Тільки на щорічний маріупольський ярмарок, що лежав на Чумацькому шляху, збиралося до півтори тисячі возів.
Йому кориться все живе і неживе серед густої зелені лісів. Він той, хто одружений, але для продовження роду краде людських діточок. Його витівкам заблукалі в лісу зобов’язані своїми страхами. Господар лісових хащів – Лісовик.
Важко його з кимось сплутати – без брів, вій та лівого вуха, із мерехтливим зеленим вогником погляду, одягненого у звірячі шкіри та взуттям не на ту ногу, хоча побачити володаря лісу у всій красі можна лише крізь коняче вухо або спогляданням назад з-поміж ніг. Його зріст варіюється за бажанням від рівного найвищому дереву в окрузі до маленького, коли можна сховатися під листочком суниці. І як у більшості потойбічних представників у нього не має тіні.
З давніх-давен люди вірили, що у кожної родини є свій зберігач, що піклується про всіх членів родини від старого до малого та дбає про затишок сімейної оселі. Спочатку його ототожнювали із певними травами, пізніше – свійськими тваринами, а потім в народний епос впевненою ходою увійшов домовик (інші ім’я: домовий, домашній дід, хатник, охоронець).
Добрим духом оселі ставав після смерті засновник роду, тому вважається, що народжуються вони старими дідами, а помирають – немовлятами. У народі казали, що перший, хто переступить поріг нового будинку неодмінно помре, тому спочатку пускали кицю, а потім заходив найстаріший член родини. Крім того сила невидимого господаря дому залежить від ступеню дружності стосунків та кохання в сім’ї – чим вони міцніші, тим добріший і більш хазяйновитий домовик.
Колись він жив на небесах поруч з іншими янголами, насолоджувався райським буттям, допоки не прогнівав Бога своїм гріхом, в покарання за що йому було відрубано одне крило і скинуто на землю. В злобі своїй перетворившись на служаку нечистої, Вихор оселяється в глибоких гірських ущелинах, щоб літати над нависною землею і шкодити людям раптовими сильними закрутами вітру свого єдиного крила.
Однак побачити повелителя буревію можуть тільки зв’язкові з потойбічним світом, і то лише крізь домоткане конопляне полотно. Хоча і той, хто його бачив здригнеться від жаху – наче людина, але без живота – всі кішки видно, наче янгол, але з єдиним крилом, та й те – чорне.
Коли імла навкруги стає такою густою, що крізь неї не видно нічого на відстані помаху руки; коли на землі правлять бал темні сили, і здається, що ніч ніколи не скінчиться; коли зло на коротку мить перемагає добро, і здається, що сонце ніколи не зійде, душа завмирає від незрозумілого жаху і здригається від будь-якого шереху, а попереду чекає лише шлях. Інколи лише маленька блискавка світу рятує від божевілля, але то – омана…
Кажуть вогники, що мерехтять, ширяючи вночі вздовж шляхів в пошуках жертви – души самогубців та померлих не своєю смертю людей або тих, котрі при житті мали дві душі, але тільки одне ім’я при хрещенні. Це не чоловіки і не жінки, а безстатеві істоти. Загублені вони вештаються десь між небом та землею, чужі і там, і там до скінчення світу. А для розваги ведуть за собою нічних подорожніх, самі незнамо куди – тому їх і називають Блудом.
Символ сонця, світу і кругообігу всього сущого на землі. Традиції його плетіння, згідно найоптимістичнішими припущеннями істориків, налічують до трьох тисяч років і зобов’язані своїм існуванням великим шумерам – прабатькам української нації. У ті давні часи він з шестикутної зіркою в центрі служив уособленням богині Інанне, покровительки сімейного вогнища, врожаю, військової перемоги і правосуддя.
Зміна поколінь і релігійних вірувань мало вплинули на невід’ємну складову символу вічності (недарма вінок зображений на саркофазі Ярослава Мудрого), адже кожен його елемент ніс сакральний зміст, в якому назавжди закарбувався код української нації. Віночок був частиною традиційних церемоній від обрядових до ритуальних, кожен зі своїм видом плетіння (налічується більше сімдесяти видів) і підбором елементів (квіти, стрічки, нитки), який повинен був кодувати майбутнє для персони, що його носила на добро, багатство і щастя.
Національний одяг – це символ гордості самоідентифікації людей, об’єднаних однією історією. Він неповторна як інтонація оборотів рідної мови, які можна лише увібрати з молоком матері, але не завчити механічно. Тим більше коли на створення одного шедевру йдуть довгі-довгі години, дні, місяці.
Українські традиції вишивки на одязі історики вбачають в перших стежках, що скріпляли частини шкур перших людей. Хоча фактично підтвердженим на підставі археологічних знахідок в скіфських курганах і опису їхнього одягу Геродотом можна вік вишиванки оцінюється десь приблизно в дві з половиною тисячі років. Причому елементи орнаменту кочівників зустрічалися аж до XХ століття.
Виключно український персонаж, якому немає аналогів у світовій міфології. У нього багато імен (дід, нічник, гай), а дослідники навіть вбачаю його зв’язок з чугами (сторожові козацькі вежі). Він як дух вітру грає на сопілці і танцює, не дивлячись на свій поважний вік так, що у його простих смертних партнерів не витримує взуття. Він захищає і оберігає, вчить і підбадьорює – дух лісу і гір Чугайстер.
Він такий старий, що не вимовляє багато звуків. Його сива борода і густа шевелюра, з під якої іноді проступають роги, падають на могутні плечі, а високий зріст дозволяє дістати зі сволока спеціально для нього приготований банош (кукурудзяна каша). Його нелюдська сила – така ж легенда як він сам, але вона є необхідністю для того, хто вибрав своїм покликанням захист лісорубів, пастухів і мисливців від спокуси мавок. На знак подяки за це люди, пам’ятаючи про беззубість старого, залишають для нього в лісах і горах бануш або кулешу, а якщо після повернення не знаходять їжі – радіють, бо це значить, що винищувач спокусниць приходив і зробив свою справу.