Коли на землю з неба летять перші білі сніжні пір’ячка, а на віконцях за ніч з’являються тонкі мереживні візерунки — то на землю після довгої клопіткої польової пори на українські терени повертається з глибоких карпатських печер, де він перечікував літо, Морозко (знаний також під іменами Тріскун, Студенець, Карачун, Зимник, Зюзя), володар холоду, вірний воєвода Зими, відгукнувшийся на її заклик. Його крок — і там, де мить тому непривітно чорніла земля, ліг пухнастий білий килим, ще крок, і сиротинське-голе гілля з коричневими цятками майбутніх бруньок вдягнені в теплі білі каптани, ще один — і зблідли від осінньої сірості щоках наливаються червоним рум’янцем, а в очах починають витанцьовувати жваві іскринки.
Одягнений у все біле не височенький сивочолий дідуган з червоним носом та бурульками в довгій бороді (в деяких легендах – рудій), що босоніж (за іншою версією — льодяних чоботях) крокрує крізь простір та час без перешкод (тому-то в народі його алегорично малюють в якості сріблястого вола, що перелазить через стіну), адже в його абсолютній владі прокладати мости і дороги крізь будь-які водяні перешкоди та трясовини, по полях та лісах, в українській міфології не має, як і більшість представників потойбічних сил, чіткого позитивного чи негативного забарвлення.
Поява на світ нового життя — це завжди дивовижна магія, яку так ніколи не зможуть до кінця пояснити всі науковці світу. Саме тому у всіх культурах це диво супроводжувалося чисельними обрядами та подвір’ями, які мали б забезпечити новому представнику соціуму щасливе майбутнє та захистити від всесвітнього зла. Не оминула ця традиція гідних нащадків аріїв, українців; головним ж позацерковним атрибутом хрестильного обряду, який зазвичай відбувався невдовзі після народження (щоб у випадку раптової смерті немовляти, воно пішло до Бога освяченим шляхом), була бабина каша.
Тріумвірат головних дійових осіб цього першого видатного дійства в житті нового повноправного члена українського суспільства складався з безпосередньо самого винуватця урочистостей, сповитухи, яка допомогла йому появитися на світ, та його хрещених — провідників дитини до Бога. І якщо немовляті відводилася в цьому дійстві виключно пасивна роль, то останні і складали основу самого святкування.
Треба бути насправді великим філософом, безмежним альтруїстом та натхненним романтиком, щоб сіяти зерна волі, гідності та самоповаги в людські души в сподіванні на сильну парость, яка втримає націю на краю прірви кордону з кривавим, позбавленим будь-яких морально-етичних нори сусідом-загарбником. І хто ж ще міг бути цією совістю нації та втіленням всіх вищеназваних якостей найвищого ступеню, як не український пророк, Тарас Шевченко.
Так, саме великому і геніальному Кобзареві належить поєднання двох слів, Слава України, які століттями надихають українців на боротьбу за свободу рідної землі, наповнюючи піднесеним патріотизмом та нескореною волею душу. Досі в архівах зберігається власноруч написаний Шевченком в грудні 1839 року текст вірша «До Основ’яненка» (вперше опублікований в 1860-ому):
Вважається, що перший місяць української осені (вересень), розфарбований в бузково-рожевий отримав свою назву саме від цієї невибагливої, але витончено-чарівної, ароматної та медоносної квітки, яка єдиною з царства Флори за легендою згодилася скласти компанію самотнім безкрайнім скелястим та піщаним пусткам-долинам, а ще сосновим лісам, яких вдосталь відміряла матінка-природа українській землі.
Мабуть саме тому на мові квітів він — символ самотності, безнадії та розлуки. В українській обрядовості на знак останнього прощання дівчина плела саме з вересу вінок своєму коханому (коли розставання сталося не з її вини), щоб сказати останнє «прощавай» і відпустити того, хто був так милий серцю, а самій жити далі. Витоки цього обряду ховаються десь в багатонаціональному язичницькому минулому української землі, адже з грецької назва куща «Calluna» перекладається, як «чиста» або «очищення».
Ну який ж справжній чоловік відмовить собі у задоволенні похизуватися перед іншими своєю відвагою, спритністю та силою? Тим більше, якщо він — українець, а на нього звернуті сотні-тисячі очей найвідважніших вояків свого і ворожого війська. Заворожуючи танок-двобій на межі життя і смерті, який в українській військовій культурі звався герць, а пізніше знайшов своє розповсюдження в загальному вжитку під сенсом: «запекле протистояння», «двобій», «зухвале вихваляння» (до речі – саме з останнього трактування пішло «герцювати»).
Так, дуелі перед повномасштабним боєм основних сил були відомі в історії з давніх-давен, в літописах навіть були зафіксовані рідкі випадки, коли головнокомандувачі задля збереження життя своїх підлеглих викликав на двобій ватажка ворожого стану (виклик передавали парламентери), або ж зіткнення відбувалося між найсильнішими представниками протиборчих сторін — за військом переможця в спарингу залишалося поле виграної битви.
Лайка існує майже у кожній мові світу, хоча в цивілізованому суспільстві її вживання вважається ознакою чи-то неосвіченості (як наслідок вкрай обмеженого словникового запасу), диктаторського домінування (уявного приниження співрозмовника через образливий зміст) або кічу (спосіб відзначитися серед інших за допомогою епатажу в гонитві за моментом слави).
Цікаво, що в українських етнічних традиціях сучасне трактування не відповідає історичній дійсності – лайка (в тому числі брудна, яку сучасне суспільство називає нецензурною) служила засобом захисту від зла. Загалом культура національної лайки існувала на українській землі з давніх-давен, що підтверджують висновки досліджень сучасних етноекспедицій Подніпров’я (Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська області).
Могутні, нестримні, нескорені, як саме життя, гірські вітри сивих Карпат. Ну якими ще могли з’явитися на білий світ істині доньки своїх батьків, як не волелюбними і стрімкими красунями оповитими різнобарвним квітковим шовком з легкими мереживними крилами за спиною, прекрасними, як сама Україна? Повітрулі — міфічні жительки українського фолклору.
Їхня домівка — високі гори обгорнені в хутро вічнозелених смерек. Хоча холодну пору року вони не люблять, ховаючись на цей період в тільки їм одним відомих глибоких печерах, щоб в теплому мареві сну перечекати всі негоди, рясні дощі та заметілі. Повітрулін час — від розквіту першої весняної квітки і аж до останнього впалого з дерева листочка, саме тоді веселими зграями та поодинці, як кажуть в народі їх можна стріти на залитих сонячними променями полонинах чи край річкового берега, в лісових хащах чи пустуючими в кришталі озерних вод.
Датування почесного приєднання смачнючих сирників до традиційних народних страв української кухні губляться десь серед прадавньої сивини вічно молодого Часу, який майже не лишив нащадкам на згадку письменних джерел про кулінарні вподобання наших пращурів. Можливо, ці сонячні символи лишив на згадку по собі Ярило, коли він поступово відступав у народний український фольклор гнаний безжальною рукою офіційної релігії, однак і зараз тисячі українців віддають йому шану стрічаючи з цими смаколиками світанок нового дня.
Звичайні сирники готуються з домашнього вершкового сиру виготовленого з «незбираного» молока та за смаком можуть бути як солодкими, так і солоними залежно від вподобань. Як добавку в перші кладуть улюблені сухофрукти вимочені в солодкій настоянці чи лікері (родзинки, курага, вишні, сливи, полуниці) чи ядра горіхів-насіння з ваніліном, корицею, лимонною цедрою та неодмінним цукром в якості приправ, а до других – не шкодують різноманітної різаної зелені (петрушка, кріп, зеленого пір’я цибулі) або грибів з відповідними приправами з числа різних видів перцю, паприки, базиліку, сушених часнику чи томатів.
Все в цьому світі має свій початок і свій кінець, чи як казав Екклезіяст: «Усе повертається на круги своя. Все пішло з пороху, й на порох все звернеться». Від життя на землі залишається лише пам’ять закарбована в діяннях чи матеріальних об’єктах, дотичність до яких не дає спогадам остаточно зникнути. Адже людина живе, поки про неї згадують, про що напевно знали українські пращури, використовуючи поховання різних видів як останнього притулку спочинку своїх померлих. Саме могили родичів – те матеріальне втілення родового літопису, за яким можна простежити зв’язок між минулим і майбутнім, наочне підтвердження права називатися українцем.
Цікаво, що хоч зараз прогресивний час рішуче відтісняє в минуле старі традиції поховання як такі: три дні (щоб душа могла попрощатися з рідною домівкою) цілодобового чатування родичів з молитвами в будинку померлого біля труни з небіжчиком вбраним у все нове-біле (символ духовного очищення при переході в інший світ), несення домовини близькими та рідними з хустками-пов’язками до самого цвинтаря, відсутність музики та надгробків, чорний креп на вхідних дверях та рукавах скорботних чоловіків і жіночих хустках, річний траур родини із забороною пишних свят та одружень її представниками.., весь важкий для родичів в моральному плані тягар передпоховального процесу беруть на себе спеціалізовані ритуальні контори, але неписані правила подальшого поводження на цвинтарі зберігаються до нині.
Смачний, ароматний та дуже поживний він підтримує сили тих, хто живе у високих Карпатських горах, дістатися мальовничих полонин яких коштує чималих сил та енергії. Він повністю відповідає вимогам першорядного завдання традиційної карпатської кухні – максимальне насичення та вітамінізування при відмінних смакових якостях – що ж це, якщо не м’ясо, картопля, перець і томат з різними варіаціями добавок?
І хоча офіційні джерела називають бограч мадьярською стравою, вона є суто надбанням Карпатської Русі-України – адже де в тій Угорщині полонини, на яких в мідних казанах (турецькою «bakraç», що і дало назву страві) готували пастухи свою юшку з м’яса вбитих блискавкою на випасі тварин, попередньо файно вимочивши м’ясо від крові проточною джерельною водою за допомогою вбитих в річкове дно через його кавальчики палів? – А немає їх там.