Найвідомішим національним українським брендом, який знають і люблять модниці в усьому світі, є звичайно ж вишиванка, що стала символом жіночої свободи і незалежності. Краса тонких візерунків, в яких зашиті таємничі письмена про минуле і майбутнє, в поєднанні із вишуканістю і різноманітністю малюнка полонять уяву, підкреслюючи індивідуальність.
Класична вишиванка Волині і Полісся представляла собою зшиту з двох широких частин домотканого полотна білу (рідше сіру) сорочку з широкими, зібраними на вузьку стрічку манжети рукавами пришитими через полики (вставки-перехоплення) та утягувальним шнурком по лінії вороту. Колірна гамма вишивки відповідала прийнятої в даному регіоні для жіночих виробів, але основний вважався червоний колір з домішкою чорної і синьої ниток.
Головна домівка зла – людські серця з усіма їх слабкостями і пороками, але він – причина всіх бід і нещасть на землі, він – один з натовпу і невід’ємна його частина, він завжди тут, хоча його ніхто не кликав. І хоч зовні його не відрізниш від інших, але якщо добре придивитися, то часом побачиш тінь від рогів або жмут шерсті, що проглядає з накрохмаленого комірця, відбиток залишений копитом або поросячий п’ятак замість носа, а може почуєш тихе шелестіння помаху хвосту.
Зло в людському обличчі під личиною багатьох імен, щоб не привертати до хати (біда, дідько, ірод, сатана, нечистий, диявол, лукавий, рогатий, він, щезник, хвостатий, той) – його величність повелитель темряви – чорт, головний негативний персонаж української міфології.
Одна з найвеселіших традицій, мабуть, самого урочистого моменту вступу у доросле, самостійне життя нової сім’ї пов’язана з меркантильним питанням викупу права на час і увагу майбутньої дружини у її рідних і подружок та втілена у жартівливо-розважальну форму. Вона сягає своїм корінням сивої давнини, коли персональне спілкування (нижніх шарів суспільства – у зв’язку із зайнятістю хлібом насущним, вищих – обумовлювалося умовностями етикету) у всіх шарах суспільства варто було незрівнянно більше, а ніж зараз.
І так все попередні процедури від сватання до випічки весільного короваю закінчувалися, настав довгоочікуваний день щасливого свята з легким нальотом смутку, але щоб отримати бажану наречену майбутньому чоловікові ще треба зробити останній крок. Урочиста процесія нареченого направлялася до будинку нареченої, але шлях їй перетинали різними перешкодами (від символічних стрічок до прозових колод), через які можна було пройти лише заплативши данину викупщикам з числа родичів і друзів молодий. Торги від імені молодого вели друг або друзі, сам він брав участь у дійстві лише в якості статиста.
Напевно сама химерність тіней вікових карпатських смерек, які щомиті змінюють свої контури, і шепіт із завиванням вітрів часу у вузьких гірських протоках розташовують до польоту нестримної фантазії з присмаком містики, породжуючи на світ химерних істот добрих і злих в своєму впливі на світ людський.
Але для віруючих спілкування з ними на пряму щастя практично недоступне в цьому світі, тому разом з потойбічним небеса послали і провідників. Люди як люди, але «Непрості» або «Мудрі» – чаклун маминої подруги, бабка твого друга, сусід твоєї куми, знахарка з сусіднього села… Вони ніде і всюди. Відповідно до класичної теорії народних вірувань ділилися всі вони на добрих і поганих – до перших відносяться знахарі, ворожки і мальфари, а останніх – упиті і відьми.
Зачіска – буденна повсякденність для кожного. Унікальна або пересічна – вона частина іміджу і відображення особистості її носія. Хоча з давніх-давен у волосся закладався сакральний сенс, і одні вважали їх захистом від злих духів як шумери, які навіть споруджували перуки для позбавлених рослинності, інші, як греки, а за ними і християни, пишні вихори асоціювали з нечистою силою і всіма засобами намагалися від них позбутися.
І як в цьому контексті не згадати символ українського козацтва – чуб або чуприну, який служив сполучною ланкою між українським праминулим та майбутнім. Адже перші малюнки з такою характерною зачіскою зустрічаються ще на мамонтової кістки віком сімнадцяти тисяч років знайденій на Мізинській стоянці Сіверщини (Чернігівська область).
Весільний коровай в Україні завжди вважався символ успішності, благополуччя і плодючості майбутньої молодої сім’ї. Саме тому до його приготування підходили з особливою ретельністю від запрошених коровайниць до кожної деталі його приготування, щоб молода увійшла в будинок чоловіка щастям на завжди.
Саме таємниче дійство, яке споконвіку наші предки наділяли магічною силою, починалося з ретельного підбору коровайниць. Для початку відбиралися лише жінки в першому щасливому шлюбі (вдів і розлучених не запрошували). Далі до претенденток пред’являлося вимога мати дитини або декількох дітей. Особливо щасливою вважалася прикмета, якщо в приготуванні весільного короваю брала участь «при надії» (вагітна). Вибір падав на найбільш щасливих у шлюбі хранительниц сімейного вогнища. Кількість їх варіювалося від семи і більше, при цьому за одними прикметами вважалося щасливим непарне число коровайниць, за іншими – парне (майбутня пара буде завжди разом). Часто в дійстві брали участь родичі з обох сторін в якості знака єднання сімей.
Квітка найсильніших і відважний, яка не кожному смертному дається в руки. Вона дістається як нагорода тільки обраним, а його ніжні пелюстки – саме палке любовне свідчення. Адже зростає він тільки високо в горах, дивом вчепившись тонкими нитками життя за прямовисні скелі. Едельвейс (або біолотка) ще звуть «квіткою Прометея» в пам’ять про мученицьку смерть на бескиді того, хто подарував людині вогонь.
На латині «леотоподіум» означає левова лапа, що обумовлено візуальною схожістю контурів квітки з лапкою котячих, в момент, коли у неї випущені гострі кігтики. А назва «едельвейс» відбувається він німецького, в якого «едель» – благородний, а «вейс» – білий. У народі цю високогірну квітку ще називають «шовковою косицею» і вона часто фігурує в фольклорі жителів Карпат і Альп. Так наприклад кажуть, що жоден гуцул не міг зробити пропозицію коханій без цієї квітки.
Українські амазонки, народжені щоб підкорювати серця волелюбних лицарів українських просторів, горді, прекрасні, незалежні, войовничі. Їхня кров і зараз, через багато поколінь, говорить в повну силу діяннями і красою українських сучасниць. Хто вони – земні богині, мужній воїни або турботливі господині?
Безкраї до самого неба українські простори завжди були щедрими на вірних синів, яким неволя була гірша за смерть, а хто ж міг стати їм гідними супутницями до пари, як не прекрасні дочки сходу. Адже у козаків завжди існував звичай одружується тільки на вільних, щоб «рабська кров» не передалася майбутнім синам, а вільних козачок на перших порах було зовсім мало.
Духи природи. Імен їх не злічити. Долю не пізнати. І у кожного народу вони свої. Добрі і злі – вони вічні як сам час для тих, хто вірить і незримі для скептиків. Давня українська земля з її безкрайніми степами, високими горами і глибокими морями – не виняток. Але особливо багато легенд і вірувань про духів в непрохідних хащах Карпатських.
Одними з найпрекрасніших зовні творінь потойбічного світу при злий суті, про яких досі місцеві пошепки переказують моторошні історії про розбещення чоловіків, є наявки або по християнськи – бесиці. Зазвичай вони постають в образі предмета пристрасті чоловіка з тілом діви-спокусниці з довгим зеленим волоссям, ступаючи так, що жодна травинка під їх ніжками не ворухнеться, щоб обплутати його своїми мережами і звести з розуму. Кажуть, що бесиці – душі незаміжніх дівчат померлих насильницькою смертю, недокохавши на цій землі, які раз у раз повертаються для задоволення своєї нерозтраченої і незадоволеної пристрасті поки їх коханий не збожеволіє.