Побудований на спогляданнях зоряного неба український народний календар за уявленнями пращурів предметно був матеріалізований у вигляді дуба-національного дерева життя, що своїм корінням уходило в далеке минуле, а кроною торкалося небесного склепіння майбутнього всередині яйця-всесвіту, недарма ж дубовим листям розшивали українські жінки сорочки своїм коханим, його ставили на покутті для магічного захисту оселі від зла, його відварами лікувалися.
За багацько століть до появи християнства дуб той з із дванадцятьма гілками (місяцями), на кожній з яких по шість простих яєць (будні дні та субота) та одне «червоне» (неділя), у більш розширеній версії на гілці по чотири гнізда (тижня на місяць), у кожному з яких по сім яєць (днів), був стовпом народного буття. Хоча у більш піднесеному сприйнятті дерево життя замінював летючий над землею птах-рік о дванадцяти ногах-місяцях, який зносить щодня по яєчку сьогодення. Причому сам рік в Україні в давнину починався від Явдохи або весняного рівнодення, а після введення Грецького церковного календаря в 1492 році — з 1 вересня (українські шкільні традиції бережуть спогади про ці і донині).
Двері року, він ділить рік навпіл, залишаючи за зачиненими всі накопичену за минулі місяці від’ємну енергетику з її негараздами, печалями, турботами, все лихе та недобре, чому нема місця в прийдешньому світанку майбутнього. Недарма його другим ім’ям було «Януаріус», адже в давні часи його опікуном та захисником виступав давньоримський дволикий Янус, головний бог-ключник обох світів та брами між ними.
Традиційно українською – Січень, бо «снігом щоки січе, морозом вуха пече» як середина зими виступає концентрованим ототожненням холоду («Січень січися, а сім’я до печі тісниться» чи «Січень січе та морозить, газда з лісу дрова возить»), хоч у порівнянні з Груднем сонце все частіше проглядає крізь димчасто-сірий муар небесного покривала. Тому українці його охрестили ще Василь-місяцем, Вогневиком, Льодовиком, Першим, Колядієм, Прозимецем, Скріпуном, Сніговиком, Сніженем, Царем морозів, Ясень-місяцем…
Десь в часи існування Кальміуської паланки запорожців та їхньої фортеці Домаха на правому березі в гирлі Кальміусу на лівобережжі існувала сторожа Війська Донського (яке ще в XVI столітті присягнуло на вірність Московській орді та її цареві), адже саме ця річка споконвіку слугувала природною межею-вододілом між сферами козацького впливу. За століття існування дозорно-спостережного пункту навколо нього, на невеликій відстані одне від одного з’явилися великі та малі селища з відставних козаків (накшталт запорізьких зимників) та приваблених річково-морським багатством рибалок. Офіційно Лівий берег увійшов на правах міського району до складу Маріуполя лише в 1939-ому, хоч номінально їм вважався з 1926-ого.
Так, трохи північніше за течією (приблизно на рівні Маріїнська на Правобережжі) вже в XVIIІ столітті існувала Успенівка (північний бік Таганрозької траси навпроти 6-ої дільниці). Глибоко врослі в землю мури з вапняку, а також залізні артефакти військового та побутового призначення викопували при будівельних роботах місцеві жителі на ділянках між вулицями Гур’ївською та Таганрозькою ще на початку 2020-х. Тому більшою частиною збереженні на Успенівці саманні будинки — надбання минулих століть (на даху одного з них під час заміни даху з черепиці на шифер в 1980-х поміж сволоків була знайдена скляна пляшка з історичним підтвердженням, що дах на тій будівлі зі стайнями перед тим офіційно міняли в 1864-ому), а до московської окупації Маріуполя 2022-ого по Гур’ївській в багатьох будинках проживали нащадки козака Сухова різного ступеню родинності. Сама ж Успенівка зберегла свою назву в прилеглому старому кладовищі та неофіційній назві парку, що колись був Азовстальським, а з передачею на баланс міста став ім. Лепорського.
5 січня має так багато імен Передйордана, Другий Святвечір, Канун Богоявлення, Хрещенський вечір, Голодна кутя… і один сакральний зміст: в глобальному сенсі – знамення закінчення тривалого періоду різдвяно-новорічних свят-гулянь та початок підготовки до скорого приходу весняних турбот («Геть, кутя, з покуття, а ти, узвар, йди на базар! Кури – на яйця, Паляниці, лишайтесь на полиці, Дідух – на теплий дух, щоб покинути кожух!»), а в локальному – підготовка тіла та душі до завтрашньої святої Водохрещі.
Народна назва свята, Голодна кутя, як найкраще відбиває суть нього дня — суворий денний піст перед Йордана (протягом дня можна було споживати лише свячену воду) для підготовки тіла до випробувань Водохрещею. З церковної вечірньої служби поверталися зі новоосвяченою водою, якою за допомогою зробленого з колосся минулорічного врожаю чи букетику різнотрав’я кропила господар обрискував всю свою родину, хату, худобу, подвір’я, щоб в прийдешньому році було живе-здорове-родюче.
«Субота — не робота» – всі тисячоліття накопиченого українського досвіду народна мудрість уклала в цю лаконічну фразу, яка в іншій інтерпретації залежно від регіону ще звучала, як «Субота — робити знеохота» чи більш розлоге «Субота — робити не охота: помий, помаж та й спати ляж». Хоча лінгвісти поводять її традиції та ім’я від єврейського «шабат» чи «сабат» (сьомий день в Торі, протягом якого пророк Мойсей не велів працювати).
Українські вірування твердять, що навіть матінка-Природа по суботах відпочиває, тому буцімто діти народжені цього дня не будуть мати продовження роду чи-то через безпліддя, чи — перешкоди долі, яка «полінується» промальовувати їхній життєвий шлях крізь всі терени обставин. Хоч шлюби, укладені в шостий день тижня вважаються дуже вдалими (бо «укладаються на Небесах»), тому традиційно урочисті церемонії (розпис, вінчання) українські пари намагаються призначати саме на суботу, бо цей день під особливим захистом пращурів роду.