Побудований на спогляданнях зоряного неба український народний календар за уявленнями пращурів предметно був матеріалізований у вигляді дуба-національного дерева життя, що своїм корінням уходило в далеке минуле, а кроною торкалося небесного склепіння майбутнього всередині яйця-всесвіту, недарма ж дубовим листям розшивали українські жінки сорочки своїм коханим, його ставили на покутті для магічного захисту оселі від зла, його відварами лікувалися.
За багацько століть до появи християнства дуб той з із дванадцятьма гілками (місяцями), на кожній з яких по шість простих яєць (будні дні та субота) та одне «червоне» (неділя), у більш розширеній версії на гілці по чотири гнізда (тижня на місяць), у кожному з яких по сім яєць (днів), був стовпом народного буття. Хоча у більш піднесеному сприйнятті дерево життя замінював летючий над землею птах-рік о дванадцяти ногах-місяцях, який зносить щодня по яєчку сьогодення. Причому сам рік в Україні в давнину починався з 1 (від Явдохи) або 22 (весняне рівнодення) березня, а після введення Грецького церковного календаря в 1492 році — з 1 вересня (українські шкільні традиції бережуть спогади про ці і донині).
Високі античні стандарти з їхніми чіткістю думки, досконалістю форм та оспівування загальнолюдських цінностей — ось ті принципи, які зібрали навколо Миколи Зерова коло літературних однодумців, що стали першими українськими неокласиками. Він став тим натхненником, котрий змусив природний талант перетворитися на справжній діамант професійної майстерності, чия творчість живе в віках.
Його подарувала Україні багата на таланти Полтавщина зразка 1890 року. Батьківська школа в рідних Зінківцях, де рівень освіти був на значно вищому рівні, ніж звичайної провінційної, а його батько, Костянтин Іраклійович — не пересічним педагогом, якщо з її парт тоді, окрім Миколи, вийшли таки видатні українські постаті, як Остап Вишня, Михайло Тарханов, Сергій Підгаєцький. Охтирська шестирічка, стіни якої дали країні Сергія Миротворцева, Михайла Рудинського, Бориса Антоненко-Давидовича. Харківський істфак, який він закінчив перед початком найдоленосніших для України подій початку ХХ століття.
Вся їхня надпотужна сила ховається у одній єдиній Чорній книзі, на сторінках якої ноликами і паличками закарбоване все зло світу та засоби керування ним за допомогою заклять, молитов, ритуалів та предметів-амулетів. Вважається, що ті бісові книги (їх ще в народі звуть Чортовими бібліями) з чорними сторінками та білими знаками замість літер прийшли в Україну з дрімучих північних земель Залісся, де людожери-андрофаги тисячоліттями поклонялися дияволу з людськими і тваринними жертвоприношенням.
Сучасним чорнокнижникам ці книги дістаються в спадок від їхніх духовних пращурів (адже природними вони бувають лише за народженнням в четвертому поколінні неодруженими жінками, а набутими — через річне служіння у вовчій подобі іншому чорному чаклуну або через отриману річ чи дотик на смертному одрі останнього, бо без передачі своїх знань він не зможе померти). Вони її бережуть, які зіницю ока, бо з втратою книги перетворяться на пересічних смертних з цілим мішком не невідмолених гріхів за плечима, який буде його тиснути долу кожного дня все сильніше, перетворюючи на горбатого розбитого немічами та хворобами старого попри його фізичний людській вік.
Двері року, він ділить рік навпіл, залишаючи за зачиненими всі накопичену за минулі місяці від’ємну енергетику з її негараздами, печалями, турботами, все лихе та недобре, чому нема місця в прийдешньому світанку майбутнього. Недарма його другим ім’ям було «Януаріус», адже в давні часи його опікуном та захисником виступав давньоримський дволикий Янус, головний бог-ключник обох світів та брами між ними.
Традиційно українською – Січень, бо «снігом щоки січе, морозом вуха пече» як середина зими виступає концентрованим ототожненням холоду («Січень січися, а сім’я до печі тісниться» чи «Січень січе та морозить, газда з лісу дрова возить»), хоч у порівнянні з Груднем сонце все частіше проглядає крізь димчасто-сірий муар небесного покривала. Тому українці його охрестили ще Василь-місяцем, Вогневиком, Льодовиком, Першим, Колядієм, Прозимецем, Скріпуном, Сніговиком, Сніженем, Царем морозів, Ясень-місяцем…
Прадавній український оберіг, вишита сорочка, через повторюваний малюнок якої передавався весь накопичений поколіннями пращурів духовний родовий спадок, завжди цінувався на вагу золота; не дарма ж про щасливців казали: «В сорочці народився». Адже створення її вимагало чисельних годин та часточки душі її творчині, а основні мотиви зберігаються в українській культурі ще з часів Трипілля (V — ІІІ тис. до н. е.).
Вишиванку дарувала наречена – коханому, мати — дитині, дружина — чоловіку. Такими цінними подарунками відзначали великі свята, накшталт заручин, першого дня весняної сівби. Відрізи на сорочки розвішували на гіллі повз річку в Русалчин Великдень, щоб задобрити духів води. Недарма ж для зберігання священного дару, сорочки та дошки з труни святого Дмитра, князь Ізяслав Ярославич спорудив в стольному Києві цілий храм наприкінці ХІІ століття.
Ну чим ще можна побалувати дітлахів в піст чи на свята, прихопити з собою на вечорниці чи гостинці, при цьому не витрачаючи купу часу на приготування самої страви, як не солодощами? Українські господині давно винайшли універсальний рецепт — сластьони, або їхні різновиди, знані як горішки, вергунчики та ромбики. Фактично в українській традиційній кухні існує два основних різновиди сластьон: на вчиненому (дріжджовому) тісті та бездріжджовий варіант.
Перший варіант передбачає обжарювання (зрідка – запікання) у великій кількості олії до золотої скоринки форм з дріжджового тіста (в Америці цю страву зараз називають «пончиками»), а другий — те саме тільки без використання дріжджів (варіант тістових чипсів) з наступним поливанням, посипанням чи обмазуванням після охолодження солодким змащувачем для надання смаку.
Українська кров через покоління і покоління не дає в душі витравити ту шляхетність, мужність, вірність, гідність і честь, які тисячоліттями зрощували в своїх синах слов’яни. Навіть попри те, що якийсь час пращури жили серед андрофагів-людожерів серед мокшанських багнюк. Так, Роману Миротворцеву, непоталанило народитися на московії, так далеко від батьківщини своїх пращурів, але життя цю помилку виправило, крок за кроком наближаючи до рідної за духом і кров’ю України.
Нетрі замасковщини, село загублене десь на Тверщині. Багатодітна сім’я священика Сорогозького цвинтаря. Духовна семінарія. Пітерський філологічний зі спеціалізацією «давні мови». І перша робота за фахом в Воронезькій гімназії, куди двадцятишестирічним Роман був був призначений викладати латину 3 червня 1873 року.
Десь в часи існування Кальміуської паланки запорожців та їхньої фортеці Домаха на правому березі в гирлі Кальміусу на лівобережжі існувала сторожа Війська Донського (яке ще в XVI столітті присягнуло на вірність Московській орді та її цареві), адже саме ця річка споконвіку слугувала природною межею-вододілом між сферами козацького впливу. За століття існування дозорно-спостережного пункту навколо нього, на невеликій відстані одне від одного з’явилися великі та малі селища з відставних козаків (накшталт запорізьких зимників) та приваблених річково-морським багатством рибалок. Офіційно Лівий берег увійшов на правах міського району до складу Маріуполя лише в 1939-ому, хоч номінально їм вважався з 1926-ого.
Так, трохи північніше за течією (приблизно на рівні Маріїнська на Правобережжі) вже в XVIIІ столітті існувала Успенівка (північний бік Таганрозької траси навпроти 6-ої дільниці). Глибоко врослі в землю мури з вапняку, а також залізні артефакти військового та побутового призначення викопували при будівельних роботах місцеві жителі на ділянках між вулицями Гур’ївською та Таганрозькою ще на початку 2020-х. Тому більшою частиною збереженні на Успенівці саманні будинки — надбання минулих століть (на даху одного з них під час заміни даху з черепиці на шифер в 1980-х поміж сволоків була знайдена скляна пляшка з історичним підтвердженням, що дах на тій будівлі зі стайнями перед тим офіційно міняли в 1864-ому), а до московської окупації Маріуполя 2022-ого по Гур’ївській в багатьох будинках проживали нащадки козака Сухова різного ступеню родинності. Сама ж Успенівка зберегла свою назву в прилеглому старому кладовищі та неофіційній назві парку, що колись був Азовстальським, а з передачею на баланс міста став ім. Лепорського.
5 січня має так багато імен Передйордана, Другий Святвечір, Канун Богоявлення, Хрещенський вечір, Голодна кутя… і один сакральний зміст: в глобальному сенсі – знамення закінчення тривалого періоду різдвяно-новорічних свят-гулянь та початок підготовки до скорого приходу весняних турбот («Геть, кутя, з покуття, а ти, узвар, йди на базар! Кури – на яйця, Паляниці, лишайтесь на полиці, Дідух – на теплий дух, щоб покинути кожух!»), а в локальному – підготовка тіла та душі до завтрашньої святої Водохрещі.
Народна назва свята, Голодна кутя, як найкраще відбиває суть нього дня — суворий денний піст перед Йордана (протягом дня можна було споживати лише свячену воду) для підготовки тіла до випробувань Водохрещею. З церковної вечірньої служби поверталися зі новоосвяченою водою, якою за допомогою зробленого з колосся минулорічного врожаю чи букетику різнотрав’я кропила господар обрискував всю свою родину, хату, худобу, подвір’я, щоб в прийдешньому році було живе-здорове-родюче.
«Субота — не робота» – всі тисячоліття накопиченого українського досвіду народна мудрість уклала в цю лаконічну фразу, яка в іншій інтерпретації залежно від регіону ще звучала, як «Субота — робити знеохота» чи більш розлоге «Субота — робити не охота: помий, помаж та й спати ляж». Хоча лінгвісти поводять її традиції та ім’я від єврейського «шабат» чи «сабат» (сьомий день в Торі, протягом якого пророк Мойсей не велів працювати).
Українські вірування твердять, що навіть матінка-Природа по суботах відпочиває, тому буцімто діти народжені цього дня не будуть мати продовження роду чи-то через безпліддя, чи — перешкоди долі, яка «полінується» промальовувати їхній життєвий шлях крізь всі терени обставин. Хоч шлюби, укладені в шостий день тижня вважаються дуже вдалими (бо «укладаються на Небесах»), тому традиційно урочисті церемонії (розпис, вінчання) українські пари намагаються призначати саме на суботу, бо цей день під особливим захистом пращурів роду.