Можливо то було справжнє благословення Небес — після трагедії втрати обох батьків з різницею в чотири роки дванадцятирічним потрапити на виховання до прогресивної сім’ї Лисенків, з яких походила його матінка-покійниця. Адже окрім турботи, підтримки та освіти він разом з нею отримав натхнення та кращого друга на все життя в особі свого троюрідного брата Миколи, майбутнього знаменитого українського композитора. Так Рок, який за правом народження готував Михайлу Старицькому долю пересічного дрібного поміщика, одним помахом свого чарівного перста назавжди вписав золотими літерами його ім’я в аннали української драматургії та літератури.
Вольтерівські ідеї вільнодумства та свободи від діда Захара, які він увібрав разом із молоком матері, дивовижна українська природа Полтавщини, горе втрати батьків в малих роках, прихисток та опіка від двоюрідного дядька Віталія, щира дружба та навчання разом з Миколою в Харківському (1858), а згодом Київському (1860) університетах… все це разом створило того, кому український театр та література завдячують цілою низкою своїх шедеврів.
Він так і залишився до мозку кісток українцем, хоча пів життя будував мости в далекому Казахстані. Можливо саме це дало змогу йому, будівельнику, а не історику за фахом з усіх боків подивитися на те, що являє собою ракова пухлина на кордоні між Європою та Азією під історичною назвою Московія, щоб за відсутності волі у професіоналів на аматорських засадах провести титанічну дослідницьку роботу справжньої історії цієї недокраїни, а не того вкрадено-вигаданого міфу, який тиражується та нав’язливо розповсюджується світом. Адже вся науково-дослідницька робота Володимира Білінського з історії Русі-України та Московського улусу Золотої Орди проходила під лозунгом: “Навіть сто разів повторена брехня не стане правдою”.
Долею йому судилося народитися на Хмельниччині в післяголодоморних міжвоєнних Дунаївцях зразка 1934 року, щоб з молоком матері увібрати в себе ту безкраю любов до рідної України, яку не змогли гасити всі довгі десятиліття життя на чужині.
Вона народилася в львівських Винниках первістком молодого подружжя Василя та Марії Банахів в безтурботному 1875-ому. В сім’ї один за одним з’являться ще шестеро її братів, але талановита та натхнена Катря так і залишиться улюбленицею та головною втіхою батьків, хоча кожному з дітей вони спромоглися дати гідну освіту.
Краків, місцева учительська семінарія, польське середовище, перші спроби писати теж польською… вона майже забула рідну неньку, яку не бачила з трирічного віку. Можливо вона і увійшла б в історію як польська письменниця, якби не примха долі – зустріч з Василем Стефаником, який своєю завзятою любов’ю до України пробудив десь в потаємних глибинах душі дівчини голос пращурів, наслідком чого стали її факультативні уроки української при Атьма-матер та вдосконалення знання української.
Сучасний світ, можливо був би геть іншим, якщо б не милосердя одного українця: Великобританію б не очолив той, хто першим в Європі достойно прийняв бій проти могутнього ворога, і Друга світова закінчилась би з іншими результатами. Син наймита, доброволець Бурської війни, мандрівник, письменник-самоучка, радянський політв’язень … хто б міг подумати, що він, син звичайного теслі з полтавського села, назавжди впише золотими літерами своє ім’я, хоч і опосередковано, в світову і українську історію. Юрко Будяк.
Він був занадто малий, коли помер його батько-тесля, щоб перейняти його професію та досвід (хлопчику ледь виповнилося п’ять рочків). Тому свій шлях в житті Юркові довелося шукати самостійно: Катеринослав, Крим, Кавказ… де хлопчина брався за будь-яку оплачувану роботу від чабанства до аптекарства.
Від народження в переламному 1918-ому він мав інші ім’я та прізвище, з’явився на світ в зовсім іншому місці та був другою дитиною в щасливій родині, якій не довелося проіснувати і трьох років. Все змінила смерть матусі, Тетяни Гаврилівни Біличенків – хлопчина опинився в слободі Сухій на Полтавщині з бабусею, яку називав мамою, та під ім’ям Олеся (бо один Сашко в школі вже був) з дівочим прізвищем матері і бабусі-виховательки.
Ну яким ще йому було стати, якщо період його дорослішання та становлення в фізичному та творчому плані проходив під тотальним пресингом московської окупації з виморюванням української нації голодоморами, фізичним знищенням української інтелігенції, тотальним наступом на українську культуру? Сільська школа, філологічний факультет Харківського університету… і розпочата Москвою та Берліном Друга світова війна за поділ Європи навпіл.
Потрійний таємний агент і, можливо, один з кілерів для Гітлера, автор найскандальнішого українського роману першої половини ХХ століття чи великий мислитель, рятівник цілого народу або підступний зрадник, ворог чи герой… українська історія так і не винесла свій суровий вердикт стосовно таємничої постаті Віктора Петрова, знаного також під псевдонімами Домонтович, Бер, Веріґо.
Загадки в його житті почалися з початком дорослого життя, адже так і залишається відкритим питання: як єпископський син зміг вижити в найгострішу фазу атеїстичного терору червоних московитів початку 1920-х? Адже маючи такий родовід уродженець Дніпра (тоді ще Катеринослава) мав би бути страченим одним з перших, але не тільки вижив, а й плідно працював на літературній ниві та на керівних посадах Української академії наук.
Мальовниче молоде селище Ірпень початку ХХ століття, все потопаюче в квітах на березі річки з мереживом лісу на периферії – місце його щасливого дитинства на Першій лінії, поруч із Квітковою, де згодом оселяться його всесвітньо відомі герої, друзі-коротунчики, а згодом переїдуть до Сонячного мегаполісу, за прототип якого буде взято Київ. Він, названий на честь батька, став другим плодом несамовитого кохання подружжя Миколи (актор сцени та кіно) та Варвари (натхненна рукодільниця та співуха) Носових.
Гімназичні роки юнака, на час яких багатодітне сімейство знов перебралося до столиці (вони були одними з перших ірпенських поселенців, придбавши ділянку в 1911-ому, коли Миколі-молодшому було три рочки), припали на важкий період Першої світової та україно-московської війни 1917-1921 років з їхніми тіснотою, злиднями, хворобами та вічним холодом. Потім будуть повернення до Ірпеню на дачу Кріньова, робота на місцевих бетонному, згодом відновленому цегляному (колишній Сагатовського) заводах з паралельним навчанням у вечірній робітничій школі Києва, захоплення хімією з мріями про Київський політех… і вступ до столичного Художнього інституту, опанування фотографії та кінозйомки.
Її пісні лягли в основу сучасного українського фольклору, зачаровуючи простотою складу та одночасно глибиною змісту, в них, здається, живе сама душа народу. Ну хто ж не знає її «Засвіт встали козаченьки», «Віють вітри, віють буйні…», «Сидить голуб на березі», «Котилися вози з гори», «Зелененький барвіночку», «На городі верба рясна», «Шумить-гуде дібровонька» записані бухгалтером Селегенем зі слів старого козака в середині XIX століття? Про неї написані десятки творів, починаючи драмою Володимира Самійленко «Маруся Чураївна» і закінчуючи переможцем Шевченківської премії – історичним романом у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко. Мало кого так доля пестить, подарувавши одночасно і чарівну красу, і поетичний талант, і любов оточуючих…
Дівчинка народилася десь 1625-ому в щасливій родині полтавського козацького осавула Гордія Чурая, хоча батьківській улюбленицею їй довелося бути недовго – козацько-селянське антипольське повстання Павлюка 1637-го, і як один із затятих прихильників гетьмана Війська Запорозького Низового Гордій розділив долю полоненого Павла Бута – королівським указом Владислава IV все ватажки були страчені у Варшаві.
Саме так: «Нам не вся правда потрібна», – відреагував завкафедрою Федченко (у якого, до речі, у самого батько був закатований радянським режимом) на бажання, тоді ще студента, Леоніда Череватенко написати диплом по творчості Валер’яна Підмогильного, і це не дивлячись на те що сам представник українського «розстріляного відродження» на той час комуністичним режимом вже був реабілітований, але його творчість, як виявилось, – ні…
Він походив з простої незаможній сільської родини невеличкого селища на Дніпровщині в щасливому 1901-ому, але коштів на навчання сина в Першому катеринославському реальному училищі у батьків-таки вистачило (до речі – він його закінчив з відзнакою в 1918-ому). Останнє допомогло хлопцеві скласти вступні іспити до Катериносласького університету, але брак коштів, не дивлячись на підробіток репетиторством, так і не дав йому закінчити ані математичний, ані юридичний (куди він згодом відновився) курс.
Народжений в заможному довоєнному польському Диніві зразка 1902 року в сім’ї поштового службовця Ярослав Галан був просто одержимим пролетарськими ідеями під впливом завзятого москвофіла-батька, який хлібом-сіллю зустрічав у Львові російські окупаційні війська в 1915-ому. Вже в 22 хлопець вступив до Комуністичної партії Західної України і з тієї пори до кінця своїх днів ніколи їй не зраджував.
Після московської окупації Галичини він став одним з літературних глашатаїв боротьби радянської влади з українською національною свідомістю та греко-католицькою церквою. Всі його оповідання, п’єси та памфлети були наскрізь пронизані висміюванням національно-клерикальної ідеї українства. Завдяки цьому він користувався повною підтримкою червоної влади, і навіть особисто був присутній на Нюрнберзькому процесі в якості кореспонденту газети «Радянська Україна».