Майбутній рятівник мільйонів людських життів вперше побачив світ в звичайнісінькому українському містечку Нова Прилука (тоді на Київщині, а зараз – Вінничині) в нічим не відзначеному 1888 році. Народження в звичайній єврейській сім’ї, де мати Фредія (Лондон) Ваксман – володарка промтоварної крамниці, а батько Яків Ваксман – орендар земельної ділянки, обіцяло хлопцеві розплановане на роки вперед життя, яке до якогось моменту таким і було.
Хоча вже в хедері, де він отримував початкову освіту, Зельман Абрахам Ваксман виявив неабияке почуття громадянської відповідальності та відмінні організаторські навички: ще до шістнадцятиріччя заснував школу для малозабезпечених дітей, де викладав мови, арифметику та історію, організував групу хлопців для догляду за хворими, підчас єврейських погромів 1905-ого очолив місцеві загони самооборони…
Тільки за влади шаленого люмпена виходець із звичайної луганської селянської сім’ї з початковою земською школою за плечима міг стати головою призидії Верховної Ради країни. Звичайно ж робити революцію за чужий кошт було значно комфортніше, ніж цілими днями важко працювати на металургійному заводі. Організація диверсій, підбурювання пролетаріату, заслання до Архангельську… і знов все по колу. Цікаво, Климент Ворошилов сам передбачав, які бариши принесе йому повалення царя та встановлення диктатури пролетаріату, чи просто користувався сьогочасною вигодою?
Він, сіра посередність як особа та як особистість, щоб заслужити місце серед червоних шакалів приймав саму активну участь в чистках, на його руках була кров тисяч невинних вбитих без справедливого суду та слідства радянським режимом, під вироками яких стояв його підпис поруч із Сталінським.
В ті давні чи не дуже часи, коли світ кіно ґрунтувався на реалізмі без використання комп’ютерних спецефектів та моделювання, існував цілий пласт проблемних з технічної точки зору видів зйомок, над розв’язанням яких століття билися спеціалісти кінотехніки, але так і не змогли вдосконалити процес. А потім на свободу вирвався талант, який двадцять років тримали в клітці радянської сірості та байдужості з наказною епітафією «експериментами ніхто займатися не буде».
Хоча, профільна освіта кіноінженера та шістнадцять років практики на кіностудії Довженка стали саме тим підґрунтям для Анатолій Якимович Кокуш на винахідницькі експерименти з камерою, що плавно обертається на 360° навколо рухаючогося на великій швидкості автомобіля. Однак саме розвал радянського союзу та повернення української незалежності дали йому можливість в 1993-ому створити власну фірму «Фільмотехнік», продукцію якої, не дивлячись на катастрофічний брак коштів, українська команда намагалася представити на високому міжнародному рівні виставок, ярмарок, спеціалізованих журналів. А дивувати іноземців було чим – камера «Flight Head» через три роки викликала справжній фурор на виставці в Нью-Йорку та шквал публікацій в іноземній пресі.
Передбачити його схильнысть до наук можна було з огляду на батька-професора Ніжинського ліцею та матінку-викладачку Київської жіночої гімназії, але такого великого математичного таланту від хлопця народженого в провінційній полтавській Журавці навіть високоосвічені та прогресивні батьки не очікували, бо самі були гуманітаріями. Хоча здібності до точних наук Георгій Вороний проявив ще під час навчання в Бердянській (до 5 класу) та Прилуцькій гімназіях, де директорував його батько. Вибором ж математичної ниви він завдячував своєму учителю математики Івану Володимировичу Богословському, якого видатний в майбутньому вчений згадував із вдячністю протягом життя.
Ще шістнадцятирічним школярем Вороний відправив свою роботу «Розкладання многочленів на множники на основі властивостей коренів квадратного рівняння» до наукового «Журналу елементарної математики». Видавцем вона була визнана однією з найкращих, тому побачила світ на сторінках цього видання – це був науковий дебют, після якого вступ Георгія одразу зі шкільної лавки до Петербурзького університету в 1885-ому нікого вже не здивував.
Кров – не водиця, хоча любов до батьківщини у кожного своя – хтось захищає її із зброєю в руках, а у когось пензель яскравими барвами кладе на полотно мазок за мазком всю її пристрасть. Так, Сергій Васильківський народився в старовинному українському козацькому роді, де дід був чумаком, а батько – писарем в Ізюмі. Його душа з дитинства тяглася до прекрасного, живлена мелодійними співами матусі, барвистими байками діда та мальовничою природою навкруги.
Потяг до прекрасного знайшов більше шляхів для реалізації з переїздом сім’ї семирічного хлопчика до столиці Слобожанщини, де батько отримав посаду у відомстві державних зборів та придбав будинок на Москальовці. Саме там, в харківській класичної гімназії, Сергію пощастило стріти першого кращого друга Петра Левченка, отримати перші серйозні навички малювання від учня самого Брюлова, Дмитра Безперчого, розвинути свої навички гри на кобзі та вперше закохатися в доньку свого учителя, Софью Безперчу.
З-за неї дві країни східної Європи опинилися на межі масштабної війни, адже шлейф шанувальників, які мріяли покласти до її ніг свої душу, серце, титул та чималі статки, складався з таких видатних персон свого часу як коронний гетьман Марцін Калиноський, кременецький староста Петро Потоцький та спадкоємиць Семиграддя. І не дарма – донька молдовського правителя Василя Лупула Розанна окрім зовнішньої краси ще була високоосвіченою пані – чотири мови (волоська, українська, турецька, грецька) і зараз не всім підкоряються.
Добре розуміючи всю цінність діаманту, який поклала до його рук сама доля, молдовський господар довго вагався між претендентами на руку Розанни. Але в кінцевому підсумк рішення приймав вже не він – на початку 1650 року Богдан Хмельницький почав планування молдовського походу, і задля уникнення втягування в озброєне протистояння із значними силами козацького війська при доволі слабких власних позиціях всередині країни, що спричинили міжусобиці, Лупул влітку прислав до Чигирина своїх посланців з пропозицією про шлюб Розанни та старшого сина Хмельницького Тимоша (хоч і не вважав українського гетьмана собі рівним).
Ну якою ще могла вирости дитина в сім’ї, де татко працював на технологічному цукровому виробництві серед станків та агрегатів, а сім’я багато переїжджала, даючи хлопцеві об’ємне бачення світу через призму великих та маленьких українських сіл та містечок. До того ж Северин Малєвич, який походив з польської родини, був доволі атеїстичною по мірках останньої чверті ХІХ століття людиною – відвідував і костели, і православні церкви, а задля розваги на вечорниці запрошував в гості водночас і попа, і ксьондза.
Син Казимир ж з дитинства закохався в український народний живопис, відлуння якого чітко простежуються в його роботах періоду дитинства та навчання в Київській художній школі 1890-х. Сам він вважав себе українцем і розмовляв мовою, про що неодноразово офіційно заявляв навіть попри вплив урбаністичної Московії під час навчання в училищі живопису, скульптури і архітектури та в студії Рерберга.
До тієї знакової подорожі в 1928-ому громадянина новоявленої країни «робітників і селян» Леоніда Утьосова до Парижу, де він вперше почув американський джаз у виконанні оркестру Теда Льюиса пройде тридцять три роки, більша частина з яких у якості Лазаря Йосифовича Вайсбейна, вихідця з багатодітної одеської родини, який навчався в комерційному училищі Файга та грав на кількох музичних інструментах… Щасливе дитинство єврейського хлопця в Одесі.
Але мріям стати пожежником чи-то капітаном корабля не судилося бути – в чотирнадцять за неуспішність та прогули його відрахували, і хлопчина подався до пересувного цирку Бороданова, щоб побачити Україну. Нове ім’я, Кременчуцький театр мініатюр, зустріч на запорізьких гастролях із майбутньою дружиною Оленою Йосипівною Ленською, з якою одружився в 1914-ому… і Перша світова війна у лавах царської армії. Правда служити йому довелося в тиловій частині під Одесою, де він швидко прилаштувався отримувати бажане через цілування ручок прекрасній, статній, фігурній, чорнобровій Оксані, дружині його фельдфебеля Назаренко.
Цікаво, що Московія, яка не дала Максиміліану Волошину нічого, а в одній із своїх іпостасі довела до гробової дошки, весь час позиціює його як «російського» художника. В той час як він народився на Київщині, а більшу частину свого свідомого життя прожив в Криму.
Він народився 28 травня 1877 року в сім’ї члена Київської палати уголовного та громадянського суду Олександра Максимовича Кирієнка-Волошина з запорізького козацького роду та німкені Олени Оттобальдівни в дівоцтві Глазер в ті щасливі часи, коли українські землі нарешті зазнали нетривалої передишки в своїй буремній історії. За своєї дитячі та юнацькі роки з частими переїздами він побачив чимало прекрасних міст завдяки активності своєї високоосвідченої матері (батько помер, коли хлопцеві виповнилося лише чотири), але серце його назавжди лишилося в Криму, де він в двадцять років нарешті закінчив феодесійську гімназію.
Його життєвий шлях пролягав від Білок до Білок через десятиліття, шістдесят чотири країни та всесвітню славу із підтвердженням у якості звання найсильнішої людини світу 1928 року, за що він отримав прізвисько Кротон на честь давньогрецького героя. Хто б міг подумати, що в невеличкому селищі Іршавського району на порозі нового ХХ століття народиться легенда. Хоча з огляду на живильну природу Карпат та гарні спадкові гени (не дарма ж його діда в народі прозвали Силою після того, як він однією палицею завалив ведмедя в лісі) можна було передбачити, що один з десяти дітей Федіра Фірцака успадкує родинну міць.
Іван Фірцак, може так і залишився б лише містечковою легендою, підлітком пожалівши закульгавілу корову відніс її на плечах додому і самотужки замість неї зорав поле та після бійки втік з тюрми виламавши грати, якби не заробітки в Чехословачині, куди він подався двадцятирічним парубком в якості вантажника по рекомендації місцевого нотаря до його брата-власника заводу. Адже доля могла скластися інакше, бо хлопчина збирався на заробітки до Бельгії до дядька.