Зі своєю майбутньою місією на цій грішній землі хлопчина визначився ще в рік, коли поставив в глухий кут свою матусю та її подружок, вибравши із запропонованого для ворожби набору речей однією рукою біблію, а іншою — гроші, що пророкувало його майбутнє в якості володаря видавничого концерну, хоча дорослі тоді помилково розтлумачили вибір малюка як майбутній єпископський сан.
Окрім цього перші роки життя Івана Тиктора можна лаконічно описати як народився в селі Красному на Галичині в заможній родині, там ж здобув початкову освіту, потім навчався у рогатинській гімназії, де голову йому закружляв театральний дух (започаткував підмостки у родинному маєтку). А потім разом із класом вступив до лав січових стрільців, потрапив у полон після поразки Закарпатської народної республіки, з якого його викупив батько за кошти сім’ї. В Польщі міжвоєнного періоду це був майже вирок.
Ще за життя найтаємничіша постать вищого світу Східної Європи на рубежі XVIII – XIX століть Яна Потоцького перетворилася на легенду – бути самим собою, нехтувати великосвітськими класовими умовностями, пізнавати світ і ділитися своїм досвідом з іншими в той час було «моветон», що загрожувало порушникові остракізмом. Але мабуть його це мало бентежило за життя, і тим менше після смерті. Саме тому остання, та й ще під личиною самогубства, викликала такий потік гарячих пліток і чуток у тодішньому суспільстві, народжуючи часом зовсім неймовірні теорії, які на публіку виносилися як безперечний сенсаційний факт.
Так навіть той, хто позиціював себе як мемуарист, в пошуках хвилинки слави стверджував, що головна причина самогубства Яна полягала в складних стосунках з останньою коханою дружиною Констанцією Потоцькою. При цьому жінка виставлялась в явно негативному світлі, називаючись кульгавою та вередливою «як всі полячки». До того ж Вигель звинувачує її у відсутності кохання до чоловіка та привселюдних образах його у горбатості, хоча буцімто із міркувань пристойності не оформлення розриву офіційно. Сам факт смерті для більшого ефекту подається ним як зрізання бритвою. Але всі ці «пікантно-криваві подробиці» потуги цього «мемуариста» два факти перетворюють на ніщо – документальне оформлення розтягнення союзу між Яном та Констанцією в 1709-ому та зовсім інакші обставини смерті, до того ж виникає питання «чому від офіційного розриву до самогубства минуло аж цілих сім років?»
Його знав весь Київ, як першого франта столиці, талановитого архітектора та стрільця світового рівня. Коханець долі, з якою у нього був бурхливий роман довжиною в життя і поцілунок щастя на останок. Людина – світло, яка заряджала всіх навкруги щастям, крокуючи легкою ходою крізь всі негоди, що підкидав йому буремний витівник-час. Батько будинку з химерами, Лєшик Дезидерій, більш відомий під псевдонімом Владіслав Городецький.
Вперше він побачив світло в дідівському маєтку Глюзинських Шолудьки в щасливому 1863-ому. Дитинство в батьківських Жабокричах з їхнім палацом, стайнею, виїздом, псарнею та фортепіано фабрики Зейтнера. Аристократичний світ Поділля, який жив за європейськими законами, часто влаштовував полювання, і батько Владислав Городецький старший, відставний офіцер Ольгопольського уланського полку із старовинного польського шляхетного роду гербу Корнич, неодмінно брав у них участь разом із своєю гордістю, сином-первістком. Саме там серед цього дражливого запаху азарту під кришталевий дзвін бокалів розкішних палаців народилися дві найбільших пристрасті життя Владислава молодшого – архітектура вишуканих форм та точна стрільба з вогнепальної зброї, в яких він врешті-решт досягне ідеальної досконалості.
Безпринципні та безжальні звірі, які за наказом готові знищити будь-кого, посередні особистості, щоб не дай Боже не перевершити чергового московського царька чи генсека (залежно від прапору над Кремлем) – тільки такі нелюди могли утриматися при владі при мовчазній згоді дрімучого народу, яким вони керують, обдираючи як липку від часів існування Московського каганату Золотої орди і до нині. Не був виключеннями улюбленець московського народу – маршал Жуков.
Чого варті лише його задокументовані фрази: «Солдат не шкодувати, баби ще народять» чи «Нахрена обмундировували і озброювати цих хохлів? Всі вони – зрадники! Чим більше в Дніпрі потопимо, тим менше доведеться в Сибір після війни засилати», – яскрава характеристика кривавого ката радянської влади, що в Ленінграді з плакатів закликала: «Товариш! Вступай до лав народного ополчення. Гвинтівку здобудеш в бою» (тобіш іди з голими руками на танки і здобувай собі зброю), чи не так? Недарма ж заочі сталінського ката самі солдати називали «М’ясником».
Велика родина Донців в маленькій перекособоченій хатині під стінами заводу «Арсенал», де після звільнення з військової служби помічником кресляра працював батько і мати у вічних домашніх клопотах із сімома діточками. Ні, батьків важке життя не озлобило – працьовита матуся находила час для всіх своїх діточок, часто співала їм українських пісень, а татко для талановитого Мишка навіть власноруч зробив скрипку.
Але кожного дня, щоб отримати шмат хліба змалечку Донцевим дітям доводилось працювати – кому допомагати по господарству та догляду за малечею, кому ходити в служках у заможних київських панів. Михайлу пощастило – одного разу під час співу він потрапив в поле зору відомого київського мецената Олексія Грінченко, який якраз підшукував нові таланти до свого дитячого хору. Чисте сопрано хлопчика стало щасливим білетом до світу високого театрального мистецтва, він навіть у складі свого хору співав під диригентством Чайковського в «Піковій дамі».
Нащадки тих, хто в далекому 1555 році заснував невеличке село на річці Лімниця під Калушем та сто років потому активно підтримав українську визвольну війну Богдана Хмельницького, просто не могли були пасивними обивателями серед посилення польського тиску на українську громаду під прапором Австро-Угорщини. Саме тому першим офіційним українським емігрантом до Канади став саме Іван Пилипів, народжений за вісім років до країни, яка стане його другою батьківщиною.
Коли саме у простого хлопця зі Станіславщини з’явилася цікавість до далеких заокеанських країв – може ще в школі, коли вчитель натхненно розповідав про далеку Америку, чи десь у розмовах з місцевими німцями, які працювали на сплавах на Лимниці, промайнула цікава назва нової країни? Спершу, за згадками самого Івана записаними І. Боберським в 1932-ому, він звернувся до місцевого німця Гаврея за його кревними контактами в канадській землі – той не відмовив.
Напів-боги чи напів-люди – вони одвічні хранителі української землі, життя яких на стільки переплелося з легендами, що через призму пройдешніх століть дуже важко відділити правду про них від вигадки. Прості і не дуже люди схиляли перед ними голови на знак великої шани замішаній на страху перед непоясненим, щоб передати їхню славу в переказах крізь багато поколінь. Але українська земля у всі часи дарувала і зараз продовжує своїм нерозумним дітям цих чаклунів, щоб вони рятували і берегли в найскрутніші часи. Характерники – міф і реальність.
Коли смерть на полі бою гуляє поруч, збираючи свої жнива, а кров ллється рікою лишитися в живих і не з’їхати з глузду допомагає лише віра в Бога, потойбічний світ, невідомі сили, які одних карають, інших – милують. Тому саме серед українського війська, яке у всі часи існувало на межі світів, народилося і зберігалося найбільше легенд та переказів про захисників-чаклунів, хоча саме слово «характерник» з’являється в літературних джерелах лише в XIX столітті.
Здавалось би народження в сім’ї священнослужителя Московської імперії, де православна церква була і залишається однією з гілок влади з усіма відповідними привілеями, апріорі гарантувало хлопчикові гарну освіту, безбідне життя і старість серед спокою цвіту вишневих садів. Але доля буває великою жартівницею…
Вже у дев’ять Олекса пережив перше випробування, коли Перша світова війна, розв’язана в тому числі непомірними імперськими амбіціями Романових, поховала їхню країну під своїми уламками. Сім’я Влизько повернулася на дідівщину, до села Сигнаївка (нині Черкаська область). Але озброєний червоний люмпен не хотів залишати Україну у спокої, як сам сенс легітимізації вихідців з мокшанських боліт, раз-у-раз з боями окуповуючи українську землю та змушуючи родину священника переїздити з села в село в пошуках порятунку від своїхь зверств.
Її життя, як для доньки з благопристойної сім’ї галицького священника, було суцільним виключенням із загальних правил. Вона повинна б була спочатку стати дружиною якогось благопристойного чоловіка бажано з освітою, а після встановлення радянської диктатури — надпатріотичною комуністкою, щоб виправдати своє народження. Але доля вирішила пожаліти українку із схибленим на Московії татком, який довіз сім’ю аж до Таганрогу в Першу світову війну, дорогою втративши через хворобу сина (при своїх непоганих пізнаннях в медицині) і ледь не втративши її, доньку, Софію Яблонську.
На щастя розуму батьків таки вистачило, щоб повернутися до Галичини, де попівська донька (батько знов опікувався парафією, пройшовши чисельні перевірки) змогла отримати ту освіту, яку хотіла: вчительська гімназія, драматична та торгівельна школи, курси крійки та шиття, книговодства… Керування театром у вісімнадцять, Париж для навчання мистецтву зйомок кінострічок у двадцять.
Душа тендітного, вразливого і сором’язливого сина пирятинського поштмейстера Миколи Таволги-Мокрицького з дитинства тяглася до прекрасного, але честь козацьких пращурів (засновник роду Таволгів був козаком з річки Мокриці) диктувала свої умови — вміння їздити на конях було неодмінною умовою справжнього чоловіка. Ось тільки одного разу кінь скинув хлопчину, ставши на дибки, після того малий почав страшно заїкатися та обходити тварин десятою дорогою.
Початок навчання у Полтавському будинку виховання дітей бідних дворян (його мати, Уляна Григорович, була з аристократії) у восьмирічному віці став для Аполлона справжнім виходом — гарна компанія, освідченні вчителі, світські науки… і ніяких коней. Причому обдарований хлопець одразу став улюбленцем Івана Котляревського.