Таїнство народження українського немовляти починалося ще з символізму підготовчих обрядів весілля, де головну роль відігравало пшеничне зерно у всіх своїх іпостасях, як символ родючості та продовження роду. Саме тому інколи першу шлюбну ніч молодята проводили саме на необмолочених снопах.
З прадавніх часів, коли вагітність носила більш містично-сакральний зміст, як хранителька та вмістилище нового життя жінка, піднімалася уособлюючись над суспільством задля принесення в цей світ здорового, красивого та щасливого нащадка. Саме тому в цей період їй намагалися не відмовляти в маленьких та великих проханнях, задовольняти її примхи та оберігати від всього потворного, жахливого та просто недоброго, щоб побачене не передалося майбутній дитині. Вважалося, що чим щасливіша майбутня матуся і чим більше прекрасних речей її оточують, тим здоровішим і гарнішим народиться немовлятко.
Онук великого Сварога, творця всього сущого на Землі, кому як не йому було стати головним захисником войовничих воїнів добра і світла, аріїв? Саме йому, Чуру, належала честь справедливого розподілу територій між народами, тому його дерев’яні фігури встановлювали на кордонах слов’янських земель та палісадів, як підтвердження волі вищого божества та магічного захисту від нечистого. Для здобуття прихильності Небес до ідолів приносили щедрі дарунки колоссям пшениці, медом, молоком та фруктами.
Прадавні слов’яни так вірили в силу захисту Чура недоторканості особистих кордонів, що його уособлення в якості дерев’яної фігурки було ледь не в кожній хаті. Причому ставили її зазвичай центрі стола, який сам був центром організації кімнатного простору, щоб захист рівномірно розповсюджувався на всі боки господарства.
В загальноприйнятому розумінні уніформу із знаками розрізняння українські-воїни козаки прийняли, як частину військової культури, лише під час першої Української народної республіки. А до того перелік елементів екіпірування був чисто номінальним і обмежувався лише загальноприйнятим переліком предметів одягу, який мав в наявності кожний поважаючий себе воїн, але це була лише його особиста турбота.
Так зазвичай в гардероб козака входили такі необхідні речі як: шапка, сорочки, жупан, плащ, кожух, шароварів, пояс, панчохи чи гетри (літні льняні та зимові вовняні), білизна та рукавиці-варегі, матеріал та якість виготовлення яких залежали від статків та положення власника. Взуттям їм зазвичай служили чоботи без підборів зі шкіри м’якої вичинки червоного кольору.
Нове життя, як найбільше диво всесвіту, завжди знаходилося десь на межі релігії і віри в потойбічне. Саме тому українські матусі намагаються захистити своїх немовлят всіма доступними засобами, з яким першочергово церква пропонує хрещення в якості прийняття дитини під Божий захист, в той час, як народні традиції окрім іншого передбачають пострижини (обтинання) для захисту від зла та нечистого.
Цікаво, що в стародавні часи, коли церква ще не дуже далеко пішла від язичництва (хоч і засуджувала його, як конкуруючу структуру) ці два обряди були єдиним цілим. А починалося все з посвяти княжих синів, коли трирічного хлопчика урочисто саджали на коня і крізь вітаючий натовп везли до головного собору, щоб сам єпископ після святкового богослужіння вистрігав йому волосся на знак миропомазання. Пізніш обряд поширився всіма теренами України від Сяну до Дону серед усіх верств населення.
Коли проб’є остання година для кожної людської душі, що жила на цій грішній земле з давніх-давен розпочнеться остання битва між добром і злом, де він буде очільником війська темряви. Його темні сили і зараз спокусами і слабкостями залучають в свій стрій нині живучих в сподіваннях на свою майбутню остаточну перемогу. У нього багато імен в українському фольклорі (арідник, анціяш, а по-християнські – антихріст), але за тисячею масок ховається лише одне всесвітнє зло.
В християнстві він з’являється в якості сяючого занепалого янгола, який захотіти стати рівним Богові, змія-спокусителя – первопричини гріхопадіння чи дракона, який разом з підбуреними янголами оголив свій меч проти війська небесного, а саме ім’я його, «антихрист», передбачає протиставлення та антагонізм Христу, що в українських народних говірках широко використовувалось для прокльонів та історій жахів накшталт про хлопця, що за якоїсь потреби вирішив виміряти пекло, а головний його господар здійняв свистом на пальцях такий гвалт, що все пекло трясло.
Мабуть недарма саме Харкову судилося стати другою столицею України, бо саме звідси почалося відродження української вищої освіти створенням місцевого університету в 1803-ому, і донині він залишається одним з флагманів національної культури та просвіти (чи не тому московити весь час намагаються приборкати саме це місто). Окрім чисельних досягнень на цій ниві саме йому належить честь бути батьком двох всесвітньо відомих гасел, що з’явилися на світ з різницею в століття.
Маловідомим є документально зафіксований факт, що саме в Харкові почали використовувати заклик «Слава Україні!», і сталося це ще наприкінці XIX – на самому початку ХХ століття в колах патріотичної молоді, а відгуком в той час було «По всій землі слава!» Воно дуже швидко поширилося теренами України, і на початку ХХ століття його вже використовували у всіх куточках від сходу до заходу, а також в закордонних колах українських громад.
Вишиванка – код української нації, в який надійно зашита генетична пам’ять про допомогу друзів та зраду ворогів. Вона і на зараз залишається актуальною надсучасною частиною гардеробу, ані на один маленький хрестик не загубивши свого сакрального змісту національного оберегу – адже з давнини вважалося, що вишивка захищає від злих сил, саме тому нею прикрашали горловину, поділ та манжети сорочки, як головних місц проникнення нечистого до людської душі.
До речі останні (вишивка хрестиком) з’явилися у Україні лише в XIX столітті і прийшли до нас з Європи, хоча праісторія української вишивки сягає сивої старовини і починається з V століття до нашої ери з вишитого національного вбрання скіфів, яким так захоплювався давньогрецький історик Геродот. Хоча в ті часи техніка носила інший характер (виконувалася гладдю та іншими декоративними швами), зате малюнок, як і зараз, був геометричним або рослинно-тваринним; причому з часом закріпилася традиція перший використовувати для вишиванок чоловіків (окрім дубового листя – символу сили та мужності), а другий – жінок.
Цікаво, що два сучасних символи Великодня, крашенки та заєць (або кріль), почали супроводжувати це велике християнське свято лише з XVII століття з подачі німецької культури (до Пізнього Середньовіччя жоден з них не зустрічається в цьому контексті на чисельних збережених сюжетних зображеннях). Хоча в прадавні, дохристиянські часи обидва цих символи вже існували як самостійні втілення зародження нового життя, а пізнє християнство просто вписало їх у своє вчення.
Так яйця, крашені, різблені, писані зустрічаються у майже всіх релігіях світу в тому чи іншому вигляді. Їх і зараз час від часу знаходять у всіх куточках світу під час археологічних досліджень. Адже вони – уособлення чистоти (білий колір) та пробудження життя з її середині. Саме цей символізм дуже доречно співпав з догматами віри во Хресті, тому яйця і фарбували в червоний колір на Великдень, як символ чистоти воскресіння (нового життя) через кров та муки Спасителя.
Він – поріддя глибоких прадавніх карпатських печер та один з найсильніших чортячої когорти. Зазвичай Щезник (Щезби – саме так, єдиним словом із спонукальним нахилом, як табуйоване ім’я одного з втілень того, кого не кликали) і є гори, тому народженим ними він примушений все життя проводити серед порослих смереками скель та продмухваних всіма вітрами полонин. Тут він всемогутній, а поза межами Карпат – слабкий наче немовля.
В народі кажуть, що у нього багато облич від надкрасивого парубка на ратицях (нечистим взагалі погано вдається відтворювати людські ноги) до страшної волохатої потвори зі свинячим рилом, а ще будь-який неживий предмет в Карпатах теж може вмить перетворитися на хранителя гірських таємниць, якщо торкнутися його без належної пошани.
Мало хто з українських диких чи свійських птахів може поспоричатися з півнем за лідерство в народних повір’ях, легендах та переказах. Він – цар подвір’я та господар всієї домашньої худоби, не дивлячись на те, що вона перевищує його за габаритами часом в десяткі разів, бо двічи народженний (один раз в яйці, інший з яйця) він – володар двох світів. Красень-півень із червоною короною на голові, козацькими сережками в обох вухах і золотими шпорами на ногах, ну хто може кинути йому виклик?
В народному світогляді півень символізує народження нового дня, жар сонця та темряву небуття, а ще вогонь, войовничість та силу, іншими словами – саме життя від початку до останнього подиху. Саме тому в українських селах різати господаря двору (головний оберіг добробуту та миру оселі) почиталося за великий гріх та прирівнювалося до заклику зла, злиднів та смерті до хати.