Ключова історична постать, з якою на чолі Україна зараз була б геть іншою державою, але українці з своєї волі зверхньо повернули Долі щедро дарований їм шанс не скориставшись, щоб через десятиліття сплатити кров’ю за зраду національної ідеї і того, хто з відкритою душею проніс її крізь радянські переслідування та катування. Очільник українського визвольного руку, політичний бранець Кремля, батько сина-патріота, В’ячеслав Чорновіл.
Хто б міг розгледіти в звичайному українському хлопчині, народженому в найстрашніший рік московських репресій проти України і українства (1937) в сім’ї пересічних сільських вчителів (хоч рід вони свій вели від славних козаків Чорноволів за батьковим родоводом і цукрозоводчиків Терещенків — матінки), посланця Долі. Радянська школа одразу з другого класу та золотій медаллю наприкінці у рідній Вільхівці, філологічний Київського державного ім. Шевченка, річна академвідпустка в 1958-ому, як наслідок незламної націоналістичної позиції, і робота на Маріупольському металургійному заводі, ступень спеціаліста з «червоним» дипломом «Публіцистика Бориса Грінченка».
Його називали ідейним комуністом до мозоку кісток, якого навіть запідозреного у недостатній радянськості перевели на підвищення до Москви замість позбавити будь-якого впливу на внутрішньодержавну політику тоталітарного режиму довічним забуттям. І разом з тим саме він на державному рівні під час радянської окупації зробив для збереження України більше ніж будь-хто інший. Так хто він, Петро Шелест, радянський діяч чи гідний нащадок свої козацьких пращурів?
Стандартна, як на радянського діяча, рання біографія: селянська родина Зміївського повіту (хоч батько згідно родинної традиції з відставних військових з двадцятирічним опитом служби за плечима), церковно-парафіяльна школа, чередникування на Полтавщині, Харківська залізниця, паровозоремонтний завод… і все це за неповних чотири роки (хтось може вбачати в цьому активні спроби сховати своє козацьке коріння та не зовсім селянське родинне, якщо не враховувати, що хлопчині на час закінчення цієї «одіссеї» ледь виповнилося п’ятнадцять).
Він увійшов в український літописи тим, чиє прізвище стало синонімом справжнього українця, передавши через свою кров нащадкам таку непохитну громадянську націоналістичну позицію густо замішану на любові до рідної землі та прагненні свободи, що не ламається попри переслідування, ненависть, тортури та смерть, коли жовто-блакитний прапор перетворює на червоно-чорний. Андрій Бандера — громадський, політичний, церковний діяч України з сім’єю-легендою та прізвищем, яке знає весь світ.
Ну ким ще могли вирости діти батька, весь сенс існування якого зосередився в духовній боротьбі за волю України з окупаційними владами всіх країн, всіх часів, всіх мастей та натхнення на опір інших? Адже його власний шлях воїтеля почався ще на богословському Львівського університету, під час навчання на якому уродженець галицького Стию вступив до лав Української національно-демократичної партії з її проповідуванням автономії для українських Буковини і Галичини (до початку Першої світової війни ще знаходилися в австро-угорському підданстві), а також підтримки українського визвольного руху на окупованих Московією землях.
Вона народилася в львівських Винниках первістком молодого подружжя Василя та Марії Банахів в безтурботному 1875-ому. В сім’ї один за одним з’являться ще шестеро її братів, але талановита та натхнена Катря так і залишиться улюбленицею та головною втіхою батьків, хоча кожному з дітей вони спромоглися дати гідну освіту.
Краків, місцева учительська семінарія, польське середовище, перші спроби писати теж польською… вона майже забула рідну неньку, яку не бачила з трирічного віку. Можливо вона і увійшла б в історію як польська письменниця, якби не примха долі – зустріч з Василем Стефаником, який своєю завзятою любов’ю до України пробудив десь в потаємних глибинах душі дівчини голос пращурів, наслідком чого стали її факультативні уроки української при Атьма-матер та вдосконалення знання української.
Він народився, щоб служити своїй батьківщині в межах обставин та часу, з урахуванням власного розуміння кращого для його Неньки. Ну а який шлях хлопцеві старовинного козацького роду ще було обрати, коли всі з діда-прадіда воювали за волю та незалежність України? Офіцер імперської армії, сотник Української народної республіки, голова повстанських військ Півдня… Никифор Григор’єв, якому випало жити в часи, коли легітимність будь-якої української влади була під сумнівом, тому на плечах того, хто взяв на себе відповідальність за людей лежав не легкий вибір відповідальності підтримку будь-якої владної сили…
Двокласна школа в херсонських Верблюжках, фельдмаршальська Миколаївська школа, звідки він двадцятирічним пішов добровольцем на московсько-японську війну 1904 – 1905 років, де здобув славу та дві вищі нагороди імперії («Георгії» 3 та 4 ступенів). Чугуївське військове училище, знов війна, на цей раз Перша світова, на яку він був мобілізований в чині прапорщика, а закінчив – штабс-капітаном… з падінням царського дому Романових в 1917-ому одразу ж перемкнувшись на створення власної армії Української народної республіки вже в підполковничому чині.
Доля, як наочний приклад демократичних засад існування українського суспільства до московської окупації, адже тільки за таких умов в XVII столітті кожен міг зайняти посаду відповідну його вмінням та здібностям. Цікаво, що козак Кость Гордієнко, про молоді роки якого інформація майже відсутня (за припущеннями Скальковського походив з українських волинських шляхтичів Гординських, за Яворницьким – полтовчанин з київо-могилянською освітою), з’являється на сторінках історії Війська Запорізького Низового в грудні 1703 року одразу в якості кошового отамана.
Головною метою діяльності на посаді для Костя став захист козацької вольниці та Гетьманщини від зазіхань московських окупантів. Причому підтримка останньої на чолі з Мазепою йшло всупереч його особистій ворожнечі з очільником, який після письма Гордієнка від імені запорожців з відмовою присягнути на вірність Петру І, написав заклик до московського царя-сатрапа силою приборкати запорожців.
Оповита мереживом таємниця улюбленця долі слава притягувала до себе пильну увагу оточуючих ще за його життя, адже що може бути магнетичніше для людського поголосу ніж датське коріння, величезний спадок і сирітське дитинство. Та до того ж, після двадцятирічного відсутності Юрій Дунін-Борковський з’явився на Січі нізвідки, щоб зробити стрімку кар’єру від сотника до чернігівського полковника в свої тридцять два і другої після Гетьмана людини, генерального обозного, ще через кілька років (навіть нетривалий час очолював державу як наказний гетьман). Ну як тут було не стати улюбленою фігурою для пліток сучасників?
А ще була велика меценатська робота, адже тільки на Чернігівщині його коштом були відреставровані Спасо-Преображенський собор, Воскресенський, Благовіщенський храми, П’ятницький та Єлецький монастирі, також дарована його щедрою рукою коштовне церковне начиння з іменним клеймом, частина якого збереглася і донині. Але саме своєю державницькою позицією він не абияк дратував московську владу, яка всіма силами та засобами намагалася окупувати України. Так чорними плітками та брехнею видатного громадсько-політичного діяча вихідці мокшанських багнюк перетворили в очах нащадків ледь не на вампіра.
Шляхетна та заможна родина Корецьких-Ходкевичів, спадкоємець батьківського княжого титулу та великих маєтностей з родовим замком на чолі, улюбленець долі… Самійло з дитинства відрізнявся незалежним та войовничим характером – не дарма ж його вистачило всього на пару років навчання в одному з найстаріших голландських університетів, що і зараз діє в Лейдені, смиренно гризти граніт науки – то було не його.
Лише служба у лавах війська великого князя Литовського і Руського Сигізмунда III Вази нарешті в двадцять років подарувало юнакові відчуття знаходження на своєму місті, тим більше, що перспективного хлопця майже одразу взяв під свою опіку видатний військово-політичний діяч Річи Посполитої, Станіслав Жолкевський.
Він народився в заможній купецькій сім’ї на окупованих Московією українських теренах Мелітопольщини в спокійному 1883-ому. Любляча родина, місцеве реальне училище… і перше випробовування долі у вигляді провалу вступних екзаменів до університету (причина – не викладання в провінційному навчальному закладі стародавніх мов та як наслідок – не знання їх абітурієнтом).
Але сімнадцятирічний Дмитро Донцов не здався – він починає самостійне вивчання латинської та грецької, переїжджає до першої, потім другої столиці імперії, де через півтора року успішно здає екзамени для вступу до юридичного факультету Петербурзького університету. Саме там почалася політична кар’єра майбутнього теоретика українського інтегрального націоналізму – в 1905-ому він став до лав Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), за що в тому ж році був арештований.
Лютий садизм – то у московитів в крові. Витоки цього явища ховаються в їхньому рабському золотоординському минулому, яке їхні правителі від царів до нинішніх президентів марно намагаються приховати всіма доступними засобами. Саме тому підлість, боягузтво, злоба та агресія супроводжують цих азійських варварів невідступно всю історію. Вони не знають жалю та милосердя, вони ніколи не були і не стануть частиною цивілізованого світу, і цьому є чимало документальних свідчень.
Але мало хто з їхніх жертв зазнав більш жорстоких катувань та прийняв московські садистські витівки з більшою гідністю та мужністю ніж Іван Ґонта. Він, сотник надвірних козаків польського магната Ф. Потоцького, став одним з очільників повстання Правобережної України проти польсько-московського панування. Гайдамацький рух охопив кожен куточок країни, на боротьбу з окупантами повстали тисячі і тисячі, але режими країн-агресорів не збиралися випускати ласий шмат українських земель зі своїх стальних щелеп – Польша направила на приборкання повстання регімента Осипа Смаковського та субалтерна Яківа Комаровського, Московія – генерала Кречетникова, який вже знаходився під Бердичевом на облозі конфедератів.