Можливо те, що кажуть в народі, «геніальна людина, геніальна у всьому» — свята правда, адже як інакше можна пояснити унікальні відкриття в найрізноманітніших галузях, його, уродженця маленького села Рудники, що на Львівщині? Навіть в сучасному світі технології та винаходи Яна Щепаника лишаються актуальними, хоч ім’я його незаслужено і було підзабуто в якості їхнього першовідкривача.
Він народився в 1872-ому підданим Австро-Угорської імперії, що надавало широкі можливості для отримання освіти та розвитку талантів обдарованим дітям, нехай вони і були з пересічних селянських сімей. Школа, гімназія, краківський педагогічний… хоча вчителював Ян після отримання диплому всього пару років, адже його природна цікавість, винахідливий розум та навички отримані в лабораторії Игнация Лукасевича спонукали молодого чоловіка в 1896-ому кинути викладацтво і повністю присвятити весь свій час дослідно-конструкторській роботі.
Він мав з’явитися на світ, щоб все накопичене століттями різномаїття української архітектурної культури отримало гідної наукової оцінки з матеріальним втіленням своєї досконалості в нескінченій безлічі перлин скарбнички львівської забудови, хоч доля не була б сама собою, якщо б попередньо не випробувала його на міцність з імпульсом на все життя. Іван Левинський, архітектор, науковець, меценат з багатьма епітетами найвищих ступенів.
Батько в якості директора міської народної школи та ще й з давнього українського високоосвіченого шляхетного роду як мінімум міг гарантувати новонародженому синові повну середню освіту, але не сталося як гадалося — смерть тата якраз, коли Іванові виповнилося вісім і він увійшов в шкільний вік, замалий спадок, наслідком чого став переїзд до Стрию, де материних коштів ледь-ледь вистачило на початкові чотири класи для нього, заробляння грошей на прожиття церковним співом…
Він увійшов в український літописи тим, чиє прізвище стало синонімом справжнього українця, передавши через свою кров нащадкам таку непохитну громадянську націоналістичну позицію густо замішану на любові до рідної землі та прагненні свободи, що не ламається попри переслідування, ненависть, тортури та смерть, коли жовто-блакитний прапор перетворює на червоно-чорний. Андрій Бандера — громадський, політичний, церковний діяч України з сім’єю-легендою та прізвищем, яке знає весь світ.
Ну ким ще могли вирости діти батька, весь сенс існування якого зосередився в духовній боротьбі за волю України з окупаційними владами всіх країн, всіх часів, всіх мастей та натхнення на опір інших? Адже його власний шлях воїтеля почався ще на богословському Львівського університету, під час навчання на якому уродженець галицького Стию вступив до лав Української національно-демократичної партії з її проповідуванням автономії для українських Буковини і Галичини (до початку Першої світової війни ще знаходилися в австро-угорському підданстві), а також підтримки українського визвольного руху на окупованих Московією землях.
Її щастям і прокляттям стали королівське (хоч і напів-офіційне) походження та величезні статки, які перетворили життя на справжнє пекло в боротьбі між трьома опікунами. І ті, хто мали мали захищати та оберігати (мати та два дядьки) зробили долю дівчини розмінною монетою в гонитві за реалізацією своїх меркантильно-політичних амбіцій. Альжбета, Єлізавета, а українською Гальшка Острозька, або Чорна княгиня, як її нарекли в народі за траурне вбрання.
Довга черга трагічних подій в долі єдиної спадкоємиці надзаможного роду Острозьких-Косцелецьких почалася за три місяці до народження, коли красень та улюбленець польського двору її батько, Ілля Острозький, неочікувано помер, коли йому не були і тридцяти. Фатальним для його єдиної ще не народженої дитини став заповіт, яким опікунами призначалися спадкоємець польського престолу та його мати Бона Сфорца.
Можливо то було справжнє благословення Небес — після трагедії втрати обох батьків з різницею в чотири роки дванадцятирічним потрапити на виховання до прогресивної сім’ї Лисенків, з яких походила його матінка-покійниця. Адже окрім турботи, підтримки та освіти він разом з нею отримав натхнення та кращого друга на все життя в особі свого троюрідного брата Миколи, майбутнього знаменитого українського композитора. Так Рок, який за правом народження готував Михайлу Старицькому долю пересічного дрібного поміщика, одним помахом свого чарівного перста назавжди вписав золотими літерами його ім’я в аннали української драматургії та літератури.
Вольтерівські ідеї вільнодумства та свободи від діда Захара, які він увібрав разом із молоком матері, дивовижна українська природа Полтавщини, горе втрати батьків в малих роках, прихисток та опіка від двоюрідного дядька Віталія, щира дружба та навчання разом з Миколою в Харківському (1858), а згодом Київському (1860) університетах… все це разом створило того, кому український театр та література завдячують цілою низкою своїх шедеврів.
Він так і залишився до мозку кісток українцем, хоча пів життя будував мости в далекому Казахстані. Можливо саме це дало змогу йому, будівельнику, а не історику за фахом з усіх боків подивитися на те, що являє собою ракова пухлина на кордоні між Європою та Азією під історичною назвою Московія, щоб за відсутності волі у професіоналів на аматорських засадах провести титанічну дослідницьку роботу справжньої історії цієї недокраїни, а не того вкрадено-вигаданого міфу, який тиражується та нав’язливо розповсюджується світом. Адже вся науково-дослідницька робота Володимира Білінського з історії Русі-України та Московського улусу Золотої Орди проходила під лозунгом: “Навіть сто разів повторена брехня не стане правдою”.
Долею йому судилося народитися на Хмельниччині в післяголодоморних міжвоєнних Дунаївцях зразка 1934 року, щоб з молоком матері увібрати в себе ту безкраю любов до рідної України, яку не змогли гасити всі довгі десятиліття життя на чужині.
Що таке людська воля проти голосу долі? – Ніщо, пил на черевиках історії.
Природа — найталановитіший маляр, який лише обраних бере собі в учні, щоб назавжди присвятити їхні души служінню в своєму храмі десь на межі світів, недоступному простим смертним. Ці надзвичайні люди, як яскраві комети, освітлюють магічними променями своєї творчості сіру буденність, щоб дати натхнення жити тим, хто не входить в це обране коло. Однією з таких яскравих українських зірок була і залишається Катерина Білокур.
Він був більшим українцем за багатьох народжених на цій благодатній землі, адже саме його невпинними турботами та завзятим натхненням з тліну віків на світ з’явилася правда про історичне минуло України-Русі, яку так намагалися поховати під завалами брехні московські окупанти та їхні європейські посіпаки. Чех за народженням, вчитель німецької за фахом та український історик за покликанням — Вікентій Хвойка.
Його шлях до археології не був близьким: родинний маєток в Семині на Ельбі, комерційне училище Хрудім, піший туризм в пошуках нових вражень центральною Європою, Злата Прага… і еміграція до Києва в двадцять шість (причиною останньої за однією версією була загроза шлюбу з не коханою, але заможною за домовленістю батьків, згідно іншої — палкі почуття до прекрасної доньки панів Олександрівських, які врешті-решт так і не набули офіційного статусу з-за важкої душевної хвороби нареченої, хоча тісний зв’язок та теплі відносини із її сім’єю залишилися).
Його світлини — фактично фотографічний літопис життя Лівобережної України протягом майже восьми десятиліть непростого ХХ сторіччя з його руйнівним катком двох світових воєн, трьома влаштованими Кремлем штучними Голодоморами та терором московсько-радянської окупації. Дивом це компрометуюче комуністичний світолад надбання Марко Залізняка взагалі вціліло в жорнах тоталітарно-репресивної машини країни рад…
Це точно був знак долі — в дванадцять прочитати на сторінках випадкової газети яскраве оголошення із закликом займатися фотографуванням. Простого селянського хлопчика з Донеччини зачарувала магія того нового паралельного світу, в якому майстер камери одним дотиком може перетворити чиєсь життя на історію.., а тут ще й розрекламована фантастична примара заробітку в сто карбованців!
Вона прийшла в цей світ, щоб володарювати та підкоряти чоловічі серця, адже лише за правом народження у впливовій родини угорських аристократів вона мала все, що забажає серце, а від Небес отримала надзвичайну вроду та чарівність, які подарували їй надзвичайну владу. Кохана єдина донечка Андраша Баторі та полячки Анни Закреської, прекрасна Софія, з дитинства була оточена розкішшю палацевих залів.
Домашня освіта з уроками релігії, читання, письма, домогосподарювання… і вже підлітком шляхетна чарівна красуня з величезними очима зводила з розуму всіх осіб чоловічої статі від малого до старого. Звичайно, що дівоче серце не довго залишалося незайманим, адже в числі її палких прихильників окремою постаттю виділявся Дьордь ІІ Ракоці, син надвпливової та надзаможної родини трансільванських князів Ракоці.