Мабуть доля майбутнього засновника Львівської диригентської школи визначилася рівно в той момент, коли з радісною звісткою про появу немовляти на світ до ложи Львівської опери вбіг його батько, Філарет Колесса, а присутній тут один з його друзів, видатний український музикальний діяч, Микола Лисенко, напівжартома запропонував назвати малюка на свою честь. Разом з іменем автора всесвітньо відомої «Молитви за Україну» Микола Колесса отримав поцілунок муз та благословіння на неординарний шлях, в якому життя і творчість так щільно переплелись, що одне не могло існувати без іншого.
Ну ким ще міг вирости хлопчик, народжений в натхненій музичній сім’ї, де батько видатний український музико- та літературознавець і матінка, яка активно підтримувала свого чоловіка у всіх його починаннях та завсідниця музикально-співочого товариства «Боян». Безсумнівна наявність вродженого таланту, і вже в сім рочків за сприяння тієї самої співочо-хорової спілки він стає учнем в Вищого музичного інституту імені його творчого хрещеного батька, Миколи Лисенка.
Талановитий художник, геніальний поет, великий патріот для переважної більшості українців Тарас Шевченко залишається своєрідним ідолом, напівбогом, сухою сторінкою в шкільному підручнику, але за всією цією байдужою бронзою з похмурим поглядом з-під насуплених косматих брів окупаційна радянська влада сім десятиліть намагалася назавжди поховати звичайну людину безумовно неординарну, але зі своїми бажаннями, сумнівами, пристрастями, слабкостями, помилками.., безликістю створюючи прірву байдужості аж до ненависті між Кобзарем та його народом.
В одній мудрій книзі написано: «Не створи собі кумира!», розфарбовуючи світ в одноманітні білі та чорні смуги без напівтонів. І життя стане на багато цікавіше та різнобарвніше; людину треба сприймати цілковито разом з усіма її недоліками та перевагами через призму її вчинків, а не малювати вигаданий примарний образ, щоб одного разу розчаруватися.
Його марш — гімн української свободи, який звучав крізь сім десятиліть радянського тоталітарного мороку і зараз надихає силою піднесення серця тих, хто б’ється з московською ордою на фронтах російсько-української війни. Автор назвав свій шедевр «Запорізьким», як місце колиски вільної української души, хоч сам народився на Полтавщині, виріс і все життя прожив на Сумщині, а помер — в Криму. Євген Адамцевич — спадкоємець славетних кобзарських традицій.
Вже в два рочки хлопчина зазнав першого удару долі, яких в його житті буде чимало — в наслідок вітряної віспи малюк назавжди втратив зір, але завдяки міцній підтримки своїх батьків, творчих особистостей (мати — театралка, батько натхненний співець-любитель українських пісень), не загубився у мінливому вирії життя, викоханий в атмосфері домашній теплоти українських традицій. В одинадцять – столична школа для дітей з вадами зору, в якій Євгену доведеться навчатися зовсім трохи, адже Перша світова 1914 — 1918 років поламала світобуття всієї країни, сім’я Адамцевичів разом із сином з полтавських Солониць опинилась в сумських Ромнах.
Гримуча суміш крові багатьох найіменитіших родів Європи плюс витончена краса з норовливим вигином брів, ніжною шийкою, округлими білими плечиками, трохи кирпатим носиком та ледь помітною ямочкою на підборідді на додачу — що може бути магічно-привабливішим для представників протилежної статі? Вона, киянка за народженням, була суцільним уособленням своїх батьків, взявши від матінки, Олени Трубецької, арестократичну красу, а від батька, та той час київського голови, князя Сан-Донато, – вибуховий характер.
І хоча долею Аврорі Демидовій було відведено на цій землі всього лише три десятки років, вісімнадцять перших з яких вона провела в розкішній садибі на київському Бібіковському бульварі та одеській віллі, вона в підтвердження свого ім’я на честь грецької богині світанку залишила невитравний слід в історії та чоловічих серцях європейського вищого суспільства того часу.
Ключова історична постать, з якою на чолі Україна зараз була б геть іншою державою, але українці з своєї волі зверхньо повернули Долі щедро дарований їм шанс не скориставшись, щоб через десятиліття сплатити кров’ю за зраду національної ідеї і того, хто з відкритою душею проніс її крізь радянські переслідування та катування. Очільник українського визвольного руку, політичний бранець Кремля, батько сина-патріота, В’ячеслав Чорновіл.
Хто б міг розгледіти в звичайному українському хлопчині, народженому в найстрашніший рік московських репресій проти України і українства (1937) в сім’ї пересічних сільських вчителів (хоч рід вони свій вели від славних козаків Чорноволів за батьковим родоводом і цукрозоводчиків Терещенків — матінки), посланця Долі. Радянська школа одразу з другого класу та золотій медаллю наприкінці у рідній Вільхівці, філологічний Київського державного ім. Шевченка, річна академвідпустка в 1958-ому, як наслідок незламної націоналістичної позиції, і робота на Маріупольському металургійному заводі, ступень спеціаліста з «червоним» дипломом «Публіцистика Бориса Грінченка».
Він за родом, духом, місцем появи на світ все життя залишався українцем, адже Кубань — це Україна, була і буде. Спадковість від батька до сина в козацькій родині була честю, тому юнакові був один шлях — до війська, як родинного покликання вже багатьох-багатьох поколінь його пращурів, хоч батьківщина на той час і була окупована московськими варварами вже не перше десятиліття. А те, що не дозволяло армійське життя під прапорами царя, Яків Кухаренко знаходив у власній в літературній творчості та етнографічних пошуках.
Взагалі, якщо подивитися на всі московські війни після окупації України в XVII столітті, дивним чином виявиться, що рушійною силою всіх її дійсних (а не вигаданих пропагандою) скільки-небудь вагомих перемог були саме українці (взяти хоч третину нагороджених Героїв радянського союзу часів Другої світової війни). Тому зовсім не дивно, що в свої п’ятнадцять (одразу по закінченні Катеринодарської військової гімназії в 1814) козацький син Яків почав військову кар’єру, і не десь при теплому штабі, а на гарячому кавказькому кордоні. Вже в 1823-ому — чин хорунжого, ще за півторадесятка років — він підполковник Єйського військового округу, а в поважному віці п’ятдесяти чотирьох років, в зеніті слави — генерал-майорський мундир наказного отамана Чорноморського козацького війська та командира «незалежного» Єкатеринодарського загону.
Чому йому, уродженцю далеких румунських Вертюжан так болів український Маріуполь і не вгадаєш. Але саме завдяки Леву Яруцькому, який сам себе призначив біографом міста Марії на березі теплого Азовського моря, на багатьох пожовклих і вигорілих сторінках літописів літера за літерою почали поступати чорнила давно позабутих фактів, персон, подій, щоб намалювати яскраву картину минулого перед тим, як зникнути у вирії невблаганного Часу.
Сім’я кравця в невеличкому містечку. Місцева румунська школа і перша публікація в «Стягул рощу» в п’ятнадцять. Історико-філологічний кишинівського державного університету (пізніше перейменований на Молдавський, що давало привід для його жартів про свою освіту в МДУ за аналогією з абревіатурою з Маріупольським державним університетом) і вчительський шлях, який він з 1953-ого не покине все життя.
Петлюрівське: “Гірше ніж москальські воші можуть бути тільки українські гниди”, – як найкраща характеристика того, чия «Майстер та Маргарита» було включено до української шкільної програми, тим часом коли його кремлівський покровитель вбивав мільйонами українців штучними Голодоморами, бойовими діями Другої світової війни та масовими репресіями за національною ознакою, а сам він написав такі українофобські твори, як «Біла гвардія» та «Я вбив» (і це не врахуючи всі інші майстерно пронизані ненавистю до України). Киянин Михайло Булгаков, який зрадив свою Батьківщину за милість та подачки окупаційної радянської влади.
І хоч діти за батьків не відповідають, але в даному випадку яблуко від яблуні впало зовсім не далеко — Михайло виріс гідним сином богослова, якого прислали на руїни знищеної Могилянки викладати московське бачення релігійних цінностей, де добро — це зло, а світло — темрява. Рання біографія майбутнього улюбленця «вождя народів» стандартна як на персвістка сім’ї російських інтелігентів-провінціалів в Києві: Олександрівська гімназія, Київський університет Святого Володимира, одруження з московиткою Тетяною Лаппою після другого курсу.., навіть Перша світова не стала йому на заваді, адже він спокійно в 1916-ому отримав диплом лікаря 1-розряду завдяки родинним зв’язкам дружини не будучи мобілізованим. Вся військова кар’єра Булгакова тоді обмежилась півроком у російському прифронтовому тилу під час літньої компанії того року, і новою керівною посадою в лікарні на Смоленщині, де він до того ж став затятим морфіністом.
Його називали ідейним комуністом до мозоку кісток, якого навіть запідозреного у недостатній радянськості перевели на підвищення до Москви замість позбавити будь-якого впливу на внутрішньодержавну політику тоталітарного режиму довічним забуттям. І разом з тим саме він на державному рівні під час радянської окупації зробив для збереження України більше ніж будь-хто інший. Так хто він, Петро Шелест, радянський діяч чи гідний нащадок свої козацьких пращурів?
Стандартна, як на радянського діяча, рання біографія: селянська родина Зміївського повіту (хоч батько згідно родинної традиції з відставних військових з двадцятирічним опитом служби за плечима), церковно-парафіяльна школа, чередникування на Полтавщині, Харківська залізниця, паровозоремонтний завод… і все це за неповних чотири роки (хтось може вбачати в цьому активні спроби сховати своє козацьке коріння та не зовсім селянське родинне, якщо не враховувати, що хлопчині на час закінчення цієї «одіссеї» ледь виповнилося п’ятнадцять).
Українець, якого боялась тоталітарна московська влада, який своїм гострим як бритва пером шар за шаром знімав брехню радянської пропаганди, жарти якого осяювали променями світла сірий морок будення окупації, даруючи надію на схід українського сонця. Відважний воїн, талановитий літератор, жорстокий глузівник… а загалом цілісна безкомпромісна натура, з якою не легко, але цікаво було мати справу в реальному житті, Павло Глазовий.
Пересічна селянська українська сім’я з Миколаївщини в перші роки радянської окупації (він народився в 1922-ому), якій долею було відведено стати колискою його таланту. Влаштований Московією з ціллю знищення українства штучний голодомор 1932 — 1933 років, з якогой сім’я Глазових вийшла з втратами. Радянська восьмирічка, закінчення якої відкрило перед хлопчиною шлях до реалізації мрії дарувати парость магії українського слова молодому поколінню вступом до Новомосковського педучилища.