Щаслива від народження доля – старша донька в сім’ї текстильного мільйонера Жмудського, природній дар вишивальниці, факультет права у Харківському університеті, одруження з сином багатого харківського підприємця, народження доньки… Варвара Каринська.
Але життя полюбляє перевіряти на міцність кожного, виносячи людині свій безжальний вердикт – смерть чоловіка за кілька місяців після її пологів (і це у двадцять два), морально виснажливий судовий процес із старшим братом за опіку над його сином, який до речі вона виграла два роки потому. Як нагорода чи як покарання був посланий їй небесами зірка харківської юриспруденції Николай Каринський, з яким Варвара перебралася до Москви, де відкрила власний салон для театрально-балетної богеми.
Вона народилася в зразковій українській радянській родині, де батько стояв у витоків «правильного» комуністичного кінематографу, воював на фінський війні та обіймав посаду директора кіностудії, а мати – спочатку виховувала дітей в санаторно-шкільних закладах, потім – шила костюми на кіностудії чоловіка. Був ще старший на десять років зведений по матері брат, котрий загинув на полях Другої світової.
Сама ж Алла Горська прожила з мамою в обложеному Ленінграді дві зими, закінчила Київську художню школу імені Шеченко з відзнакою та Київський художній інститут. А далі були тільки райдужні перспективи: виставки, викладання в школі мистецтв, членство в спілці художників, власна (на двох з чоловіком) майстерня на Філатова…
Її справжнє ім’я для історії так і залишається загадкою – чи то Ольга, толі Настя, що з’явилися в творах українських і польських авторів XIX століття швидше плід фантазії, ніж реальність. Так що для всіх вона назавжди залишиться Гюррем (від перського «радість») або Роксолана – перша порушниця принципу султанського гарему «одна мати – одна дитина» (у неї з султаном було шість спільних дітей, правда батька пережив лише Селім, що став султаном і улюблена дочка Міхрімах) і засновниця столітнього «правління привілейованих жінок», коли політику мусульманської імперії робили матері і дружини чоловыкив-правителів.
Про її походження сучасники відгукуються досить скупо «русинка з народу, що живе від Карпат до Азовського моря» (французький посол Гуеллямо Пелісьє, 1540) і походить з роду «підлого попа з Рогатина» (член польського посольства в Стамбулі Самуїл Твардовський в «Великому посольстві», 1621). Однак існують припущення, що потрапила вона в султанський гарем після кримсько-татарського полону.
Вона народилася в українській Одесі зразка 1889 року зі величезними крилами поетичного таланту за спиною, під нещасливою зіркою особистого раю, щоб увійти в літературну історію країни, нагороди якої вона не визнавала і закінчити своє життя так і залишившись загадкою. Ім’я їй Анна Ахматова з дворянського роду інженер-капітана II рангу Андрія Антоновича Гордієнко.
У дворічному віці вона покинула батьківщину разом з переходом батька у служіння московському великому князю Олексію Михайловичу, щоб після розлучення батьків через три роки з матір’ю Інною Еразмівною Стогової повернутися в Україну – то були Євпаторія, а потім Київ.
Українські гниди, які вбили незалежність країни зразка 1917 року, щоб на сім десятиліть втопити її в безнадії радянського буття та знищити цвіт нації в тюрмах і таборах московитів, покалічили сотні тисяч життів живих і ще не народжених в еміграції. Одним з таких представників української інтелігенції був Володимир Винниченко.
Він, автор переважної більшості нормативних і законодавчих актів Української народної республіки в якості голови Директорії і тритомника «Відродження нації», назавжди покинув захоплену червоними радами рідну землю в 1920-ому разом з дружиною Розалією Яківною, щоб після десятиліття поневірянь і усвідомлення відсутності перспектив повернення в Україна нарешті в жовтні 1934 року остаточно осісти на французькій Рив’єрі в містечку Мужен, що в департаменті Приморські Альпи.
Його неординарна роль у долі України нівелюється противниками, чому значною мірою посприяли його служба в польському війську, участь в поході проти козаків і щедрі нагороди від Яна-Казимира замість втраченого гетьманства, і перебільшується прихильниками, які перебільшують роль періоду його дворічного правління для становлення міжнародних дипломатичних зв’язків у спробі дистанціюватися від Московії.
Випускник Києво-Могилянки, шляхтич по крові, Іван Виговський сам вибрав сторону в українсько-польському протистоянні 1648-го, але доля розпорядилася інакше – татарський полон під Жовтими Водами назавжди змінив його світогляд і координати цінностей, коли Богдан Хмельницький не пошкодував грошей на його викуп. Гетьман не залишив свого протеже і після звільнення, доручивши завідувати своєю канцелярією.
Він народився в родині духовних служителів (два його діда були священниками, а батько – професором Київської духовної семінарії), з дитинства оточений християнськими принципами смирення і чесноти, він все життя протиставляв себе Богу, граючи на боці його противника в ясновельможних променях гордині.
На долю Михайло Булгакова випало чимало випробувань від так завзято ним підтримуваних червоних рад: звинувачення в «літературному білогвардійстві», вилучення його п’єс з репертуарів всіх театрів країни рад, неможливість друкуватися, позбавлення абсолютно будь-яких коштів існування, не дивлячись на спроби найнятися хоча б двірником. Це майже довело його до самогубства, на випадок чого в кишені завжди був припасений револьвер.
Перемишльське обдарування, яке отримало вищу освіту у Відні та Римі, яке працювало з професорами в Будапешті – він міг би працювати у визнаних столицях європейського мистецтва, але кохання всього його життя залишився Львів.
А почалося все для юнака з бідної перемишльської греко-католицької родини з вирізання рам для картин в майстерні місцевого майстра. Так би й залишився Петро Війтович нереалізованим талантом, якби не щасливий вступ до лав учнів самого Леонарда Марконі в двадцятирічному віці і зустріч з містом своєї мрії. У майстерні був дорогий мармур і всебічна допомога від вчителя, який до того ж допоміг майбутньому великому скульптору виїхати на навчання до Відня по стипендії князя Єжи Чарторийського.
Своє робітничо-селянське щастя майбутній головний організатор геноциду українського народу почав шукати з юнацьких років в робочих гуртках, повстаннях і переворотах – тобто там де невгамовна енергія, цинізм, байдужість до людського життя при відсутності необхідності працювати могли дати владу і гроші. Але удача вихідцю з чорноробів посміхнулася лише разом з ледачим люмпеном під кумачевими прапорами, які прийшли грабувати і вбивати всіх, хто багатший.
Партійні посади для Павла Постишева з ореолом жертви царського режиму і ходкою в сибірські табори після 1917-ого посипалися як з рогу достатку, що дозволило йому, поступово набираючи бали серед нової комуністичної «еліти», перебратися в 1923 році в теплий український клімат, хоча кар’єру тут довелося практично починати заново з посади завідувача організаційно-інструкторським відділом Київського губкому КП(б) України.
Ненаситна жага влади паморочить розум і вбиває душу. Той, хто піддався їй спокусі, перестає бути людиною, здатний зневажити всі соціально-особистісні правила і догми заради примари владарювання. Українська історія з жахливою періодичністю падала в руїнах з волі таких недалеких тиранів «з грязі в князі» і ледачого народу, готового йти за солодкими обіцянками популістів в солодких мріях про багатство без зусиль. Один з найяскравіших прикладів минулого – колишній слуга Богдана Хмельницького, для легалізації якого була придумана нова посада кошового отамана на Запорізькій Січі.
З одного боку він строчив вірнопідданські листи московському цареві з обіцянками урізати права українського козацтва після вступу на гетьманську посаду, а з іншого – активно сам та через своїх поплічників підсапував козацтво з обіцянкою повсюдної вольниці і рівняння всіх в багатстві не залежно від чину. Тоді ж активно готувався грунт для Чорної ради (без участі старшини) для обрання нового ватажка Лівобережжя, яка відбулася в порушення правил Січі в червні 1683-ого в Ніжині – Брюховецький домігся свого, а його опонент Яків Сомко ледь зміг накивати п’ятами.