Давня українська Холмська земля – вічне яблуко розбрату на стику інтересів трьох держав, які з перемінним успіхом сім століть виборювали її, попутно періодично спопеляючи її поселення і знищуючи її населення. Але голос предків часів князів Київської Русі жив в кожному з нащадків її жителів і не давав забути свободу по-українськи.
Ніна Кухарчук народилася селянській родині холмського селища Василів Польського Королівства Російської імперії (окупація за підсумками Віденського конгресу 1815 роки), однак завдяки старанням батьків дівчинка отримала середню освіту (сільська школа, Люблінська гімназія, Холмське Маріїнське училище). Здавалося в кращому випадку їй була б забезпечена роль однієї з багатьох українок середнього класу, але втрутилася Перша світова війна.
Хто міг вгадати в тій юної французької спокусниці тринадцяти років від роду, що так впевнено і розкуто почувала себе серед розкоші свити майбутньої дружини польських королів Владислава IV і Яна II Казимира, прекрасної Марії Луїзи Гонзага де Невер, її духовну спадкоємицю і всесильну польську королеву, про яку піддані з посмішкою казали: «Марися керує Яном, а вже Ян – Польщею».
Уродженка збіднілої аристократичної сім’ї Марія Казимира Луїза де Лагранж Аркен. З п’ятирічного віку вона оберталася у вищому світі Франції в свиті своєї покровительки, так що як мінімум не затьмарене бідністю майбутнє було їй гарантоване.
Перші слова його літописі лягли на пожовклі сторінки історії кров’ю убитих за участь в опорі діда і батька, попелом рідної хати в Новоспасівці Маріупольського повіту Катеринославської губернії, які залишили по собі австро-німецькі окупанти в Першу світову при висадці в Приазовських степах.
А далі будуть вогонь і меч опору і білим, і червоним в боротьбі за волю української землі в рядах Гуляйпільської армії Нестора Махна. Організаторський талант у поєднанні зі сміливістю і винахідливістю забезпечили Віктору Білашу швидкий кар’єрний ріст в повстанському війскі від командира полку до начальника штабу армії.
Глибоко релігійна дворянська сім’я, де батько, Віктор Петрович Щусєв, був не тільки надвірним доглядачем, а й добровільним опікуном кишинівських богоугодних закладів, звичайно ж виховала свого сина в любові і шанування царя і Бога, а столичне вище училище Академії мистецтв з Рєпіним і Бенуа в ролі наставників закріпило напрямок творчої дороги майбутнього метра вітчизняної архітектури.
Першим самостійним архітектурним кроком Олексія стала надгробна каплиця Шубіна-Поздєєва на Олександро-Невському, яка була споруджена лише завдяки його натиску – дізнавшись про смерть з газет і накидавши нашвидку ескіз, він без запрошення і рекомендацій з’явився до удови генерала і зміг переконати її віддати перевагу його творінню.
Як багато прикладів пам’ятає сучасна історія, коли наділені владою на догоду своїх амбіціям чи з примхи своїх господарів впадали в безумство переслідування інакомислячих, забуваючи що колесо історії-дивна штука і часом робить непередбачувані повороти, щоб перетворити вчорашніх катів в безправних жертв їхніх сьогоднішніх послідовників того ж режиму. Але людина-загадкова істота, яка геть не бажає вчиться на прикладах інших і повторює помилки минулого з ослиною впертістю…
Всесильний і могутній нарком внутрішніх справ Української РСР Балицький Всеволод Аполлонович. Одного його ім’я в середині 1930-х валило жах всіх від старого до молодого на безкрайніх українських просторах як одного з найжорстокіших, безпринципних і нещадних заплічних справ майстри каральної політичної машини сталінського режиму. Десятки тисяч загублених лише за неприйняття радянського режиму і любов до своєї батьківщини життів на його рахунку.
Він народився надто рано – на зламі епох, коли віковbq московський царизм упав під ударом збройного люмпена, щоб породити на світ ще більш страшне чудовисько, яке заради знищення української національної самоідентифікації змусить пройти його батьківщину крізь голодомор, репресії, вогонь світової війни, духовні злидні атеїзму під червоним прапором рад, але про це ще ніхто не знав…
Українець за народженням, українець в душі Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, як і мільйони його співвітчизників, в перші роки більшовицького правління був сповнений райдужних очікувань свободи, рівності і братерства – вступив в комуністичну партію, вступив в загін особливого призначення, збирав продрозкладку й організовував вибори в Ради.
Повороти долі іноді настільки вигадливі і непередбачувані, що передбачити їх повороти не візьметься навіть найдосвідченіший астролог. Народження в маленькому селі Шпанів що на Волині звичайно ж не давало можливості припустити блискуче майбутнє, хоча іменитий рід Радзивіллів, що знаходиться в родових зв’язках з половиною аристократії Європи давали передумови до безбідного існування і вільного життя, але Друга світова і радянська окупація України, де в Олиці офіційно знаходився родовий маєток княжого роду, сплутали всі карти.
Майбутнє молодого спадкоємця Станіслава Альбрехта Радзивілла було туманним. Перший шлюб з графинею Розою де Монлеон розтанув разом з димом пожарища бойових дій, але нове кохання до хорватки Грейс Колін, весілля з якою відбулася в 1946-ому, дали сили жити далі. Щасливою випадковістю стало їх знайомство в Нассау, де молоді оселилися для отримання британського громадянства, з відомим трейдером Феліксом Фенстоном, результатом якої стало створення ріелторської компанії для роботи на британському ринку.
Європа в захваті. Артефакт, який французи готові були поставити на один щабель з Ейфелевою вежею. Хитрі шахраї, що обдурити найвідоміші наукові уми кінця XIX століття. Скромний творець, який відмовився від слави і грошей. Один з найбагатших людей світу – в цій фантастичній історії сплелося все воєдино, породивши на світ ще одну казку на яву зі щасливим кінцем.
А почалася вона на одній з тихих вулиць старої Одеси, де розташовувалася майстерня одного не дуже удатного ювеліра. Ні, замовлення у нього час від часу з’являлися, на життя вистачало, але не більше. Він навіть не міг придбати патент купця третьої гільдії, щоб можна було офіційно повісити вивіску над входом.
Гени підприємництва та фінансової дбайливості були у нього в крові – дід-чумак, ганяв своїх навантажених сіллю волів від Сум до Петербурга, батько – ярмарковий торговець з бакалійної крамницею в Сумах… але юному даруванню від комерції не вистачало розмаху в своєму напівпровынційному рідному місті – у віці двадцяти п’яти років з багажем знань Сумського повітового училища за плечима (більшого не дозволили погані фінансові справи сім’ї) Олексій Кирилович Алчевський відправився підкорювати процвітаючу столицю Слобожанського краю.
Пробою пера в Харкові для нього стала чайна лавка на Сумській, але це скоріше був спосіб закріпитися в місті і зробити собі серед місцевих обивателів добре ім’я, тому що масштаб даного підприємства знову-таки був невеликим.
Кінець XIX – початок ХХ століття, коли з ганебним кріпосним правом нарешті було покінчено і майбутнє малювалося лише в яскравих тонах, прогресивні демократичні ідеї почали розбурхувати серця і уми ліберальної частини суспільства імперії двоголового орла. Харків, як науково-просвітницька столиця Східної України не міг залишитися осторонь від загального тренда – літературні салони, світські прийоми і ділові зустрічі закінчувалися гарячими суперечками про світле майбутнє країни і світу.
На хвилі загального ідейно-економічного підйому з легкої руки Олександра Іозефовіча 1 грудня 1880 року в слобожанської столиці з’являється голос освіченого суспільства, націлений на вдосконалення духовно-соціальної складової губернії як запоруки її подальшого процвітання – газета «Наш край».