Загадки великих майя, застиглі в пишноті східчастих пірамід, власному календарі і світовій популярності гри в м’яч, довгі роки змушували найвідоміших учених всього світу битися над дешифруванням останніх трьох з половиною книг майя, які залишилися після європейської колонізації Південної Америки (всі їхні великі та маленькі бібліотеки були спалені за намовою іспанських священиків).
Але долі-витівниці завгодно було відвести роль воскресителя цієї культури тому, хто народився під Харковом, пережив український Голодомор, будував військово-оборонні споруди на Чернігівщині, потрапив до німецького оточення, вийшов живим з окупації, щоб в 1945-ому стати студентом II курсу істфаку МГУ та засновником вітчизняної майяністики.
Його родове коріння уходило на багато століть углиб українського православ’я, коли Волинь була княжою і ні про яке католицтво на цій землі мови ще не йшло. При цьому шляхетна та заможна сім’я Братковських навіть в умовах полькою окупації міцно трималася своєї релігії, при цьому якимось дивом примудрившись не втратити своєї ваги в соціально-політичних реаліях католицької країни.
Звичайно вірний спадкоємець сімейних цінностей, Данила Братковський, продовжив в тісній зв’язці з Луцьким православним братством нерівну боротьбу за релігійне рівноправ’я на споконвічних українських землях. Віра його була настільки сильною, що не дивлячись на посилений окатоличення Волині в кінці XVII століття (позбавлення права вступу до цехів, займання посад в магістраті, накладення податкового тягаря на храми і громади), йому разом з групою однодумців вистачило сміливості вимагати від польського Сейму 1699 року свободи віросповідання для православних, але це отримало зворотний ефект – з’явилося кілька постанов, що підсилюють тиск на Грецьку віру.
Маленьке село в тернопільській глибинці. Звичайна селянська сім’я з чотирнадцятьма моргами землі. І несподіваний подарунок долі – поцілунок небес на чолі одного з молодших синів, художній талант якого заграв настільки яскраво, що в шістнадцятирічному віці юнаком був відправлений на навчання до львівської студію Юліана Панькевича.
Незаперечність обдарування Михайла Бойчука привели його до столиці Австро-Угорщини, потім буде Мюнхенська академія мистецтв і, нарешті, в Мекка всіх художників – Париж, де він став одним з організаторів української громади. У творчому ж плані споглядання шедеврів минулого всіх напрямків і стилів все ближче повертає його до витоків примітивізму як симбіозу візантійського і староукраїнського церковного монументального розпису з італійським Проторенесансом та українським народним живописом.
Його ім’я в кінці фамільної братії де Рібас незаслужено померкло на сторінках історії затьмарене яскравою зіркою Йосипа, який заснував місто-порт на березі Хаджибейської затоки. Але велич його життя і безкорисливість дарів назавжди зберегли ім’я Фелікса в серцях вдячних одеситів.
Наслідуючи приклад своїх старших братів спадковий іспанський шляхтіч з Неаполя опинився на службі у російської корони, назавжди закохавшись в безкраї простори української землі. Ізмаїл, Городище, Дубенка… – всюди він з відвагою стояв пліч-о-пліч з Йосипом і Еммануїлом в боях за землю нової батьківщини, а потім в якості волонтера української армії всіляко допомагав протистояти домаганням Польщі. Тому рішення Фелікса де Рибаса залишитися в Одесі після відставки 1797-ого в чині прем’єр-майора цілком зрозуміло.
Ну кому ще серед хаосу громадянської війни могла прийти в голову божевільна ідея відродження Запорізького козацтва що не божому людині. І чи не людина не обтяжена користю і меркантильними інтересами не побоялася б звернутися за допомогою в святу святих козацьких чеснот – до головного зберігачу історичних реліквій Дмитра Яворницького. Однак історик не повірив в благі наміри колишнього полковника інженерних військ російської імператорської армії і не відіслав необхідні їм запорізькі реліквії.
Однак відсутність матеріальних регалій не зупинила самоназваного отамана – Юхим Божко починає відродження Січі, яка спочатку складалася з піхотного, кінного, артилерійського куренів, за законами XVII століття в 1918-му. Своє бойове хрещення нові козаки прийняли в битві проти повстанців Нестора Махна за Катеринослав, хоч і програли її з огляду на переважаючі сили супротивника.
Почесний громадянин молодої чорноморської перлини, в тому числі з рук якого в міський бюджет надходили чималі податкові кошти в якості директора Державного комерційного банку, думського скарбника і власника одного з найбільших торгівельних домів часів правління де Ланжерона. Крім того Михайло Антонович Крамарьов вносив свою посильну лепту в благодійні починання Одеси як попечитель міської лікарні.
Поява цього поважного пана обрядженого в рване лахміття на зап’ятках пишної карети якогось поважного пана шокувало все місцеве суспільство. Втім таємниця показового ганебного променаду двічі уздовж Дерибасівській незабаром розкрилася – почесний громадянин Одеси виявився збіглим кріпаком графа Шереметьєва, який завдяки своїй комерційній жилці і якісь дещиці вдачі зміг пробитися в цьому житті.
Його ім’я через століття стало для української молоді дороговказною зіркою честі, гідності та патріотизму, перетворившись на легенду, а сучасники його любили і ненавиділи всі серцем. Байдужим харизматична особистість Івана Богуна не залишала нікого, адже він легко змінював вчорашніх союзників на їх опонентів, якщо це було корисно Україні.
Він був супротивником будь-яких компромісів за рахунок інтересів України і це в середині XVII століття, коли Запорізька Січ після смерті Богдана Хмельницького та фактичного провалу визвольної війни перебувала в уразливому становищі руїни. Він не прийняв присягу московському цареві, та й поляки, король яких Ян II Казимир всіма доступними засобами від матеріальних благ до лестощів намагався купити прихильність впливового українського полковника, були від нього не в захваті…
Він вперше відчув ласкаву теплоту морських хвиль на своїх ногах в шість, коли родина перебралася в м’який, родючий клімат Південної України через проблеми зі здоров’ям його молодшого брата. Тоді, ще щаслива і дружна, сім’я Єфремових переїхала зі своїми трьома малолітніми дітьми з холодного Царськосельського повіту в Бердянськ в 1914-му.
Босоногим хлопчиськом Олександр носився по набережній, ловив з іншими такими ж босяками бичка біля самої крайки води, пустував без міри, а як же без цього, і був безмірно щасливий, як буває тільки в дитинстві. Ті п’ять неповних років, що майбутній письменник-фантаст провів у Бердянську він запам’ятав на все життя, як найкращі роки в його житті, а місто вписав його ім’я в свою історію задовго до його широкої популярності, після одного неординарного і пам’ятного вчинку…
Герой російсько-турецької війни, що отримав орден Святого Георгія IV класу і чин капітана II рангу за перемогу вісімнадцяти гарматного брига «Меркурій» під його командуванням над двома лінійними кораблями противника, в мирний час він за відмінну службу був у званні флігель-ад’ютанта був введений в придворну свиту Миколи I, але як людина діяльна залишився вірним флоту.
У 1833-му Олексій Іванович Казарського був направлений перевіряючим тилових контор і складів чорноморських портів, що стало його смертним вироком, так як в Московії в усі часи обсяги крадіжок перевищували всі мислимі межі і їх здійснювали готові були битися за награбоване усіма способами без оглядки на законність і етичні норми.
Його життя почалося в щасливій родині священнослужителя чернігівської глибинки зразка 1893 року і, здавалося, була приречена на настільки ж сито-благополучне продовження до земного кінця – натхненно-піднесеній натурі з семінарською освітою за плечима саме місце в тихій парафії під боком у коханої дружини в оточенні цілого виводка дітей.
Але доля-жартівниця рідко прислухається до бажань земних підопічних – вступ Василя Еллінського в 1914-ому на економічне відділення Київського комерційного інституту змінило його життя, а переворот 1917-ого привів до лав Української партії соціал-революціонерів в якості одного з організаторів і лідерів її лівого крила, пізніше перетвореного на самостійну партію комуністів-борців.