Все життя, як єдина ода просвітництву у всьому різноманітті його проявів від навчання та вчителювання до ґрунтовних наукових досліджень і підготовки посібників для популяризації їхніх результатів, за що врешті-решт його обірвала безжальна рука тих, хто прийшов під фальшивими гаслами «Вчитися, вчитися і ще раз вчитися», а насправді — перетворити суспільство на сіру масу одноліких посредностей. У нього було багато псевдонімів, але одна мета — зробити цей світ краще через пізнання минулого, Василь Різниченко, хрещений батько Гетьманщини, український історик, освітянин, статистик, демограф, бібліограф.
Шляхетністю та скромністю він вдався в свого батька Василя — так само вів доволі тихе життя, віддаючи всього себе улюбленій роботі. А починалося все в шляхетній сім’ї конотопського фельдшера зразка 1892 року. Місцеві церковно-парафіяльна, міська, а наостанок для завершення середньої освіти — комерційна школи, і ось в свої дев’ятнадцять Василь — студент Київського політеху, де разом з тим вступає до «Просвіти» та починає друкуватися в газетах «Діло» та «Сніп».
Всіх його регалій не перелічиш, його внесок у відродження України на світанку ХХ століття не переоціниш, щоб записати всі його офіційні і неофіційні титули-регалії не вистачить повнорозмірного аркушу паперу, а пам’ять про нього дбайливо бережеться на двох континентах, адже все життя Івана Боберського — це суцільна ода українству через призму безкорисливої активної праці на суспільне благо своєї нації.
Вже народження первістком в родині нащадка старовинного шляхетного українського роду, що століттями гордо ніс прапор своєї національної ідентичності під гербом «Сас», змалку наклало на Іванка тягар обов’язку та відповідальності по відношенню до пам’яті своїх пращурів, а суворе традиційне виховання під наглядом батька-священника та матінки-вчительки в колі семи своїх молодших братів і сестер лише загострило ті якості, які сформували хлопчину як альтруїстичну активно-патріотичну особистість.
Гідна донька свого батька, золотоніського сотника із старовинного козацького роду Леонтовичів, засновник якого прийшов на Січ разом з гетьманом Михайлом Ханенком ще в XVII столітті. Вона уособлювала в собі все те, що і зараз малює образ справжньої українки, берегині старовинних народних традицій, надійної подруги свого чоловіка, дбайливої матінки, гарної господині, талановитої майстрині та абсолютно самостійної особистості здатної протистояти всьому світові у відстоюванні своєї волі і переконань. Анастасія Леонтович-Полуботко — перша українська художниця-іконописиця новітніх часів.
Їй пощастило народилася в козацькій сім’ї, де сповідувалась за прадавніми українськими традиціями гендерна рівність та працьовитість попри всі умовності патріархального світу зразка 1732 року, саме тому Степан Костянтинович намагався дати двом своїм донькам гідний рівень освіти, привіти самостійність та волелюбність до вродженої шляхетності. Не дивно, що не досягши і повноліття Настя була засватана молодим удівцем з маленькою донечкою Софією, бунчуковим товаришем, Семеном Яковичем Полуботком (онуком легендарного гетьмана).
Українські Ромни 1875 року, куди ще дотяглися брудні ратиці московських окупантів тоді ще царського зразка, стріли новонародженого Сашка теплотою матусиних обіймів, мальовничими краєвидами, щедротами рідної землі. Мабуть саме це плюс величезна жага до життя надало тендітному та хворобливому малюкові сили жити всупереч всім невтішним прогнозам «чорноротих» сусідив.
Вже в дванадцять — він учень Ромненського реального училища, благо у батьків міщанського стану за наявності ще трьох синів вистачало статків всім їм дати гідну освіту. З Олександром їм поталанило — у нього був вроджений хист до точних наук, тому окрім стандартного гімназичного курсу йому було запропоновано пройти ще один додатковий клас. З огляду на це вступ до Харківського технічного в 1895-ого був для юнака лише питанням його бажання.
Вона народилася з Україною в душі, щоб випити разом зі своєю батьківщиною всю її трагічну долю ХХ сторіччя до кінця. Вона крізь роки і всі випробування гідно тримала свою ділянку культурного фронту боротьби за свою країну навіть на далекій чужині, так і не поступившись своїми принципами заради грошей і швидкоплинної слави. Іванна Синенька-Іваницька — закарбована в жіночій подобі душа матінки-України, прекрасна, ніжна, співоча… як саме життя.
Донька Тернопільщини, вона народилася в затишному 1897-ому в інтелігентській багатодітній сім’ї директора сільської чотирирічки Великих Чорнокінців, Олексія Синенького, та спадкової співачки, Феліції Генчел. І хоча мати була чешкою за кров’ю, душею вона була більше українкою, ніж де-які її односельці, виплекавши всіх вісьмох своїх дітей в дусі патріотизму та відданості рідній землі, кращим доказом чого було взята до рук зброї двох з них в лавах Української Галицької Армії (Осипа та Петро), а двоє інших — роками тримали український прапор крізь всі негоди на культурному фронті (Іванна та Володимир).
Бунтівний волелюбний дух, який вів його за собою все життя попри всі намагання московської окупаційної влади під триколорними чи кумачевими прапорами вгамувати цю безмежну жагу до свободи та нескореність долі. Народжений в московському громадянстві він помре за українські ідеали, щоб перетворитися на одну з легенд «розстріляного відродження». Кость Буревій — нескорений літературний сатирик-містифікатор, який все своє життя йшов до усвідомлення московського коріння всіх зол на землі.
Доля призначила йому народитися українцем в чужому йому російському сільському середовищі на окупованій воронезькій Слобожанщині, хоч коштів та свідомості багатодітних батьків йому всеж-таки вистачило на чотири шкільних класи. Кость рано усвідомив відповідальності за власну долю та існуючі соціальної нерівності суспільства.., тому-то і лави соціал-революціонерів в п’ятнадцять, і полум’яна боротьба на сторінках підпільної партійної преси, за що врешті-решт він був перший раз арештований в 1905-ому.
Фактично його рід, хоч по батькові і розпочався з литовського шляхтича Сави Більського, але був більш українським, ніж багато інших, адже від самого початку існування Запорізької Січи його представники вірою і правдою служили українському народові, доводячи просту аксіому, «Не той українець, хто народився на цій землі, а хто своїм життям готовий її захищати!». Володимир був гідним спадкоємцем козацько-старшинської сім’ї Савчено-Більський, вписавши свої ім’я золотими літерами в аннали української історії першої половини ХХ століття, як український контр-адмірал.
Три століття славетних сімейних спадкових (мати теж походила з козацької родини Суліїв) військово-політичних традицій та добра українська генна пам’ять, яку не змогло стерти навіть століття під тотальною московською окупацією після знищення козацької вольниці царицею-самозванкою Катькою ІІ, привели двадцятидворічного парубка в 1888-ому до лав 112-ого Уральського піхотного полку. Проба пера виявилась вдалою, але разом з тим юнкерське училище, розквартирований в Польщі 22-ий Нижегородський піхотний, адміралтейство Північного флоту… були лише сходинками на шляху Володимира Олександровича до головної місії його долі.
Здавалось би де він, парость аристократичного роду ще й з духовними сановниками в недалекому минулому, а де сільське господарство, сфера виключно «нижчого» за московсько-імперською класифікацією прошарку суспільства? Мабуть таке розділення для нього б і існувало, якби він не був українцем більше, ніж шляхтичем. І цей голос української крові помножений на дослідницько-допитливий поклик душі забезпечить Петру Прокоповичу достойне місце не тільки у вітчизняній, а й у світовій історії.
Про непересічність його особистості свідчить хоча б той факт, що до класів Києво-Могилянки Петро поступив одинадцятирічним хлопчиною (хоч мрія про повноцінну вищу освіту так і не здійснилася), а в дев’ятнадцять вже з богословською освітою та досконалим знанням шести (окрім рідної української) мов за плечима вступив до військової школи, а потім – лав Переяславського кінно-єгерського полку. Бойове хрещення того ж року під час штурму Праги 1794-ого, будівництво Одеського порту в якості кресляра, ад’ютантство командира Павлоградського гусарського полку…
Пересічне українське життя з нотками творчості, яке за шість років перетвориться на одну з найвпливовіших персоналій українського національного політикуму і стане ворогом номер один для екзистенціального зла, з яким Україні не пощастило мати спільний кордон. Те зло врешті-решт зітре його фізичну оболонку з лиця Землі, щоб перетворити на легенду новітньої української історії нетлінну в віках. Михайло Бойчишин — батько Балто-Чорноморського союзу, який випередив свій час, щоб заплатити за це своїм життям.
Багатодітна сім’я сільського голови галичано-радянського повоєнного зразка. Львівська школа-інтернат в чотирнадцять. Вечірнє відділення Українського поліграфічного інституту імені І. Федорова. Робота майстром на всі руки на заводі «Микроприлад». Довгоочікуваний диплом інженера-механіка в 1972-ому та заохочувальна туристична путівка до кримського санаторію «Політехнік» за новаторські розробки.
Його життя — це про те, що рано чи пізно рожеві окуляри завжди б’ються склом всередину або про благі наміри, якими вистелений шлях до пекла. Він народився і виріс на українській Слобожанщині зразка кінця ХІХ століття, все життя боровся за справедливість для рідної землі, але в своєму ідеалістичному максималізмі обрав сторону, яка привела його улюблену Україну до катастрофи, а йому самому та його близьким приготувала смерть. Микола Скрипник — професійний революціонер, комуністичний мрійник-українофіл.
Він народився в Ясинуватій, початкову освіту отримав в Барвінково, середню — в Ізюмі, а за вищою поїхав аж до Петербурзького технологічного з висоти досвіду своїх двадцяти восьми, встигши познайомитися не тільки з творами Шевченка і Куліша, а й вступити до лав социал-демократичного руху. Можливо, втуп до інституту 1900-ого зі здачею екзаменів екстерном був лише кроком в пошуках організованої сили, яка розхитає фундамент ненависного йому гнобителя-царизму (хоча звідки б взятися цій пролетарській ненависті у бростку середньокласової інтелігенції — батько-білий комірець з посадою замначальника залізничної станції, а мати — акушерка земської лікарні).