Активний поборник власної української православної церкви під покровительством Вселенського патріархату і найбільший противник уніатства, ректор та перший викладач латини Львівської братської школи, засновник і перший очільник Київського братерства, митрополит Русі-України, духовний наставник Петра Могили… його регалій та почесних звань, як визнання видатних заслуг перед українським православ’ям і не злічити, не дарма ж визнаний вітчизняною церквою за святого. Іов Борецький все життя поклав на служіння інтересам своєї країни в наявних обставинах панування Річи Посполитої, повністю виправдавши своє прізвище.
Народжений в сім’ї дрібного українського шляхтича в галицьких Бірчах Руського воєводства зразка 1660 року, він отримав блискучу, як на той час освіту в Львівській братській школі та Острозькій академії, Краківському університеті… Не дивно, що в свої сорок чотири він повертається до своєї львівської Альма-матер в якості першого в історії закладу дидаскалом латини (також викладав грецьку та польську) з посадовим окладом в десять злотих.
Він той, завдяки кому на світ народилася українська сучасна популярна музика, наслідком чого в тому числі можна вважати відродження української національної свідомості і культури загалом після десятиліть забуття. Тим більш вагоме значення внеску Володимира Івасюка, що підняти хвилю патріотизму та цікавості до національної культури він зміг в умовах московської радянської окупації зразка 1970-х, але саме за це він і заплатив найвищу ціну — своє ЖИТТЯ.
Народженням в повоєнному 1949-ому в буковино-запорізькій вчительській сім’ї Михайла та Софії Івасюків йому сама доля подарувала унікальний шанс увібрати в себе ще малечою всю строкато-прекрасну та чарівно-барвисту українську культу у всьому багатстві різномаїття її відтінків від сходу до заходу. Адже і батько, письменник, літературознавець, фольклорист, і турбота матінки оточили маленького Володимирка тим прекрасним світом українства, який один раз полонивши душу, не відпускає її до самого кінця.
Високі античні стандарти з їхніми чіткістю думки, досконалістю форм та оспівування загальнолюдських цінностей — ось ті принципи, які зібрали навколо Миколи Зерова коло літературних однодумців, що стали першими українськими неокласиками. Він став тим натхненником, котрий змусив природний талант перетворитися на справжній діамант професійної майстерності, чия творчість живе в віках.
Його подарувала Україні багата на таланти Полтавщина зразка 1890 року. Батьківська школа в рідних Зінківцях, де рівень освіти був на значно вищому рівні, ніж звичайної провінційної, а його батько, Костянтин Іраклійович — не пересічним педагогом, якщо з її парт тоді, окрім Миколи, вийшли таки видатні українські постаті, як Остап Вишня, Михайло Тарханов, Сергій Підгаєцький. Охтирська шестирічка, стіни якої дали країні Сергія Миротворцева, Михайла Рудинського, Бориса Антоненко-Давидовича. Харківський істфак, який він закінчив перед початком найдоленосніших для України подій початку ХХ століття.
Українська кров через покоління і покоління не дає в душі витравити ту шляхетність, мужність, вірність, гідність і честь, які тисячоліттями зрощували в своїх синах слов’яни. Навіть попри те, що якийсь час пращури жили серед андрофагів-людожерів серед мокшанських багнюк. Так, Роману Миротворцеву, непоталанило народитися на московії, так далеко від батьківщини своїх пращурів, але життя цю помилку виправило, крок за кроком наближаючи до рідної за духом і кров’ю України.
Нетрі замасковщини, село загублене десь на Тверщині. Багатодітна сім’я священика Сорогозького цвинтаря. Духовна семінарія. Пітерський філологічний зі спеціалізацією «давні мови». І перша робота за фахом в Воронезькій гімназії, куди двадцятишестирічним Роман був був призначений викладати латину 3 червня 1873 року.
Його герб з чотирьох славетних шляхетних слов’янських родів (польський Білий орел, білоруська Погоня, український Георгій-Переможець та литовський Лев), як голос з минулого до нащадків із пророцтвом про непереможності сили їхньої єдності проти будь-яких ворогів зі сходу чи заходу, всю пророчу глибину мудрості якого українцям доведеться пізнати на власному гіркому досвіді лише через три з половиною століття по смерті його власника, гетьмана України, мудрого дипломата, ефективного менеджера, талановитого воєнного стратега, прабатька української розвідки Івана Виговського.
Овруччина початку XVII століття, високоосвічена арестократична сім’я Виговських з родинними зв’язками ледь не з половиною шляхтичей України та Річи Посполитої, батько-співзасновник Київо-Могилянки… плюс народжений в 1608-ому первісток повною мірою увібрав в себе всі військово-політичні таланти своїх пращурів закарбовані століттями в генах крові – при таких вихідних даних після здобутої освіти в створеному батьком братському колегіумі (закінчив в 1635-ому) йому самий шлях був в велику політику.
Син парафіяльного священника, йому б сама дорога була в духівництво, що гарантувало на все життя наперед шмат хліба з маслом, а до нього великий дім, чисельне симейство, сталий заможний побут… – і все це без зайвих зусиль. Але українська шляхетна кров Берлинських у всіх дітях отця Федіра з сумської Нової Слободи взяла гори над мирським меркантилізмом, вони всі не без батьківського впливу обрали власний тернистий шлях у вічність, яку дають лише пожовклі сторінки літописів. Хто б міг подумати, що з цих п’яти сільських хлопчиків вийдуть відомі науковці, викладачі, лікарі, співаки… і Максим зайняв гідне місце серед своїх обдарованих долею кожний своїм особливим талантом братів.
Вища освіта в Києво-Могилянці (цікаво, що батько-священник наполіг на невідвідуванні богословських класів) відкривала перед двадцяти дворічним молодиком широкий простір життєвих можливостей, якими він не забарився скористатися — викладання в Головному народному училищі (згодом Першій київській чоловічій гімназії) та Духовній академії відкрило йому можливість передавати мудрість віків наступним поколінням, а життя в столиці — двері стародавніх київських архівів та книгосховищ, більша частина з яких наприкінці XVIII століття належала церковній єпархії. Саме ці два покликання помножені на допитливість, ґрунтовність та педантизм вписали золотими літерами ім’я Максима Федіровича в українську історію.
В чий хворій фантазії період правління Хрущова проасоціювався з «відлигою»? Його намагання звинуватити одноосібно відповідальним за всі десятки мільйонів жертв попередніх десятиліть існування радянського союзу свого попередника, Сталіна — було ніщо інше, ніж намагання захистити саму систему існування тоталітарного режиму московсько-червоних катів переносом відповідальність з мільйонів організаторів-виконавців-поплічників тих злочинних дій на особу мертвого вже вождя . Чи була за Хрущова ліквідована система концентраційних таборів (ГУЛАГ)? – відповідь: НІ! Чи перестали припинилися переслідування за політичними мотивами? — НІ! Чи перестали застосовуватися до інакомислячих каральні міри впритул до вбивства – теж НІ! Найкраща демонстрація тієї «відлиги» – доля одного з провідних радянських генералів часів Другої світової, засновника кафедри військової кібернетики при Військової академії, Петра Григоренка.
Фактично все його свідоме життя припало на роки московської окупації України під червоними прапорами, адже хлопчині було лише тринадцять, коли на його рідному українському Приазов’ї силою була встановлена диктатура пролетаріату. Юнацький максималізм в боротьбі за ефемерне «загальне благо» (популістське гасло нещадно експлуатоване червоним люмпеном у власних корисних цілях), і він, вчорашній пересічний сільський хлопчина, активно допомагає встановленню диктатури пролетаріату, засновуючи в своїй Борисівці комуністичний осередок, в двадцять вступивши до лав партії, закінчивши на московії військово-політичну академію…
Народження в великокняжому домі, де батько сам владика всієї Русі-України, матінка — принцеса, а дідами-бабами доводяться візантійські імператор з імператрицею, шведський король та легендарний княже Ярослав Мудрий. Не дивно, що в якості династичної партії для неї був обраний царевич та один з головних претендентів на візантійську корону — здавалось б, життя Янці Всеволодівні Рюрікового роду віщувало попереду лише щастя та добробут у тихому затишку великосвітського двору.
Але не Доля — норовлива пані, і у неї на людину завжди свої плани. Янка разом з матінкою вже відправилася до свого нареченого в далеку Візантію, але з огляду на загрозу цього шлюбу для Никифора Вотаніата, що силоміць захопив Царгорський престол, Констанстанція Дуку в терміновому порядку в 1078-ому силоміць постригли в ченці та заслали на Принцеві острови. Тому шлях той вийшов для князівни пустим.
За життя світ побачив всього лише одну його збірку, але цього виявилося цілком достатньо, щоб ім’я Михайло Драй-Хмара назавжди увійшло в аннали української літератури доби неокласицизму. Просто йому не пощастило творити в ті часи, коли рідна земля в чергове опинилася під московською окупацією, та й ще під прапорами скаженого червоного люмпену, коли прояви будь-якої націоналістичної думки, як і освіченість загалом, були передані найжорстокішому остракізму під видом «буржуазного пережитку», адже літературна творчість, тим більшість висока поезія, для невігласів завжди знаходилася за межею розуміння, а тому викликали лютюче відторгнення.
Михась народився поцілований музами в козацькій родині Драй-Брагинців. Наполегливий, старанний, натхнений… і трохи наївний він дивився на світ широко розплющеними очима, з дитячою жагою пізнання поглинаючи нові знання. Золотоношівська школа, Черкаська гімназія, Київська колегія Галагана, історико-філологічний Київського універу.
Все життя його захоплювала і вела лише любов до чарівного, мелодійного, прекрасного, виразного… українського слова, все інше завжди залишалося вторинним, навіть його підпис на Брест-литовській мирній угоді про закінчення Першої світової війни. Але саме за цей великий дар, працювати з тим, в що закоханий до нестями, доля стягла з нього рахунок по повній вартості. Український мовознавець, просвітитель, дипломат, Микола Любинський.
Священницька сім’я невеличкого села на Хмельниччині. Як водиться для парості церковного роду, середня освіта в престижній Кам’янецькій гімназії (вже з відзнакою по словесності). Далі річна пауза в вінницьких Рахнях Лісових для підготовки до ВНЗ, під час якої він не тільки активно розвиває свої знання, а й вчителює та відкриває батьківську бібліотеку для всіх бажаючих з місцевих старих і малих. Не дивно, що вступ на історико-філологічний Київського університету став для двадцятирічного юнака лише формальністю.