Століттями Буковина, наче зачарована спляча на м’якому ложі карпатських трав вкрита теплою ковдрою смерекових лісів на пухкій подушці хмарин красуня, чекала на свого принца, який своїм поцілунком поверне її до життя серед стрімкого і метушливого сучасного світу. У долі завжди на все свій час, Емануїл Ціффер прийшов в призначений йому строк (23 січня 1833-ого), щоб встигнути подорослішати та опанувати всі необхідні знання і навички для виконання високої, покладеної на нього життям, місії разом з крокуючим Європою науково-технічним прогресом.
Йому пощастило народитися в високоосвіченій єврейській сім’ї Алоїс і Йоганна Ціфферів, які виховували свого сина в світлі науки та любові до знань. Селезька гімназія, Віденський університет стали для хлопця лише першими сходинками на шляху до мрії про кар’єру інженера-залізничника, не дарма ж одразу зі старту в свої дев’ятнадцять Емануїл отримав посаду помічника будівельного інженера гірської залізниці на Земмерінг.
Освічена сім’я українських, відомих з часів Хмельницького, дипломатів та юристів Дрогоманових хоч і не нажила великих статків, але чесною працею заробила собі добре ім’я. Батьки не тільки виховували своїх дітей в затишку домашнього острівця демократії української культури, а й активно допомагали «усіляким людям козацького роду». Парость була гідна свого коріння — всі як на підбір увійшли в аннали сучасної української історії, але постать Ольги, як однієї з найпрогресивніших та успішніших панянок свого часу, заслуговує окремої уваги, адже реалізувати повною мірою стільки різноманітних власних талантів вдавалося в патріархальному суспільстві навіть небагатьом чоловікам.
Доля подарувала їй затишне дитинство садиби на мальовничому березі Псьолу серед люблячої родини, книжок та мелодійного матінчиного співу, коханого і кохаючого чоловіка, який підтримував її у всіх починаннях все своє життя, талановито-обдарованих діточок. Можливо не будь всього цього, життя цієї неординарної жінки так і залишилося би затертою пересічністю, а не повноправно стояло в національній історії поруч з духовними батьками-засновниками сучасної України.
Про які фарби і малювання могла йти для нього мова…Патріархальна Україна зразка 1854 року його народження, консервативна сім’я урядовця відомства державних зборів з харківської Москалівки, ну ким ще було стати Сергію Васильківському, як не старанним учнем класичної гімназії, а після науки – поповнити лави співробітників столичної казенної палати, втіливши мрію батьків про кар’єру державного службовця.
Але муза за його плечима все не відпускала, спокушаючи знов, як в дитинстві, втікти туди, де квітло ще вільне Дике до обрію століттями українське Поле, де серед лук білими хмаринками під золотом промінням сонця де-не-де проглядали охайні українські хатинки, де блакитні стрічки річок… і ніяких пильних паперів з ранку до вечора. Більше трьох років опору та кропіткого збирання заробленого знадобилося юнакові, щоб поступити до омріяної Академії мистецтв.
Звичайне українське село на Сумщині післявоєнного зразка. Пересічна вчительська сім’я Ющенків. Батько Андрій Андрійович – фронтовик, в’язень німецьких концтаборів під наглядом московських карателів з КДБ за співпрацю з українськими націоналістами, якому точно було не до вивчення українських пісень, тому до кінця життя в щирих застіллях він завжди співав лише єдину відому йому «Розпрягайте, хлопці, коні». Ну ким ще міг вирости його син, як не справжнім українцем?
Хоружівське дитинство Віктора нічим не відрізнялося від сотень тисяч інших дітлахів від Сяну до Дону: хата з безкінечними господарськими клопотами, школа, компанія однолітків, улюблені книжки про захопливі мандри… Саме останні породили мрії про археологічну кар’єру, щоб на власні очі побачити острів Пасхи, загублені в джунглях Амазонки племена, прочитати ще не відомі ієрогліфи єгипетських пірамід… але всі ті мрії вщент розбилися о прагматизм матінки: «Будеш бухгалтером!».
Доля привела його в цей світ в найстрашніший рік для України рік, коли кожного дня тисячі старих, малих і ненароджених вмирали жахливою голодною смертю за рішенням окупаційної московської влади, що вирішила штучним Голодомором 1932 — 1933 років приборкати свободолюбний українських дух. До того ж його науковою колискою була вся Україна від суворих степів багатостраждального Донбасу до старезних Карпатських гірських хребтів. Як випробовування гартують сталь, так і рідна земля виплекала Бориса Яценка своїм справжнім Сином, який до останнього подиху боровся за історичну справедливість для своєї Неньки.
Щасливе сумське дорослішання, кинутий Львівська політехніка заради Горлівського «інязу» за покликом души з відзнакою за спеціальністю «Англійська мова, українська мова та література», двомісячне переддипломне стажування в Англії та Шотландії взимку 1958-ого, вчителювання в закарпатському селі Велятин на Хустщині, кабінет іноземних мов обласного Інституту удосконалення вчителів (на підставі власного багатого досвіту розробив ефективну систему методичної роботи, впроваджену в шкільну освіту країни 1986 року), Ужгородське відділення Інституту проблем реєстрації інформації Академії наук України…
Для Московії музика, культура, спорт ніколи не були поза політикою, і той хто стверджує зворотне, той точно свідомо працює на кремлівських імперців всіх ґатунків та режимів. Адже підкорення кожного новозахопленого народу московити за своєю давньою традицією починають зі знищення видатних провідників його культури, носіїв традицій, національної спадщини з метою розчинення в сірості зросійщення, яке і саме-то є штучновигаданим плодом німецьких псевдонауковців Катьки ІІ. Чого варті лише дев’ять за століття окупації офіційних заборон царської влади на використання української мови на рідних теренах чи «розстріляне відродження», одним з жертв якого був всесвітньо відомий автор «Щедрика», Микола Леонтович.
Хлопчині пощастило народитися в музичній українській сім’ї на квітучому Поділлі зразка 1877 року, де батько Дмитро не тільки сам грав на декількох струнних інструментах, а ще й диригував хором семінаристів, матінка Марія, як справжня донька своєї землі, чудово співала народних пісень. Шлях ж музикальної творчості для Миколки остаточно визначився, коли вже через рік після початку навчання він одинадцятирічним був переведений до духовного училища в Шаргороді, в якому окрім іншого викладалися нотна грамота, партитура та різноголосий хоровий спів. З огляду на це логічним продовженням освіти для Леонтовича стала Кам’янецька духовна семінарія, де на світ з’являються перші його самостійні твори з аранжування українських народних пісень зі стильовим наслідуванням метру вітчизняного музикального світу, Миколі Лисенку.
Вибір, простий вибір між добром і злом постане перед ним, як і перед багатьма іншими українцями народженими на межі ХІХ та ХХ століть, в часи, коли доля нарешті подарувала Україні реальний шанс позбавитися від задушливих «братніх» обіймів московської окупації через послабляння останніх програшем Романівської імперії в світовій війні. Хоч насправді проблеми вибору для Всеволода Змієнко, сина волелюбної української Одеси, не існувало, бо його бік в тій війни апріорі був очевидним.
Народження на узбережжі лагідного Чорного моря в квітучому 1886-ому дало хлопчині час на повноцінну військову підготовку до майбутніх викликів долі: Одеське юнкерське піхотне училище, Київська старшинська школа, Миколаївська академія Генерального штабу… Він був народжений воїном, хоч перший військовий досвід, поранення та ордени з Георгіївською зброєю отримав б’ючись під прапором імперії московського двоголового орла на полях Першої світової.
Пересічний польський хлопчина робітничої родини, яких чимало вешталося на зламі епох вулицями тоді ще російського Венгрува… хто ж міг побачити в ньому майбутнього серійного вбивцю і маніакального фаната ката-Сталіна, на руках якого буде кров мільйонів закатованих голодом і вбитих українців. Станіслав Косіор — комуніст зі стандартною радянською вдачею.
Не дивно, що його батьки люмпен-пролетарії невдовзі перебралися зі по-європейськи спокійного Царства Польського поближче до своїх однодумців, в епіцентр робітничого руху Краснодарщини. Там, при Сулінському металургійному заводі, юнак закінчив професійно-технічну тритічку і з цим багажем знань відправився підкоряти Донбас.
Борець за єдину Україну, народжений в темні часи, щоб світлом свого пера осяяти майбутнє своєї багатостраждальної батьківщини і назавжди впасти нескореним від двох куль пістолета Макарова московських орків зі сходу (бо людьми їх проста не можна назвати) на самому початку великої битви світу з темрявою. Ізюмський літератор, Володимир Вакуленко.
Мальовничі краєвиди Ізюмщини з їхніми високими пагорбами, лісовою гущавиною та химерними вигинами блакитної стрічки Сіверського Донця вже з малих років надихали поціловану музами душу вразливого хлопчини на перші проби мистецького пера, хоч на дворі правив бал суцільний морок радянської окупації, в якому навряд чи було місце вільному польоту фантазії.
От здавалось би: яке йому, уродженцю німецького Веймара, спадкоємцеві надзаможного тульського роду металургійних магнатів Демидових діло до українських справ? Палац в самому центрі Парижу, вілла в Довілі, успадкований від бездітного дядька титул князя Сан-Донато разом з розкішним маєтком оповитим витворами мистецтва… перед ним ж був розкритий весь світ.
Аж ні, Павло Павлович не тільки при своїх статках та блискучій юридичній освіті (практику проходив у Лабулі, Франка та Бодрійяра) влаштовується в свої тридцять на скромну посаду кам’янець-подільського радника губернського правління, наступного року буде Київ з посадою почесного мирового судді, а в 1871-ому — поважна посада міського голови української столиці (причому він був обраний більшістю голосів гласних).