Унікальний дар матінки-Природи, який прадавніми віруваннями українських пращурів єднає всі три світи разом: корінням — в підземному царстві, стовбур існує в людському вимірі, а кроною торкається небес… дерево в Україні — майже священний об’єкт, який без зайвої потреби не варто чіпати, бо за умисне його пошкодження без нагальної потреби боги можуть жорстоко покарати кривдника. Весь багатогранний і неповторний світ закарбований в його звивистому гіллі, соковитих плодах, живильному листі, масивному стовбурі та розгалуженому корінні.
В скрутні часи сумнівів, печалі, горя, коли здається, що від прірви вічного небуття відділяє лише крок варто лише прихилитися до «свого дерева», щоб отримати сили продовжувати жити і протистояти всім випробовуванням витівниці-Долі. Вважається, що через певне дерево з людиною говорять самі Небеса, варто лише відкрити свій розум і душу до сприйняття цієї інформації та обрати правильний час для цього спілкування (адже взимку дерева сплять і турбувати їх марна справа, бо зв’язок з небесами не працює, навесні та восени — лише в пору коли на дереві є листя).
Краса-коcа — з давніх часів в Україні вважалася основою дівочої сила в цьому буремному, сповненому чисельних спокус та небезпек, світі. Ті три священних духовних кореня стійкості, гідності, цілеспрямованості, чистоти, вірності, кохання.., які за відсутності надійного земного захисника та заступника поруч мають допомогли тримати дівочі чесноти попри будь-які життєві обставини. А як знайдеться той, хто стане поруч і навіть ціною власного життя згоден буде захищати її — той й коса вже буде не в нагоді.
На ранок перед вінчанням, коли наречену вбирали до весілля, косу плела обов’язково старша жінка в родині та так плела, щоб «аж моргати важко було», бо вважалося — чим міцніше вузли, тим сильніше та нерозривніше буде подружній зв’язок між молодятами та й сім’я загалом — дружньою. В якості сильного магічного оберегу вплітали часник.
Добряк Сон бін приходить до кожного на благодатній українській землі з великим мішком своїх дарунків-передбачень за плечима та двома помічниками-добрими молодцями обабіч: Дрімотою — праворуч та Позіхотою (Здухачем) ліворуч, щоб забрати із собою душу на невеличкий перепочинок-подорож від метушні земного людського світу з його прикрощами та турботами.
Чотириокий велетень, він дбайливо пильнує дух людини в мандрах поза земною оболонкою, щоб, не дай Боже, не залетів туди, звідки немає вороття. Його ж помічники тим часом оберігають з двох боків земну оболонку, поки душа марить-ширяє десь між двох світів, де минуле стає майбутнім, а тіні пращурів чи нащадків можуть на мить постати з небуття.
Вона разом з узваром — той самий дух найжаданішого та найулюбленішого свята всього українства, разом з яким відчиняється брама між світів і магія народження нового Сонця спускається з небес на грішну землю. Багата кутя, разом з якою в Щедрий вечір в двері кожної української хати ось вже шість тисячоліть стукає магія та веселощі Різдвяної ночі з їхньою радістю нового початку для всього сущого.
Здавалось б найпростіші інгредієнти (пшениця чи рож — символ відродження та мед — солодке життя по воскресінні) та спосіб приготування, але нотки прадавньої української куховарьської магії і вони перетворюються на унікальний неземний смак, який з самісенького малку пробуджує у підсвідомості діточок той унікальний голос крові пращурів, який береже націю попри всі століття випробовувань долі, а інакше то — лише проста Дзьобавка (каша з пшениці з медом).
Гордовито підняте підборіддя, вкладені на голові короною коси, статна постать — це перше, що малює уява при згадуванні образу україночки. В українській культурі коса з спрадавна вважалася символом жіночої чистоти, гідності, відданості та родовитості. Тому вони довгі, охайні, ретельно виплетені та вкладені так шанувалися в народі, адже офіційно слугували відображенням жіночого соціального статусу та запорукою відданості її володарки національним традиціям і завітам пращурів.
Недарма одним з найгірших покарань для жінки від українського суспільства, в якому завжди панували рівноправ’я та неприйняття фізичного насилля по відношенню до слабкої статі, було відрубання коси за невірність та безчестя (при цьому покривали голову хусткою, і жінка ставала «покриткою»). Вороги ж українському дівоцтву-жіноцтву робили те саме, але з іншою метою — для зламання сили волі до опору та підкорення одвічного вільного духу, що спрадавна закарбований в генному коді нації.
Що може бути простіше, ніж приготування юшки — поклади собі в воду м’ясо чи гриби, відвари, посоли-поперчи, додай ще якихось інгредієнтів за бажанням, а можна так лишити поживним дієтичним бульйоном, який так радять приймати лікарі в якості універсального еліксиру життя. Вибір та компонування інгредієнтів та приправ народжує свій особливий смак, і заміна чи відміна лише одного з них може допомогти появі на світ нового кулінарного шедевру.
Основою супу зазвичай в Україні завжди був приготований на м’ясі бульйон чи його пісний різновид — гриби. Хоча це і не було обов’язковою умовою, він міг бути приготований просто на воді із засмажкою на вершковому маслі, салі, олії чи топленому сирі в якості основи. Причому м’ясо/гриби за бажанням могло одного чи декількох видів одночасно (як наприклад для «Гетьманської юшки» використовувалося одночасно п’ять сортів), просто м’ясо або клалося одночасно і виймалося по мірі готовності, або додавалося поступово (курятина — до години, качка, гусятина, індичина — 1 годину 20 хв., кроль та свинина — 1,5 годин, яловичина — 2 — 2,5 години залежно від м’яса).
Остання надія української громади, коли злі сили природи поставали проти неї, загрожуючи не тільки добробуту її членів, а самому їхньому житті. Його застосовували в якості останнього засобу порятунку за допомогою прадавньої магії своїх праматінок українські жінки, за один день гуртом виконавши роботу, яку зазвичай поодинці тяглася тижнями. Одноденний рушник — доріжка, якою з потойбічча кликали по допомогу чисельних духів пращурів в критичні моменти буремного життя українського суспільства.
Коли в село приходила смертоносна чума чи дощ оминав поля стороною місяцями під час весняно-літнього сезону, єдиним засобом для збереження життя громади лишалася прадавня магія. В Україні завжди перед обличчям справжньої біди відступали на другий план всі чвари, персональна неприязнь, старі образи… тому про смертельну загрозу годі вже й говорити.
Саме життя на продуваних всіма вітрами просторах Дикого Поля, лісистих Карпат чи високогір’я Поділля з їх суворими зимами і пекельно-непередбачуваним літом спонукало прадавні племена в пошуках особистого порятунку використовувати всі доступні засоби та матеріали. А що в ті часи було кращім та доступнішим за шкіри та хутро тварин? Тому шкіряні вироби на українських теренах цінувалися у всі часи за свою функціональність, красу та зручність.
Століття і століття технологічних та технічних спробі і помилок викарбували з українських пращурів одних з найкращих майстрів з обробки шкіри, традиції яких ретельно зберігалися та передавалися з покоління в покоління в середині однієї сім’ї чи обмеженого кола осіб, які заснуванням та розвитком українських міст об’єдналися для обміну досвідом та захисту своїх інтересів в цехи чинбарів.
Він переступає поріг нової хати ледь не попереду самих господарів, щоб стежити за порядком та допомагати тримати лад. В його владі сила пічного жару та свічкового вогню, які розгоряються та згасають за одним помахом його руки. Духовний господар хати, який з часом перетворився завдяки поколіннями переданих з уст в уста легендам на головну нестрашну страшилку неслухняних українських дітлахів, а разом з тим — їхнього порадника та кращого друга, «бабая, що живе за пічкою».
Вважається, що бабай починає своє госпадарювання з перших кроків в домівці – то він заводить в нову хату кішку мелодійними наспівами та улесливими нашіптуваннями вкладаючи її спати на найзатишніше в оселі (за іншою версією — сам перетворюється на якусь мить в котика-муркотика), пригледіне ним заздалегідь для господарева ліжка місце. Бо спокійний сон та солодкі сни господарів — то запорука лагоди в родині.
Він доріжкою долі пролягає від народження людини до останнього шляху в сиру землю, супроводжуючи її через всі радості, печалі, препони та негоди. Як прадавній символ захисного магічного Сворожого кола вічності, єдності, довершеності він традиційно був неодмінним атрибутом будь-якого одягу українців і на щодень, і на свята (не дарма ж навіть померлого немовлятку клали в труну підперезаним). Соціальний статус особи можна було прочитати за кольором, малюнком та стилем. Його величність пояс — український життєвий шлях.
Пояси спрадавна виступали неодмінним атрибутом національного одягу українців, з’явитися на люди без нього вважалося за велику ганьбу, бо за усталеними нормами моралі він ототожнював порядність з якою людина «тримає себе» (не дарма про гіркого п’яничку казали: «він навіть пояс пропив»). Чим розкішніше пояс (в два чи три оберти без зшиву, шовкова / лляна / конопляна / воняна тканина чи шкіра, ручного чи машинного ткацтва, вишитий по всій довжині, прикрашений китицями), тим заможніше українець.