Він — той магічний предмет сьогодення, який за тисячоліття і тисячоліття свого існування ані трошки не змінив своєї форми, сутності та призначення, хоча про його глибинний зміст сучасні українці вже почали потроху забувати, а сам ритуал перетворився на повсякденну рутину. А колись гребінець був одним з найшанованіших предметів в арсеналі кожного українця, таким собі оберегом індивідуального щоденного використання.
В прадавні часи на українській землі гребінь вважався єднальною ланкою між небесним світом, землею та підземеллями небуття, адже він проходив волосся від коріння до самих кінчиків, наче проводячи душу життєвим шляхом. Він виступав символом зв’язку поколінь і дощу чи лісу, як його матеріальному ототожненню. Недарма ж його зображення у вигляді хвилястих ліній зустрічаються ще на трипільському посуді, а золотий скіфський гребінь IV століття до н.е. — неперевершений приклад ювелірного мистецтва.
Страва з легким іноземним фльором, який мало відповідає історичній дійсності. Адже на українських теренах чисельні рецепти паштетів (чи в інших варіантах «пашкетів» чи «намазок»), як швидкої закуски довгого зберігання, відомі з давніх давен. Воно неодмінний гість українського традиційного сімейного застілля та святкових урочистостей.
Вони відрізняються набором інгредієнтів, але рецептура приготування вони однакова: холодне чи гаряче приготування. Відмінність же процедури полягає лише в наявності або відсутність кінцевої стадії обробки готового паштету після змішування всіх попередньо приготованих і подрібнених складових: або запікання в глиняних, змащених вершковим маслом і присипаних борошном або сухарями посудинах (рідше відварювання в бавовняній серветці), або без запікання.
Вони — прямий матеріальний зв’язок між двох світів через Матінку-Землю, яка дарує життя і вічний спокій після нього. Саме тому кожна частина коноплі від стеблини до останнього зернятка в українській культурі знайшла своє використання, адже традиційно духовна захисна сила цієї рослини найбільша від усіх існуючих на землі; недарма ж за легендою Кирило Кожум’яка, йдучи на двобій зі змієм, обмотався саме коноплями.
Сама рослина з давніх-давен в Україні слугувала невечерпним джерелом сировини для виготовлення нитки для тканини, а також в якості клоччя, в тому числі для набивання очіпків. Причому традиційно її висівають двічі за сезон: раніше на пагорбах «на пряжу» на 5 — 7 тижні Великого посту минаючи Вербну, пізніше — в низинах «на насіння» в травні-червні разом із гречкою. Сівали із спеціальних «замашних» штанів, що набивали до крайців та несли на плечах; їх після посіву вішали в хаті на сволоку, щоб конопель до стелі було.
Вона — найзнаніша в світі українська обрядова випічка, адже це — головний символ найбільшого українського Великодня (Воскресіння бога-сонця, Ярила, коли сонце довго не сідає, Великий день), в християнському світі переродженого на Воскресіння Христа (Пасха від давньоєврейського «песах» — жертовне ягня чи з грецької «паска» — перехід, визволення). Магічний зміст від початку підготовки приготування страви до останньої кріхти супроводжує великодню Бабу (сучасна назва – паска) чисельними забобонами, прикметами та віруваннями, які українці від пращурів спадкували за тисячоліття, адже «Не кожен день Великдень, а хліб – не паска».
Причому попри найчорніші часи заборони константинопольського патріарха Єремія ІІ в 1591-ому та панівного атеїзму московських окупантів ХХ століття звичай святити паски в церквах на Великдень до схід сонця українці тримають і донині. При чому сам обряд причащання пастви жрецями плоттю та кров’ю вмираючого та воскресаючого бога існував за багато тисячоліть до появи християнства як такого.
Священні для кожного українця птахи, що приносять Весні ключі від неба, жайворонки. Вони вшановувалися пращурами з давніх-давен, як души померлих дітей. Саме тому в слов’янській культурі існує сувора заборона на будь-яку їхню образу (особливо не дай Боже, вживання в якості їжі), а магія їхнього символізму була настільки впливовою, що для них існував власний вид обрядово-жертовного хлібу, яким закликали прихід весни з її відродженням життя та сповненого надій нового року (адже пращури вели йому відлік від Явдохи, з 1 березня).
Причому за прадавніми віруваннями души померлих діточок через жайворонків поверталися на землю, а тому пригощання ритуальним печивом сусідської малечі, яка його кріхтами пригощала божих птахів, буцімто викупало у небес забрану передчасно душу, яка могла відродитися в іншій дитині скорботної матері. Дитяче ритуальне прокляття старших «щоб ніколи у вас не було «жаврунків»« вважалося на безпліддя, його дуже важко було зняти навіть у всесильних непростих.
Весняні блискавки — будителі землі від зимового летаргічного сну. Вони прилітають на крилах вітрів, що женуть геть залишки снігів та морозів, ведучи за вуздечку сповнені живильної вологи хмари, які проллють її на лани і степи, сади і городи, щоб прокинулися дерева і трави, подарувавши світові свою силу і красу.
От тільки блискавки ті разом з життям несуть і смерть спопіляючи своїм небесним вогнем обраних та випадкових. Гасити те полум’я, що здійнялося від блискавки, не варто, та й даремно, бо небесний вогонь звичайними земними засобами не згасити. Методом спроб та помилок за тисячоліття українські пращури винайшли лише єдиний надійний спосіб його загасити — то освячена на Стрітення в церкві свічка. Було ще гасіння козячим молоком чи сироваткою, але дія цього засобу була доволі обмеженою (хоча з практичної точки зору це можливо було зумовлено обмеженою кількістю самого цього продукту тваринного походження в потрібний момент під рукою).
За об’єктно-духовними уявленнями українських прабатьків кожна людина — це цілий всесвіт (правда, в значно зменшеній його версії), в якому кожна частина тіла асоціативно відповідає загальному уявленню про світоустрій з його багатим метафізичним наповненням. І в цьому ряді одною з головних складових були людські ноги, як сакральний зв’язок з землею та духами пращурів, що стояли у витоків його появи на землі та добробуту роду.
Саме тому чоботі (ножні захисні обладунки) в українській культурі посідали одне з найпочесніших місць, як символ земних достатку-заможності та вшанування пращурів минулого. Саме тому взуття було чи не найкоштовнішим та жаданішим подарунком, який дарували молодики на сватання (прийме їх дівчина — згодна стати його нареченою, а ні — то «ліпша наша Марися за ваші черевички з бурякової лички, папером підбиті, в таких хіба до худоби ходити»), молодий — тещі, як викуп за наречену на весіллі (щоб лагідною та не сварливою до зятя була), дітлахам — їхні хрещені батьки (символ духовного родового єднання).
Обрядова їжа, що тисячоліттями прикрашала українські столи в радості і печалі, як символ щедрості і багатства, а також подяки померлим пращурам, адже недарма друга народна назва книша – «хліб з душею». Його обов’язково готували до Святвечіра, Благовіщення, помини та Проводи, на хрестини, всю М’ясоїдну та під час постів; навіть збереглася колядкова примовка «Господарю, дайте нам книш, бо пустимо до хати миш». Ним накривали кутю на покутті, носили своїм повитухам, обдаровували колядників та нужденних, навіть забороняли ставити блюдо з ними на незастелений стіл на знак пошани.
Хоча насправді під назвою книш ховається безліч різноманітних рецептів випічки, які відрізняються не тільки набором інгредієнтів і способом приготування, а й формою готового виробу. Об’єднує їх приготування на «зачиненому» (дріжджовому) тісті та випікання в печі. За великим рахунком, існує два види книшу: без начинки та з нею, обидві з яких зазвичай подавались з молоком чи кисломолочним питтям.
Вся їхня надпотужна сила ховається у одній єдиній Чорній книзі, на сторінках якої ноликами і паличками закарбоване все зло світу та засоби керування ним за допомогою заклять, молитов, ритуалів та предметів-амулетів. Вважається, що ті бісові книги (їх ще в народі звуть Чортовими бібліями) з чорними сторінками та білими знаками замість літер прийшли в Україну з дрімучих північних земель Залісся, де людожери-андрофаги тисячоліттями поклонялися дияволу з людськими і тваринними жертвоприношенням.
Сучасним чорнокнижникам ці книги дістаються в спадок від їхніх духовних пращурів (адже природними вони бувають лише за народженнням в четвертому поколінні неодруженими жінками, а набутими — через річне служіння у вовчій подобі іншому чорному чаклуну або через отриману річ чи дотик на смертному одрі останнього, бо без передачі своїх знань він не зможе померти). Вони її бережуть, які зіницю ока, бо з втратою книги перетворяться на пересічних смертних з цілим мішком не невідмолених гріхів за плечима, який буде його тиснути долу кожного дня все сильніше, перетворюючи на горбатого розбитого немічами та хворобами старого попри його фізичний людській вік.
Прадавній український оберіг, вишита сорочка, через повторюваний малюнок якої передавався весь накопичений поколіннями пращурів духовний родовий спадок, завжди цінувався на вагу золота; не дарма ж про щасливців казали: «В сорочці народився». Адже створення її вимагало чисельних годин та часточки душі її творчині, а основні мотиви зберігаються в українській культурі ще з часів Трипілля (V — ІІІ тис. до н. е.).
Вишиванку дарувала наречена – коханому, мати — дитині, дружина — чоловіку. Такими цінними подарунками відзначали великі свята, накшталт заручин, першого дня весняної сівби. Відрізи на сорочки розвішували на гіллі повз річку в Русалчин Великдень, щоб задобрити духів води. Недарма ж для зберігання священного дару, сорочки та дошки з труни святого Дмитра, князь Ізяслав Ярославич спорудив в стольному Києві цілий храм наприкінці ХІІ століття.