Українські дерев’яні будівлі, до яких з такою зверхністю ставилися середньовічні європейці з їхніми неодмінними кам’яницями — це продукт тривалого пошуку поколінь пращурів найкомфортніших умов існування у будь-яку пору року при зручності користування та естетичній привабливості з урахуванням наявних вихідних природно-кліматичних даних для себе і своїх близьких.
Природа подарувала Україні від Сяну до Дону доволі м’який клімат з відсутністю тривалих морозів, помірно жарким літом та зазвичай помірними опадами. З наявних природних будівельних матеріалів основними були камінь і деревина в різному співвідношенні залежно від регіону. Тому фактично кінцевий вибір завжди залишався за людиною. Традиційно для будівництва українських осель від сільських хатинок до княжих палат в Середньовіччі він зупинявся на деревині, хоча були і виключення як Ользин палац, рештки якого і зараз височіють біля Національного історичного музею в Києві.
Коли до появи засобів масової інформації та багатотиражних книжок були ще століття і століття, головними носіями мудрості минулого, актуальності сьогодення та надії майбутнього були ті, хто мандрував безкраїми українськими теренами, щоб під мелодійній спів доносити вісті до широкого загалу найвіддаленіших куточків країни. І хоча музичні інструменти в їхніх руках були різними, всі вони належали до одного таємного братства з суворим неписаним уставом.
Українські співці-мандрівники, як носії та глашатаї інформації, з’явилися ще наприкінці наприкінці І тисячоліття (мозаїкові зображення музик на стінах святої Софії , хоч перше писемне згадування про них відноситься до поета-пісенника Бояна, що творив в середині ХІ століття), хоч назвати їх кобзарями можна лише умовно, в узагальненому сенсі слова (адже в той час кобзи, бандури, колісної лютні як традиційних їхніх інструментім ще не існувало).
Звичайні дітлахи безжально покарані за гріхи своїх батьків, вони прийшли в цей світ для радості, доброти і любові, але жорстокий світ стрів їх позбавленням найдорожчого та байдужістю чужого холодного погляду. В народі їх бояться, але кличуть на допомогу як месників покарання своїх кривдників. Пекуни — служителі пекла на землі, які відплачують людству за свої загублені життя.
Тепле українське сонце, люблячі батьківські обійми, довга дорога в прекрасне майбутнє.., яке для них, двічі зраджених, ніколи не настане. Прекрасну різнокольорову райдугу дитинства для них назавжди згасили ті, хто одним рухом напокару за якісь гріхи повісили їхніх батьків людським судом. І якщо не знайдеться на божому світі світла душа, що прихистить, відігріє та виростить сироту вісельника, за сім років душа її буде назавжди втрачена для добра.
Спекотне українське літо, що іноді оселяється на українських просторах ще в квітні і панує аж до холодів жовтня-листопада — жорстоке випробовування для будь-якої живої істоти. Адже коли температурний стовпчик на градуснику майже не рухається, як і повітря навколо, залежно від часу доби і здається,що сили небесні намертво прикріпили відмітку десь на 30+, навіть народжений з генетичною пам’яттю предків-степовиків людський організм не витримує витівок природи і лише через пару тижнів оговтуєтеся-пристосовується до таких жорстоких умов існування. Їсти зовсім не хочеться, тим більше якусь ситну їжу. Тіло здатне приймати лише щось освіжуюче-легке, майже не відчутне.
Мудрість поколінь пращурів і тут винайшла чимало поживних і разом з тим легких рецептів, серед яких король українського столу, борщ, на жарку пору року міняв свої червоні обладунки на зелені з поваги до літніх щедрот матінки-Природи із збереженням легкого кислонного освіжаючого присмаку.
Безкрає від краю до краю глибоке українське небо з безкінечним Чумацьким Шляхом у Вирій (який пращури ще звали «Шляхом до Києва») в розсипу зоряних діамантів із загадковим абрисом місяця, що своїм холодним поглядом проникає в найпотаємніші куточки людської душі — що може бути більш магнитично-лякаючим і маняче-завороджуючим одночасно?
Але безодня всесвіту для українців була не лише предметом милування та медитації, це був надійний і точний часово-годинниковий інструмент, мудрість користування яким передавалась з покоління в покоління від пращурів до нащадків, щоб ті жили усвідомлено в просторі і часі, як це належить цивілізованій людині.
Дерево, як дерево. Складні відносини людства з осикою почалися з давніх-давен, ніхто вже напевно не скаже що передувало в історії негативний фльор дерева в народному епосі чи євангельське самогубство Іуди через самоповішання на одній з його гілок. І хоча роль осини в останній події буле опосередкованою, за нею назавжди закріпилась репутація з негативним підтекстом.
В українському фольклорі ж осика — двоякий персонаж: з одного боку слугує засобом покарання / побажанням такого за гріхи (наприклад: пек та осина на тебе, тремтіти як осиковий лист) або захисту від тих ж чорних сил (осиковий паль забитий в серце опиря служив гарантією неповернення його в земний світ, хрестик-оберіг для тільки-но народженого немовляти виготовлявся саме з цієї деревини), з іншого — виступає ототожненням зла в царстві Флори, чортовим деревом (її образ використовується в якості синоніму крайньої ступені досади, а часом підміняє собою самого чорта).
Одна зі стародавніх українських самодостатніх страв, в якій гарнір та м’ясне, овочі і соус поєднані в ідеальне єдине ціле, яке не потребують додаткових заходів та зусиль господині. А ще в ній зійшлися високо поцінені у народі принципи бережливості (викидати будь-яку їжу з прадавна в Україні вважається за великий гріх) та економії часу, адже готується вона один раз на декілька прийомів їжі в розрахунку на велику родину, варто було лише поставити баняк на вогонь і підігріти, смак від зберігання лише стає більш насиченим. До того ж варіацій гречаників стільки, скільки справжніх українських господинь — на будь-який, навіть найвибагливіший смак..
Загалом, не дивлячись на все багатство та різномаїття, за використанням основних інгредієнтів можна виділити два основних види гречаників. Так з суті самої назви обов’язкова складова – зварена в підсоленій воді (1:2) та охолоджена гречка (часто залишена після приготування інших страв), а далі ідуть варіації на тему другого обов’язкового компоненту: фарш чи печінка, і прихильників у обох видів — вдосталь.
Один з найпрекрасніших моментів життя, що знаменує собою перехід від безтурботного юності (в якому б віці вона не настала) до дорослого життя; розважливий крок, разом з яким з’являються обов’язки, відповідальність, уроки толерантності та терпіння — чарівне весілля, хвилюючий момент, який закарбовується в пам’яті назавжди.
Підготовка до нього — цілий ритуал, кожен з елементів до найменших дрібничок якого носить свій глибинний сакрально-пророцький зміст ще з прадавніх, іноді дохристиянських часів, від заручин до безпосередньо веселого гуляння. Тому-то навколо весільного дійства і існує так багато накопичених за тисячоліття поколіннями українців пращурів забобонів, прикмет, вірувань…
Це зараз кисіль — виключно солодка страва, що подається як самостійний напій в рідкому стані чи в якості заправки до солодких каш та намазки на хліб — в більш густому. В прадавні ж українські часи він не тільки мав інші рецептуру, спосіб приготування, вигляд та смак, а й широке використання від щоденної сніданкової страви до неодмінного сигналу закінчення будь-яких застольних урочистостей (саме тому в народі вона мала неофіційне прізвисько «розгон» чи «виганяйло»).
Ну хто б подумав, що коріння сучасних світових систем здорового харчування та дієтології будуть ґрунтуватися на праукраїнських традиціях національної кухні, адже ранкові «мюслі» запарені водою чи молоком — це і є той самий український кисіль, приготований з обсмажених та подрібнених вівсяних зернят. От тільки в прадавні часи після запарювання до вівсянки додавали ще шматочок хлібцю (бажано житнього для прискорення процесу), залишали на ніч в теплі для закислення і варили на ранок в якості головної страви на сніданок (іноді проціджували чи протирали крізь сито задля наданню страві однорідності).
Як дві протилежності єдності всього сущого на грішній землі добро і зло ідуть крізь століття поруч. Та, що покликана захищати, і той, хто відбирає найцінніший дар всесвіту — людське життя. Берегиня та Упир — найпрадавніші сутності української міфології дохристиянської доби. Причому, якщо перша приходить в перших променях сонця і символізує собою добро, а разом з ним все чисте і світле, то другий — летить на чорних крилах злої ночі в образі кажана (нетопира).
За українськими віруваннями упирі обох статей (опирі, вопирі, впирі) з’являються на світ як вампіри-перевертні, що в ночі виходить зі своєї домовини та живиться людською кров’ю, або ж людини з двома душами (інший варіант – серцями) приречені все життя шкодити іншим, коли перша з них помре (зупиниться назавжди). Хоча за більш пізньою версією «старих» це – народжені під особливою зіркою коли співпадають день і час абсолютного зла. Але в основі самої назви часткою «пир»(пір) (давньослов’янський «жар», «вогонь») закодований таємний сенс цього духа, який не пройшов відпокуту вогнем, щоб після смерті раз-у-раз повертатися в світ живих, не знаючи спокою.