Витоки сучасної української мови губляться десь в глибині віків на теренах Стародавньої Індії та її санскриту, що науково доказано згідно аналізу великої кількості сучасних українських слів (кохання, повітря, кінь) та топографічних назв, які збереглися з часів трипільської культури виниклої за п’ять з половиною століть до Різдва Христова. Фактично прабатьками нації були ті самі славетні індоєвропейські арії, коріння яких шукали в своїх генах всі європейські диктатори.
І головний закарпатський табір знаменитого гунського кагана Атілли, який побудував одну з найбільших імперій старого світу від Уралу до Рейну та від Дунаю до Балтики, в 448 році до нашої ери розмовляв праукраїнською, про що яскраво свідчить запис візантійського історика Пріска Панікійського, який перебуваючи тут з візитом записав слова «мед» та «страва».
Відгомоніли всі турботи передвесільної метушні з поступовим крокуванням від хвилюючої невпевненості сватання і заручин до закріплення соціальної угоди викупом нареченої та дів-вечиром. До свята все готово – коровай на столі, вишиванки напрасовані, віночок сплетений, ну і на гостей чекає щедро накритий стіл з різноманітними стравами та питтям. Довгоочікувана неділя (або середа) настала.
Починався цей день урочистостей із збиранням виїзду молодого по наречену, коли квітами та стрічками прикрашався «весільний поїзд» або «бесіда» (запряжена конями тачанка, лінійка чи бричка). Після того хлопця з дружками частували його батьки та виводили за ворота за хліб батьком, за рушник матінкою під співи та благословіння свяченою водою та зерном .
В різнобарвному сучасному світі, де комунікація між країнами спростилася до кількох годин, пізнання культури різних народів інтригує, а часом шокує іноземних туристів. У кожного соціуму є свої складені століттями традиції та стиль життя – наприклад в деяких контонах Швейцарії досі м’ясо кішок вважається за великий делікатес, а в мусульманських країнах жінки ходять в спеку під чорною паранджею. Чим же дивує своїх відвідувачів Україна?
Перш за все своєю щирістю. Майже всі закордонні гості відмічають емоційну відвертість українців в спілкуванні, причому як позитивним так і негативним забарвленням. В той час як іноземців з дитинства привчають носити соціальну маску чемності та доброзичливості під якими дуже часто ховається в кращому випадку байдужість, а в гіршому – взагалі побажання провалитися під три чорти. Нація Тарасової землі любить і ненавидить з відкритим серцем, надихаючи інших за їхніми твердженнями «як ковток кришталевої води в полуденну спеку»
Майже все приготовано, заручини відбулися для найважливішого кроку, який назавжди змінить життя молодят: домовленості дотримані, придане куплене, гості запрошені, їжа – на пічці. Залишається лічені передвесільні дні неодруженого життя та два головних передвінчальних обряди: розплітання коси і виготовлення гільця, обидва з яких проводилися у дів-вечір, який зазвичай намагалися провести у п’ятницю перед весіллям (зазвичай святкували в суботу чи неділю).
Бувало, що вінчання з якихось причин призначали на середу (про пару, яка одружувалась в цей день зазвичай в народі казали: «Прогуляли неділю»), тоді предвесілок переносився на вівторок і ніколи на понеділок, бо останній віщував не дуже щасливе подружнє життя. Причому українська традиція офіційно реєструвати шлюб по суботах (неділях) та середах зберігається і нині в більшості офіційних державних установ країни.
Він не випускає із рук свій золотий тризуб, символ володарювання над всією земною живильною вологою, щоб мати змогу вмить доказати всьому світові свою силу, під якою тремтить земля і все живе навкруги. Інколи абриси його головної зброї можна навіть побачити у відблиску сонячних променів на водній гладі під заколискуючий плескіт рівних хвиль, коли його господар знаходиться в благодушному настрої та благоволінні до всесвіту.
Народний поголос малює водяника у вигляди підстаркуватого дядька чи сивого старця, зеленкувата шкіра якого фосфорує потойбічним сяйвом у блідому світі місяця, коли він з темних сирих глибин піднімається на поверхню, щоб трошки просушити своє довге волосся та бороду. Його навряд чи сплутаєш с простим смертним, адже зябра та плавці одразу видають жителя водних глибин, а трохи повільний погляд риб’ячих очей магнетизує та сковує рухи жертви.
Неофіційна згода на шлюб отримана, усі попередні питання між сватами узгоджені, настає час оголосити про своє майбутнє весільне щастя всьому світу. Настає час святкувати заручини задля закріплення офіційного статусу намірів, причому не тільки в суспільній свідомості, а й юридичному сенсі (як усна угода при свідках зі своїми правами та обов’язками).
Заручини (полюбини, хустки, рушники, сватанки) проходили через кілька днів після сватання в присутності святково вбраних батьків, сватів та чисельних родичів в будинку нареченої. З давніх-давен поганими для сватання днями вважаються середа та п’ятниця як пістні, що пророкує відсутність достатку для майбутньої сім’ї, а також не варто проводити церемонію в травні бо все подружнє життя молодята будуть одне з одним маятися. Крім того свати в домі дівчини не мають сідати до моменту закінчення офіційної частини церемонії, бо це служило знаменуванням, що майбутні дітки пари пізно ставатиме на ноги.
У нього багато імен: гонихмарник, градівник, тучник, градобурник, планітник… але одна сила, якій підкоряються суворі хмари. Чи-то людина, чи-то демон, але в будь-якому випадку непроста людина, чия душа під час сну відлітає у вирій для боротьби із негодою, керованою повітряними ворогами (здухачами, здувами, вітрованцями). Хоча за іншою версією життя їм подарували добрі повітряні змії для боротьби зі злом. Цікаво, що хмарник зустрічається навіть у Івана Франка, як людина із надздібностями, що може натягувати та відганяти градові хмари.
Неодмінним атрибутом, окрім вродженого вміння та навченості (знання спеціальних наговорів, молитов, обрядів), тучник мав при собі спеціальну палицю виготовлену з річного паростка, яким до того було розігнано кодло змій чи жаб. Він ставав проти хмари і, розмахуючи цією палицею, відводив біду від всієї навколишньої землі, яку могло охватити його око.
Це саме вона, до зустрічі з якою він йшов усе своє свідоме життя, шукаючи в кожних дівочих очах, постаті чи легкій ході її тінь. Важкий перший життєвий вибір зроблено – вона десь поруч, але чи схоче пройти з ним все життя – ще й те питання, яке страшно спитати, а ще страшніше так і не вимовити.
Тому для місцевої рекогносцировки за давньою традицією спочатку хлопець засилав до хати своєї обраниці друзів-родичів, які мали отримати попередню відповідь. Саме від сватів (староста, посланець, говорун, дружко), як їх називають в народі, в деякій мірі залежала прихильність чи відмова сім’ї обраниці, тому до їх вибору ставилися дуже прискіпливо – це мали бути переконливі, балакучі, кмітливі та веселі хлопці, за старшого з яких зазвичай обирали одруженого чоловіка шановного, кмітливого та гострого на язик.
Головне тотемне божество в звіриній подобі древніх слов’ян, з іменем якого пов’язують саме існування українського народу, звичайно не могло лишитися на задвірках забуття. Бо вовк, як символ сили, нескореності, свободи і єдності – найкраще уособлення справжньої української нації. Саме тому перевертні або вовкулаки з давніх давен були невід’ємною частиною українського епосу і як головні герої фігурують в багатьох літературних творах українських майстрів слова від Тараса Шевченка до Панаса Мирного, хоча насправді про людей-вовків писали ще давньогрецький Геродот та давньоримський Вергілій.
Однак серед безкраїх українських степів образ вовкулаки набув своїх об’ємних рис від класифікації В. Давідюка до сучасного наукового обґрунтування, коли в цьому вбачають прогресуючу порфірію із змінами фізичного та психічного стану особистості на звіроподібну.
Довгий шлях до краси починався зовсім не в затишній оселі гуцульської майстрині, а там – серед гірських долин, де росли коноплі серед дощів і теплих сонячних променів. Потім довгі зелені стеблині ще треба було зібрати, вимочити, стіпати, спрясти, змотати, прозолити, поснувати, виткати, відбілити… Лише коли тканина готова, можна приступати до шиття головної складової будь-якого традиційного українського вбрання – сорочки.
Ушиванки (довгі з утеплювальною підшивкою в нижній частині) та вишиванки (короткі) сорочки на Гуцульщині шилися з двох полотнищ домотканої конопляної тканини, які утворювали стан. До нього перпендикулярно вшивалися суцільні рукави, збирані вишивкою на манжеті та у верхній частині разом із плечовою частиною стану, що утворювало контур горловини. Для вишивання хрестиком або низанкою використовували однокольорові або поліхромний набір вовняних чи конопляних ниток білого, чорного, червоного, зеленого та жовтого кольорів.