Десь на межі добра і зла споконвіку існує поруч з людиною, але завжди незалежно від неї, одне з найдивовижніших створінь матінки-Природы — загадково-містичний вовк. Його гордість, нескореність, незалежність, незламність, відданість та бойовий дух — це те, що завжди зачаровувало серця воїнів, як домінувальної касти українського суспільства; пращурі навіть так до кінця і не визначилися Богу чи дияволу належить це створіння, зійшовшись на думці, що створив його таки нечистий, але життя вдихнув — Господь.
Вовча містична сутність, як тотемної тварини загадкового Місяця, породила навколо себе чимало повір’їв, забобонів та прикмет. Не дарма ж в українському фольклорі існує легенда, що вовк — прабатько всіх тварин на планеті, адже первинно Темрява створила його з дерева (за іншою версією з мулу та бруду), як свого вірного воїна в боротьбі проти Світла, величезним та слухняним, але вовк потрапив Богові в пастку. І замість вбити, той взяв сокиру та добряче обтесав сіроманця, а поки працював, кожна обтесана тріска, що падала божественною силою на землю, перетворювалася на якусь живу істоту: мілкі — на білок, зайців, мишів, черв’яків, метеликів.., а більші ставали коровами, кіньми, китами…
Далекі подорожі і зараз, при всіх досягненнях сучасних науки і техніки, — неабиякий стрес для організму та виснажлива пригода з великою кількістю раптовостей на шляху. А що казати за старі часи з їхніми відсутністю транспорту та електронних навігаторів, без купи кав’ярень на кожнім куті, та й дорога тоді вимірювалася не годинами, а днями та тижнями.
Звичайно в таких обставинах, коли подорожній сам не знав на який проміжок часу опинявся між двома кінцевими точками свого шляху за відсутності тоді широкої мережі точок громадського харчування, подбати про поживний та калорійний хліб насущний треба було заздалегідь чи покластися на милість Божу та зустрічних людей (що було б досить легковажно). Однім з таких українських традиційних страв для подорожніх є мандрики — бездріжджова борошняна випічка традиційно з сирною або яблуневою начинкою (подейкують раніше ще використовували свіжі сливи, вишні, малину, полуницю).
Маленька пухкенька грудочка всепробачального добра, яку не побачиш в звичайному середовищі їхнього існування серед високих літніх трав, осіннього палого листя чи білих снігових наметів.., якщо не маєш такої ж самої чуйної, співчутливої та толерантної для всього сущого душі, і то лише за умови, що сама хуха дозволить це (адже за народними повір’ями вони — майстри маскування і легко міняють колір свого м’якенького хутра під стать навколишнього пейзажу).
За українською міфологією хухи відносяться до світу добра, споконвіку оберігаючи українські ліса, степи, гори, яри… не люблять вони лиши вогкі місцини, бояк їхнє хутро швидко намокає та довго сохне, від чого вони мерзнуть і хворіють. Свої затишні маленькі домівки ці українські янголи добра облаштовують поміж коріння дерев, в неглибоких захищених ямках подалі від ходжених людьми троп і шляхів, там де ніхто не стане на заваді затишному існуванню їхньої колонії (вважається, що селяться вони поруч зі своїми родичами-знайомими, але в окремій домівці, розрахованій ледь-ледь на одну персону).
Розвиток дитини в українському світі традиційно починається з найменшого віку за допомогою дотепних колективних ігор спрямованих, окрім фізичного вдосконалення, на соціалізацію в колі одноліток, відпрацьовування командного духу, організаційних навичок, вмінь побудови сталих соціальних зв’язків. Так ці ігри з приказками-приспівками фактично незмінними перекочували з народного фольклору до сучасності, ставши невід’ємною частиною освітньої програми дошкільних та молодших шкільних навчальних закладів. Загалом на прикладі всього кількох з них можна осягнути всю глибинну мудрість початку формування соціально-орієнтованої особистості українськими предками що називається «з молодих нігтів».
Так одна з найрозповсюдженіших дитячих ігор-привітань на іменини в молодших групах дитячих садочків України, Коровай, правила котрого доволі прості: малята стають тримаючись за руки в коло і водять хоровод навколо іменинника, співаючи пісеньку супроводжувану відповідними рухами:
Суворо кажучи, заготівля продуктів на період холодів починався задовго до настання осені, фактично її прихід знаменував лише їхній останній завершальний період. Адже починаючи від сходження з українських полів останнього снігу, коли починався процес підготовки до посівної, і аж до збирання останніх городніх овочів-фруктів вся тепла пора року була присвячена клопотам в очікуванні наступної зими.
Так ще весною починався збір та заготівля першої ягоди, сезон якої відкривали полуниця з малиною. Їх варили з цукром на варення та сушили на узвар. При чому верхні молоді листочки кущиків цих перших ягід окремо сушилися на сонці для заварювання на чай багатий вітамінно-мінеральним комплексом, також використовуваний самостійно або з додаванням м’яти-меліси і меду як лікарське зілля при застудах. За ними згідно природного календаря крокували збори та переробка абрикоси-жерделі, черешні, вишні, сливи, яблук, груш. В якості напоїв на зиму в діжках припасали квас з березового чи кленового соку та медововуху.
Покладений на Петра, а фактично на Прокопа («жита копа», «готуй спину для снопа») початок гарячій пори жнив тривав залежно від українського регіону до Іллі чи останнього, Горіхового Спасу, тільки-но встигай снопи в’язати. І хоча попереду ще була купа роботи (молотьба, збір городини, підготовка пашні на наступний сезон, копання городу, колоння свіжини), адже «дожинки» були лише другою після закінчення сінокосу, але далеко не останньою віхою в українському літньому робочому календарі, закінчення жнив широко відмічалося в народі святковим столом та піснями-танцями.
В цей день останнім з ниви зрізалися зав’язані вузлом (перехрещені) на Петра господинею дві жмені-обереги, натомість в іншому куті лану залишався невеличкий не зжатий клаптик найкращої пшениці, що ділився на дві нерівні частини.
В реєстрі української кухні особливе місце займає коливо (інша назва канун чи сита), яка є самостійною стравою-аперитивом готованою на всі традиційні урочистості пов’язані з печальними поховально-поминальними обрядами та вшануванням померлих. Хоча деякі знавці кухарської справи відносять її до одного з різновидів куті через однаковий базовий базовий інгредієнт — кашу.
Традиційний рецепт приготування колива дуже простий: пшеничну (розповсюджена на Правобережжі) чи ячмінну (на Лівому березі Дніпра) крупу (а зараз здебільшого рис) відварюють до готовності і поливають ситою, що являє собою медовий або цукровий сироп на воді. Спрощений рецепт страви передбачає заміну каші дрібними шматочками білого хліба, булочки чи печива, а більш елегантний — додавання до каші різноманітних місцевих та екзотичних сухофруктів та горіхів.
Кришталево-чиста ніжність щедрістю души матінки-Природи подарована людству задля усвідомлення всієї безмежності дива творення, якому зобов’язане своїм існуванням все існуюче на землі. Народжена з тлінного мулу тихої воді лілея або латання, як поцілунок богів, зачаровує незайманістю своєї сніжно-білої чистоти в поєднанні з досконалістю форми, тому тисячоліттями до неї була прикута людська увага, що щільно огортала її мереживом своїх легенд, прикмет, переказів.
Недарма ж лілея, що піднімає до сонцем свої чарівні пелюстки і ховається під воду з настанням сутінок чи в передчутті негоди в українському квітковому календарі слугує символом цноти, чистоти, дівоцтва з суворою забороною хлопцям не тільки рвати її, а й навіть торкатися, бояк на помсту за загублену красу русалонька назавжди утягне під воду чи душевні хвороби почнуть переслідувати.
Перший сніп — зачинатель жнив, тому в українських народних традиціях йому приділялося так багато уваги в сакральному сенсі (за стародавніми віруваннями: якщо вчасно і за правилами його «зажати», то і вся жнива пройде легко при гарній погоді). Значення першого житнього снопу було настільки великим, що навіть заборона на роботу в велике свято Петра і Павла, яким закінчується Петрівський піст, для «зажинок» скасовувалось.
Зазвичай після святкового ранкового походу до церкви 29 червня старші господарі йшли в поле, де господиня простеляла рушника, на який вклонившись на всі боки ставила свічку во славу Господню та коровай з сіллю — данину прадавнім українським духам природи зі словами: «Дай, Боже, легко почати, а ще легше дожати». Жінці ж відводилася сакральна роль захисту врожаю від злих сил та нечистого ока – вона складала на дальньому куті ниви два жмути не зрізаного жита навхрест (або зав’язувала на вузол), колосся яких зрізалися наприкінці жнив і складало останній сніп.
Таємниця появи на світ нового життя — чи не найбільша загадка всесвіту, так до кінця і не розгадана людством при всіх досягненнях науково-технічного прогресу останніх століть. Саме тому вагітність та народження немовляти з давніх-давен були в народній уяві щільно огорнуті муаром забобонів, прикмет, вірувань та традицій, частина з яких навіть зараз широко розповсюджена на українських теренах, продовжуючи зберігати мудрість пращурів.
Вагітніо-пологові традиції вступали в силу, як тільки жінка розуміла, що знаходиться при надії, хоч ділитися щасливою звісткою з рідними, близькими, друзями, знайомими і не поспішала, пам’ятуя про небезпеку накликати на себе та своє майбутнє дитя навріт чи важки пологи. І лише, коли приховувати своє «цікаве становище» вже не дозволяла природа, звістка розлеталася широким колом, а для захисту від недоброго ока завжди була пристьобнута голівкою гори на спідній білизні шпилька чи приказка-оберіг «сіль в очі».