В темряві лісових хащів чи серед жвавих вулиць сучасних міст живі мерці і мертві живі, святі і грішники в одній особі, вони — жили і будуть жити допоки сонце сходить над українською землею. Для одних це щастя, прожити тисячу різних життів, для інших — вічні пекельні муки раз у раз переживати смерті найближчих та найдорожчих серцю, зустрінутих на безкінечному шляху Часу. Нетлінні застрягли десь між двох світів, чи-то на покарання та спокуту своїх гріхів, чи на допоможу людям, приречені бути пороками та віщунами.
Ні, вони такими не народилися, за легендою в силу якихось нез’ясованих причин та обставин вони перетворилися на вічно живих в ту саму мить, коли-було готувалися зробити останній крок через поріг сметрі. Вони помирають і воскресають. Вбити нетлінного може лише такий самий, як він сам з касти безсмертних (схожі легенди існують і в інших культурах світу). Хоча в деяких джерелах — вони воскресають та існують лише вночі серед суцільної лісової імли, якої не торкається жоден промінчик світла, який для них значитиме погибель зверненням на попіл.
Десь на тонкій межі язичництва та християнства, коріння яким за давністю часів і не знайдеш, лежать українські традиції гостинності і зараз широко розповсюджені серед місцевих сімей (навряд чи до кого в гості зненацька не приходили друзі – родичі – чи просто знайомі). Вони, навіть, є невід’ємною офіційною частиною представницько-дипломатичного етикету від протоколу прийому вищих посадових осіб і до святкових заходів місцевого рівня.
Звичайна українська доброзичливість та заповідь від Христа «Любить ближнього свого як самого себе» забезпечували не тільки привітний прийом знайомим, а й хліб – дах над головою для будь-якого подорожнього від жебрака до святого отця (межа меж ними була завжди лише примарою), який постукав в двері. Хоча за неписаними правилами народного етикету без потреби гості намагалися не турбувати господарів в будні дні чи під час осінньо-весняних польових робіт. Змусити порушити їх могли лише невідкладні справи, та й то в такому випадку ритуал прийому максимально спрощувався, обмежуючись привітаннями з обов’язковим запрошенням до хати (на що чемний гість мав обов’язково переступити поріг, щоб показати свої добрі наміри).
Вони приходять в цей світ по волі невідомих сил, щоб надихнути чи занурити в прірву зневіри. Їм відкривають свої таємниці минуле і майбутнє, хоча власна доля захована від їхніх очей товстою чорнотою пелени незнання. У них багато імен ворожка, вороха, ворожея (чоловік – ворожбит), а в перших українських документах це слово згадуються в край негативному контексті по асоціації з ворожістю (грамота поборника християнства Володимира Мономаха до Олега Святославіча від 1096 року).
В народі існує дві протилежні думки щодо походження ворожок – одні стверджують, що ними стають після науки у наставниці цієї магічної науки, а їхні опоненти – що цей дар дається від народження. Хоча в стародавніх опусах навіть описаний ритуал добровільного переходу на той бік буття при обов’язковій вірі в Ісуса Христа: дев’ять днів провести в повному мовчанні з яйцем під лівою пахвою без вмивання та молитов, а через дев’ять днів з того яйця має з’явитися чортик, який і буде нашепочувати новій ворожці минуле і майбутнє у ліве вухо. При цьому свій дар перед смертю вона має віддати спадкоємиці, інакше – останні земні години пройдуть в страшних муках.
Він дволикий Янус української міфології, непостійний та підступний в своїх нескінченних раптових перетвореннях. Він – добро у злі і зло в добрі. Несподівані жорсткі зміни (нема різниці позитивні чи негативні) – його рук справа. Тому перед його волею можна лише схиляти покірно голову і приймати як є. Він володар підземного царства, великий Карачун (в іншій інтерпретації «Корочун»).
Родом вірування у всесильного повелителя імовірно походять з прародителів тюркської, куманської та кипчацької культур, представники якої лишили для нащадків азово-чорноморського регіону чимало лексичного спадку. Науковці вважають, що дослівно «карачун» перекладається як «суцільна темрява», хоча пізніше московити перетворили його на «абсолютне зло», трактуючи як «кінець» та асоціюючи із раптовою смертю.
Знаменитий римський собор святого Петра – найвеличніша та найвпізнаваніша споруда католицького світу. Хоча і для християн усіх інших конфесій він залишається найшанованішою реліквією, як існуючий з дорозкольних часів на місці, де прийняв свою мученицьку смерть за віру святий апостол Петро в садах нейронового цирку ще на зорі існування Християнства.
Головний храм Ватікану, де з другої половини IV століття проходили папські коронації, залишався серцем єдиної церкви аж до Великої схизми 1054 року, тому святі визнані до тієї трагічної дати фактично на зараз є єдиними для всіх християнських течій. Серед цього пантеону золотими літерами вписані і величні постаті українців, княгині Ольги та Володимира Хрестителя, ім’я яких моляться, заклинають, вірують та сподіваються.
Можливо передісторія дерунів на європейській частині Земної кулі починалась зовсім ні в Німеччині, і зовсім не з картоплі, бо, як свідчать українські легенди, вони були священною їжею українських пращурів, які ототожнювали їх з головним божеством-покровителем всього сущого на землі, великим Хорсом (або Даждьбогом). Готували ці маленькі сонечка з грибів, моркви, цибулі та кабачка…
Хоча документальна передісторія дерунів починається в Європі зразка 1551 року, коли іспанці привезли з Нового Світу небачений до того овоч – картоплю. Правда некмітлива тогочасна публіка не одразу зрозуміла, що з ним робити – в хід йшли його квіти для клумб, дамських капелюшків та чоловічих петлиць, спробувані ж наземні ягоди вишуканим європейцям категорично не сподобались, і тільки після роз’яснень Педро Сьеса де Леона в «Хроніка Перу» надрукованих два роки по тому вона з’явилась на столі спочатку іспанців, а потім заполонила весь континент.
В швидкоплинних водах гірських річок Карпат чи Дніпра, в мірному плескоті азовських хвиль, в зеленій рясці чисельних озер та ставів, в темних пучинах Черномор’я вони – володарки підводного світу, які ласками, оманою та чарівними співам полонять чоловічу душу, утягнувши його тлінне тіло до свого царства назавжди. Чарівниці – русалки знані на українських теренах під рызними іменами: сирени, ласкотниці, святьохи, купавки, солохи.
В їхньому зеленому водяному всесвіті завжди панує мир і спокій – там не дують вітри, не гримить грім, не лякають страшними спалахами блискавки, і навіть коли хвилі на землі сягають небес, на дні життя йде своєю розміреною низкою, а русалки спокійно сплять в своїх гніздах зроблених з соломи та пір’я, що були вкрадені у селян на Зеленому тижні, чи може в підводних печерних палацах усіяних перлами, золотом та дорогоцінними каміннями.
Вселенське світило, яке дає життя всьому сущому на землі, та його бліда тінь, від якої залежать припливи та відпливи життєвої енергії людей, рослин, океанів – два символи земного всесвіту, дві сторони одного Янусу діаметрально протилежні боки одного цілого: млинці – символ сонця та вареники – місяця. І хоча коріння останніх губляться десь на сході – чи-то в Китаї («цзяо-цзи»), чи-то в Туреччині («дюш-вара») - кожна європейська нація вважає вареники під різними назвами невід’ємною частиною своєї національної кухні.
В Україні ж їхня офіційна історія починається десь з ХІІІ століття (імовірно їх принесли на лезах своїх мечів татар-монгольські руйнівники), а неофіційна – відноситься до християнських часів трипілля. Сліди переплетеності культур досі зберігаються в дитячій лічилці «Еники Беники їли вареники. Еники Беники бумс», яку філологи вважають перекладом з путунхуає древньої шаманської мантри для відкриття третього ока.
Найпершим, а від того найважливішим та найкоштовнішим, обрядом в дорослому житті української молоді споконвіку було весілля. Саме тому кожній його деталі приділялося так багато уваги, щоб шлюб був щасливим на все життя, а містика священнодійства спонукала шукати в кожній деталі пророцтво на майбутнє. Український народний фольклор лишив так багато повір’їв та забобонів пов’язаних з кожним етапом цього важливого життєвого кроку, що всі їх і не перелічиш.
А починалося все ще з непарної кількості сватів (старост) на сватанні та їхня обов’язкова одруженність – виконання обох умов віщувало щасливе завершення місії, особливої кармічної ваги якій додавала палиця посланців (дохристиянський фалічний символ, що існував у міфології поза солярним культом) – в народі казали: «Все –стріла полетіла».
Їх не кликають, вони самі приходять чи їх підкидають злі люди, щоб позбутися або зробити капості тим, кого люто ненавидять. Вони приносять із собою бідність, нудження, хвороби, тугу та Лихо (не дарма ж вони його піддані) – заздрощі та злидні. Народжуються вони зі сліз та прокльонів господарів поцуплених речей, тому як шлейф супроводжують крадені речі, а потім оселяються лише в хаті, яку покинув домовик.
Виглядають вони як маленькі замурзані, нечесані, обдерті діди, які весь час скиглять та жаліються. Ці маленькі створіння потойбічного світу, які можуть вміститися навіть в глечику, одягнені в неохайне рване лахміття є підданими його величності Лиха, який тримає їх в чорному тілі спонукаючи на одвічні сварки та злість жалюгідні в своїй нікчемності. Зазвичай в помешканні вони обирають для себе затишні темні куточки – під столом, за пічкою, під лавкою.