В темряві лісових хащів чи серед жвавих вулиць сучасних міст живі мерці і мертві живі, святі і грішники в одній особі, вони — жили і будуть жити допоки сонце сходить над українською землею. Для одних це щастя, прожити тисячу різних життів, для інших — вічні пекельні муки раз у раз переживати смерті найближчих та найдорожчих серцю, зустрінутих на безкінечному шляху Часу. Нетлінні застрягли десь між двох світів, чи-то на покарання та спокуту своїх гріхів, чи на допоможу людям, приречені бути пороками та віщунами.
Ні, вони такими не народилися, за легендою в силу якихось нез’ясованих причин та обставин вони перетворилися на вічно живих в ту саму мить, коли-було готувалися зробити останній крок через поріг сметрі. Вони помирають і воскресають. Вбити нетлінного може лише такий самий, як він сам з касти безсмертних (схожі легенди існують і в інших культурах світу). Хоча в деяких джерелах — вони воскресають та існують лише вночі серед суцільної лісової імли, якої не торкається жоден промінчик світла, який для них значитиме погибель зверненням на попіл.
Він дволикий Янус української міфології, непостійний та підступний в своїх нескінченних раптових перетвореннях. Він – добро у злі і зло в добрі. Несподівані жорсткі зміни (нема різниці позитивні чи негативні) – його рук справа. Тому перед його волею можна лише схиляти покірно голову і приймати як є. Він володар підземного царства, великий Карачун (в іншій інтерпретації «Корочун»).
Родом вірування у всесильного повелителя імовірно походять з прародителів тюркської, куманської та кипчацької культур, представники якої лишили для нащадків азово-чорноморського регіону чимало лексичного спадку. Науковці вважають, що дослівно «карачун» перекладається як «суцільна темрява», хоча пізніше московити перетворили його на «абсолютне зло», трактуючи як «кінець» та асоціюючи із раптовою смертю.
В швидкоплинних водах гірських річок Карпат чи Дніпра, в мірному плескоті азовських хвиль, в зеленій рясці чисельних озер та ставів, в темних пучинах Черномор’я вони – володарки підводного світу, які ласками, оманою та чарівними співам полонять чоловічу душу, утягнувши його тлінне тіло до свого царства назавжди. Чарівниці – русалки знані на українських теренах під рызними іменами: сирени, ласкотниці, святьохи, купавки, солохи.
В їхньому зеленому водяному всесвіті завжди панує мир і спокій – там не дують вітри, не гримить грім, не лякають страшними спалахами блискавки, і навіть коли хвилі на землі сягають небес, на дні життя йде своєю розміреною низкою, а русалки спокійно сплять в своїх гніздах зроблених з соломи та пір’я, що були вкрадені у селян на Зеленому тижні, чи може в підводних печерних палацах усіяних перлами, золотом та дорогоцінними каміннями.
Їх не кликають, вони самі приходять чи їх підкидають злі люди, щоб позбутися або зробити капості тим, кого люто ненавидять. Вони приносять із собою бідність, нудження, хвороби, тугу та Лихо (не дарма ж вони його піддані) – заздрощі та злидні. Народжуються вони зі сліз та прокльонів господарів поцуплених речей, тому як шлейф супроводжують крадені речі, а потім оселяються лише в хаті, яку покинув домовик.
Виглядають вони як маленькі замурзані, нечесані, обдерті діди, які весь час скиглять та жаліються. Ці маленькі створіння потойбічного світу, які можуть вміститися навіть в глечику, одягнені в неохайне рване лахміття є підданими його величності Лиха, який тримає їх в чорному тілі спонукаючи на одвічні сварки та злість жалюгідні в своїй нікчемності. Зазвичай в помешканні вони обирають для себе затишні темні куточки – під столом, за пічкою, під лавкою.
Він не випускає із рук свій золотий тризуб, символ володарювання над всією земною живильною вологою, щоб мати змогу вмить доказати всьому світові свою силу, під якою тремтить земля і все живе навкруги. Інколи абриси його головної зброї можна навіть побачити у відблиску сонячних променів на водній гладі під заколискуючий плескіт рівних хвиль, коли його господар знаходиться в благодушному настрої та благоволінні до всесвіту.
Народний поголос малює водяника у вигляди підстаркуватого дядька чи сивого старця, зеленкувата шкіра якого фосфорує потойбічним сяйвом у блідому світі місяця, коли він з темних сирих глибин піднімається на поверхню, щоб трошки просушити своє довге волосся та бороду. Його навряд чи сплутаєш с простим смертним, адже зябра та плавці одразу видають жителя водних глибин, а трохи повільний погляд риб’ячих очей магнетизує та сковує рухи жертви.
Головне тотемне божество в звіриній подобі древніх слов’ян, з іменем якого пов’язують саме існування українського народу, звичайно не могло лишитися на задвірках забуття. Бо вовк, як символ сили, нескореності, свободи і єдності – найкраще уособлення справжньої української нації. Саме тому перевертні або вовкулаки з давніх давен були невід’ємною частиною українського епосу і як головні герої фігурують в багатьох літературних творах українських майстрів слова від Тараса Шевченка до Панаса Мирного, хоча насправді про людей-вовків писали ще давньогрецький Геродот та давньоримський Вергілій.
Однак серед безкраїх українських степів образ вовкулаки набув своїх об’ємних рис від класифікації В. Давідюка до сучасного наукового обґрунтування, коли в цьому вбачають прогресуючу порфірію із змінами фізичного та психічного стану особистості на звіроподібну.
«Чорт його знає», – і невдаха знизує плечима, «Біс поплутав», – зажурено схиляє голову винуватець, «Нам хоч би й чорт, аби яйця ніс», – хитро посміхається у вус козак-зимовчак в очікуванні бажаного результату – ці крилаті фрази і зараз широко використовують жителі Великого Лугу та Лівобережжя. Українцям з давніх-давен доводилось жити поруч з нечистим, як його називали за різні погані справи та каверзи, і якось прилаштовуватися до цього співіснування. Не дарма ж знаменитий кошовий Іван Сірко у виправдання за порушення міжнародних домовленостей виправдовувався: «Колиб і чорт, пане гетьмане, допомагав людям у крайньому їхньому бідацтві, то гидувати цим не годиться; бо кажуть люди: лихо і закон змінює».
Кам’янисті Дніпровські пороги та Хортиця з їхніми плавнями, потаємними печерками та дуплистими вербами, що полощуть свої довгі гілочки у швидкий водиці – саме місце для того хто замислює недобре. Рибалки розповідають про бісів-«комишників» та чортів-«очеретяників», які дуже люблять грати на сопілці – одну зіпсує, іншу виріже, а вночі лякають вудкарів рибиною, що зненацька лусне хвостом по борту, або криком на сполох птаха (особливо цим грішить болотна курка за що має прізвисько «чортова»). Буває почує сердешний рибалка стогін чи плач дитини, поспішає на допомогу і так заплутає, що цілий день з тих хащів не може вийти, а страждальця так і не знайде, як і не було.
Нічне безсоння дитини — то жахіття для кожної матусі, яке крає її серце кожною сльозинкою, що котиться по маленькій щоці, надривним плачем до гикавки, який не спинити ніжними дотиками та лагідними вмовами. Відсутність видимих причин зводить з розуму, виснажує до останньої краплини матінку і дитину — кажуть, що то чорна справа нічниц, душ за життя проклятих за відьмування та розпусту бездітних жінок.
З давніх-давен в Україні вірили, що ці неприкаяні демони мстяться за своє невдале земне життя та неприкаяність після нього. Вони шпиняють, смикають, щипають, лякають нещасне дитя, просочившись до хати через вікно чи двері разом вечірніми сутінками у вигляді птаха, кажана, черв’яка чи примари злої жінки з довгим волоссям у чорному вбранні. Вони невидимою тінню стоять біля узголів’я колиски або під нею, весь час дошкуляючи немовляті по злобі своєї души. А ще їм приписують викидання яєць та пташенят з гнізд за відсутності мами-пташки.
Колись він жив на небесах поруч з іншими янголами, насолоджувався райським буттям, допоки не прогнівав Бога своїм гріхом, в покарання за що йому було відрубано одне крило і скинуто на землю. В злобі своїй перетворившись на служаку нечистої, Вихор оселяється в глибоких гірських ущелинах, щоб літати над нависною землею і шкодити людям раптовими сильними закрутами вітру свого єдиного крила.
Однак побачити повелителя буревію можуть тільки зв’язкові з потойбічним світом, і то лише крізь домоткане конопляне полотно. Хоча і той, хто його бачив здригнеться від жаху – наче людина, але без живота – всі кішки видно, наче янгол, але з єдиним крилом, та й те – чорне.
Коли імла навкруги стає такою густою, що крізь неї не видно нічого на відстані помаху руки; коли на землі правлять бал темні сили, і здається, що ніч ніколи не скінчиться; коли зло на коротку мить перемагає добро, і здається, що сонце ніколи не зійде, душа завмирає від незрозумілого жаху і здригається від будь-якого шереху, а попереду чекає лише шлях. Інколи лише маленька блискавка світу рятує від божевілля, але то – омана…
Кажуть вогники, що мерехтять, ширяючи вночі вздовж шляхів в пошуках жертви – души самогубців та померлих не своєю смертю людей або тих, котрі при житті мали дві душі, але тільки одне ім’я при хрещенні. Це не чоловіки і не жінки, а безстатеві істоти. Загублені вони вештаються десь між небом та землею, чужі і там, і там до скінчення світу. А для розваги ведуть за собою нічних подорожніх, самі незнамо куди – тому їх і називають Блудом.