Вона разом з узваром — той самий дух найжаданішого та найулюбленішого свята всього українства, разом з яким відчиняється брама між світів і магія народження нового Сонця спускається з небес на грішну землю. Багата кутя, разом з якою в Щедрий вечір в двері кожної української хати ось вже шість тисячоліть стукає магія та веселощі Різдвяної ночі з їхньою радістю нового початку для всього сущого.
Здавалось б найпростіші інгредієнти (пшениця чи рож — символ відродження та мед — солодке життя по воскресінні) та спосіб приготування, але нотки прадавньої української куховарьської магії і вони перетворюються на унікальний неземний смак, який з самісенького малку пробуджує у підсвідомості діточок той унікальний голос крові пращурів, який береже націю попри всі століття випробовувань долі, а інакше то — лише проста Дзьобавка (каша з пшениці з медом).
Для їхнього приготування завжди відбиралося лише найкраще пшеничне борошно найвищого ґатунку, адже вони готувалися виключно на свято, яке споконвіку було раз в житті і фактично слугував своєрідним переходом до дорослого життя (адже в українській культурі вони виступали символому-ототожненням статевої зрілості та сили). Тому тільки найкращий рецепт, тільки найякісніші складові, тільки навправніші куховарки. Шишки різного розміру дбайливо виготовлялися з опарного здобного дріжджового тіста замішаного на самих лише яєчних жовтках та солодковершковому маслі для випікання весільного короваю.
Менші за розміром йшли на прикрашання самого головного атрибуту святкового столу, причому найкрасивіша та найпишніша з них вінчала центральну частину короваю та називалась «ружею» за рожевий колір («молода серед дружок»), в який її підфарбовували буряковим соком. Всередину ружи подекуди клали монету, щоб нова родина була заможною. Під час традиційного розрізання короваю ружа ламалася молодими між собою, вважалося: хто відламає більший шмат, той головуватиме в подальшому подружньому житті, кому дістанеться монетка — розпоряджатиметеся сімейним бюджетом.
Вона — найзнаніша в світі українська обрядова випічка, адже це — головний символ найбільшого українського Великодня (Воскресіння бога-сонця, Ярила, коли сонце довго не сідає, Великий день), в християнському світі переродженого на Воскресіння Христа (Пасха від давньоєврейського «песах» — жертовне ягня чи з грецької «паска» — перехід, визволення). Магічний зміст від початку підготовки приготування страви до останньої кріхти супроводжує великодню Бабу (сучасна назва – паска) чисельними забобонами, прикметами та віруваннями, які українці від пращурів спадкували за тисячоліття, адже «Не кожен день Великдень, а хліб – не паска».
Причому попри найчорніші часи заборони константинопольського патріарха Єремія ІІ в 1591-ому та панівного атеїзму московських окупантів ХХ століття звичай святити паски в церквах на Великдень до схід сонця українці тримають і донині. При чому сам обряд причащання пастви жрецями плоттю та кров’ю вмираючого та воскресаючого бога існував за багато тисячоліть до появи християнства як такого.
Священні для кожного українця птахи, що приносять Весні ключі від неба, жайворонки. Вони вшановувалися пращурами з давніх-давен, як души померлих дітей. Саме тому в слов’янській культурі існує сувора заборона на будь-яку їхню образу (особливо не дай Боже, вживання в якості їжі), а магія їхнього символізму була настільки впливовою, що для них існував власний вид обрядово-жертовного хлібу, яким закликали прихід весни з її відродженням життя та сповненого надій нового року (адже пращури вели йому відлік від Явдохи, з 1 березня).
Причому за прадавніми віруваннями души померлих діточок через жайворонків поверталися на землю, а тому пригощання ритуальним печивом сусідської малечі, яка його кріхтами пригощала божих птахів, буцімто викупало у небес забрану передчасно душу, яка могла відродитися в іншій дитині скорботної матері. Дитяче ритуальне прокляття старших «щоб ніколи у вас не було «жаврунків»« вважалося на безпліддя, його дуже важко було зняти навіть у всесильних непростих.
В реєстрі української кухні особливе місце займає коливо (інша назва канун чи сита), яка є самостійною стравою-аперитивом готованою на всі традиційні урочистості пов’язані з печальними поховально-поминальними обрядами та вшануванням померлих. Хоча деякі знавці кухарської справи відносять її до одного з різновидів куті через однаковий базовий базовий інгредієнт — кашу.
Традиційний рецепт приготування колива дуже простий: пшеничну (розповсюджена на Правобережжі) чи ячмінну (на Лівому березі Дніпра) крупу (а зараз здебільшого рис) відварюють до готовності і поливають ситою, що являє собою медовий або цукровий сироп на воді. Спрощений рецепт страви передбачає заміну каші дрібними шматочками білого хліба, булочки чи печива, а більш елегантний — додавання до каші різноманітних місцевих та екзотичних сухофруктів та горіхів.
В ті далекі часи, коли на світі ще не існувало скляних банок з бляшаними кришками та тетрапаків для тривалого зберігання живильного соку українських садів, а все різномаїття так необхідних людському організму під час безкінечної сірості зимових днів вітамінів не вміщалося в одній пігулці, українська традиційна кухня вже мала свій секрет зимового вітамінного коктейлю бадьорості, і ім’я йому було узвар (чи як ще його називали: вар, звар чи кислиця).
Один з найпоширеніших на українських теренах напій виготовлявся з місцевих фруктів та ягід (влітку – свіжих, взимку — сушених). Тому зазвичай його компонентами в різних поєднаннях були: яблука, груші, сливи, чорносливи, вишні, абрикоси, чорниця, малина, смородина, виноград, малина, суниця, іноді м’ята чи мак в якості родзинки смаку, які відварювали (відпарювали) у печі, настоювали, а потім відціджували і на смак господині додавали меду для солодкості. Іноді перед варкою фрукти попередньо замочували на три-чотири години для зменшення терміну варіння до десяти-п’ятнадцяти хвилин з мінімальним ефектом кипіння.
Поява на світ нового життя — це завжди дивовижна магія, яку так ніколи не зможуть до кінця пояснити всі науковці світу. Саме тому у всіх культурах це диво супроводжувалося чисельними обрядами та подвір’ями, які мали б забезпечити новому представнику соціуму щасливе майбутнє та захистити від всесвітнього зла. Не оминула ця традиція гідних нащадків аріїв, українців; головним ж позацерковним атрибутом хрестильного обряду, який зазвичай відбувався невдовзі після народження (щоб у випадку раптової смерті немовляти, воно пішло до Бога освяченим шляхом), була бабина каша.
Тріумвірат головних дійових осіб цього першого видатного дійства в житті нового повноправного члена українського суспільства складався з безпосередньо самого винуватця урочистостей, сповитухи, яка допомогла йому появитися на світ, та його хрещених — провідників дитини до Бога. І якщо немовляті відводилася в цьому дійстві виключно пасивна роль, то останні і складали основу самого святкування.