Як найшвидше приготувати на велике сімейство смачнючу страву з м’яса без додаткової обробки ще й з мінімальними витратами сил? Адже м’ясо — це продукт який просто фізично потребує багато уваги та тривалого часу для приведення в їстівний стан. Відповідь проста: ну звичайно, подрібнити його, розірвавши монолітність м’язової структури, щоб температурі було легше впоратися з приведенням його до придатного стану споживання — чим дрібніше шматочки, тим менше час готівлі.
В Україні зазвичай розділяли два стани подрібнення м’яса, залежно від якої самостійна готова смажена страва мала власну назву: розтерте в пух м’ясо — котлети, мілко-мілко надрібнене — січеники (рублені котлетки). Існував ще третій вид, залежний від способу приготування, тушковані після обсмажування котлетки – тефтелі. Хоча при цьому сама класична форма всіх трьох страв була майже ідентичною круг чи овал приплюснутий з двох боків для зручності обжарювання. Вид м’яса, як і наявність допоміжних елементів, а також начинок, на приналежність до однієї з цих трьох категорій ролі не грали.
Приготування домашньої ковбаси в українській традиційній кухні — це майже священнодійство, кожен етап якого чітко регламентований прадавніми канонами. Адже це одна з найулюбленіших страв, яку подавали лише до великого святкового (не пісного) столу, яку газдині ніжно зберігали протягом місяців, щоб підкреслити урочистість моменту через справжнє гастрономічне блаженство та.
Цінність страви була не тільки в доволі тривалому процесі її приготування, а й в обмеженості її кількості, бо свиней для власного споживання традиційно в українських селах відгодовували лише з весни до осені (коли було вдосталь корму), і тільки восени можна було наготувати ковбаски про запас, щоб поласувати в найбільші свята. Тому до справи виготовлення золотих у всіх сенсах ковбасок газдині підходили з усією відповідальністю, обираючи лише століттями перевірені рецепти своїх пращурок.
Справжній культ, адепти різних течій якого ось вже котре століття воюють за право називати саме свій рецепт приготування сала найканонічнішим. І недарма, адже сало поряд із борщем вважається головною національною українською стравою. Адже його поживність століттями допомагала нації виживати в надскладних природньо-соціальних умовах, а смакові якості були відшліфовані до ідеалу тисячоліттями експериментів та секретами приготування, що передавалися від покоління до покоління.
На перший погляд доволі простий рецепт приготування страви (що може бути простіше, ніж взяти шмат сала посолити та покласти на деякий час для просолювання?) насправді починає своє втілення в життя за багато-багато місяців до того, як страва потрапить на український стіл, фактично від народження поросяти.
Парадно вбрані в каптанчики вони — одна з головних окрас святкового й урочистого українського столу. Недарма ж рецепт голубчиків, як однієї з найяскравіших перлин в короні традиційної української кухні, включено до реєстру нематеріальної спадщини країни. Адже вони є четвертою в списку страв обрядового столу головного українського свята — Святвечіра та Різдва Христова, не кажучи вже про весільні урочистості та свята родинного циклу.
От тільки на пісний стіл Святвечора голубці в давній Україні готувалися з поквашеної цілими голівками капусти та мали відповідну начинку – зажарену цибулевою чи цибулево-моркв’яною зажаркою відварену крупу (вівсяна, пшона, ячмінна, гречана, кукурудзяна), терту картоплю з грибами чи без, або їхню суміш. Загорнуті та складені в спеціальному великому, так званому «Весільному», глиняному горщику їх відварювали в підсоленому окропі десь пів-години (в іншому варіанті — запікали протягом двох годин в вершковому маслі). А на стіл подавали приправлені смаженою ж на олії цибулею, часником чи баклажанавою підливкою.
Страва з легким іноземним фльором, який мало відповідає історичній дійсності. Адже на українських теренах чисельні рецепти паштетів (чи в інших варіантах «пашкетів» чи «намазок»), як швидкої закуски довгого зберігання, відомі з давніх давен. Воно неодмінний гість українського традиційного сімейного застілля та святкових урочистостей.
Вони відрізняються набором інгредієнтів, але рецептура приготування вони однакова: холодне чи гаряче приготування. Відмінність же процедури полягає лише в наявності або відсутність кінцевої стадії обробки готового паштету після змішування всіх попередньо приготованих і подрібнених складових: або запікання в глиняних, змащених вершковим маслом і присипаних борошном або сухарями посудинах (рідше відварювання в бавовняній серветці), або без запікання.
Одна зі стародавніх українських самодостатніх страв, в якій гарнір та м’ясне, овочі і соус поєднані в ідеальне єдине ціле, яке не потребують додаткових заходів та зусиль господині. А ще в ній зійшлися високо поцінені у народі принципи бережливості (викидати будь-яку їжу з прадавна в Україні вважається за великий гріх) та економії часу, адже готується вона один раз на декілька прийомів їжі в розрахунку на велику родину, варто було лише поставити баняк на вогонь і підігріти, смак від зберігання лише стає більш насиченим. До того ж варіацій гречаників стільки, скільки справжніх українських господинь — на будь-який, навіть найвибагливіший смак..
Загалом, не дивлячись на все багатство та різномаїття, за використанням основних інгредієнтів можна виділити два основних види гречаників. Так з суті самої назви обов’язкова складова – зварена в підсоленій воді (1:2) та охолоджена гречка (часто залишена після приготування інших страв), а далі ідуть варіації на тему другого обов’язкового компоненту: фарш чи печінка, і прихильників у обох видів — вдосталь.