У глибинах української міфології, де небо зливається з землею, а стихії говорять мовою богів, він є величний владика вітрів, бурі, грози та холоду. На його імені, що звучить як відлуння всемогутності та неприборканої сили, стоїть печатка чи-то батька Всесвіту (від «стий» — батьківський) чи батькового брату («стрий» – брата батька), а може руйнівника («стрити» – знищувати). Але хто він по суті, цей таємничий Стрибог, що тримає у своїх руках силу вітрів і допомагає громовику Перуну в його одвічних битвах з всесвітнім злом?
За українськими віруваннями, за ним закріпилася не лише слава небесного повелителя бур і вітрів, а й батька численного сімейства повітряних духів-вітрованців — шістьох синів, шістьох дочок і безлічі онуків, кожен з яких несе у світ його волю. І того, чия сила в єдиноборстві-змаганні в цю мить сильніша, з того боку й дме на землі вітер: Північ — з холодних північних просторів, Вітрило — з теплих південних широт, Стрига — зі східних, сонячних. Бігун, Вихор, Долішній, Труба, Грозовий, Легіт, Літник, Моряк… їхні імена звучать, як закляття з природного словника, і в кожному з них відчувається подих неба, шелест листя, нестримний гірський рокіт або лагідне дихання вечора над рікою. Вони — його рід і сила, військо Стрибоже в боротьбі з демонами.
Священе для кожного українця душею дерево, як символ рідної домівки у всіх її проявах від глобального в межах всієї країни до маленьких, милих серцю дрібничок з батьківської хатини. Його сутність сповнена містицизму та магії, якими за тисячоліття-і-тисячоліття просочилася вся національна культура та сфери буття. Образ горобини в українському фольклорі багатогранний та улюблений.
Стоїть він разом з дубочком та калиною на вищій щаблі ієрархії царства Флори в українській культурі, не дарма ж їх всі або поодинці садовили вздовж паркану із зовнішнього центрального фасаду обійстя з обов’язковою горобиною біля хвіртки в якості магічного оберегу родини. Адже вважалося, що дерево забирає на себе всі злі думки та наміри, пропускаючи у двір лише з чистою душею.
Зубчик до зубчика, який ніжно занурюється в м’який шовк жіночого волосся, раз у раз виринаючи, щоб бути поглиненим знов… є в цьому якийсь прадавній містичний еротичний зміст. Не дарма пращури передали українцям знання про гребінь, як містичний символ жіночої родючості та звабливості і разом з тим — краси та гідності.
Охайна зачіска, де волосинка до волосинки ретельно підібрані одна до одної, сплетені в тугу коску та затягнуті червоною стрічкою — з давних-давен були еталоном української краси, до якого привчали дівчаток з самого малку. Тому гарний гребінець бажано з мальованими малюнками, різьбленими візерунками (адже зазвичай вони буди дерев’яними, бо металеві (ба більше мідні, срібні, золоті собі могли дозволити придбати лише дуже заможні пани) з дзеркальцем йому до пари був одним із жаданіших подарунків.
Це зараз здебільшого квас вважається напоєм літа та найкращим втамовувачем спраги в спеку, а колись він був постійним супутником українського столу будь-якої пори року, урізноманітнюючи безалкогольну карту напоїв для всіх, від малого до старого (насправді незначний відсоток алкоголю в ному присутній, але занадто малий, щоб впливати на когнитивні функції навіть малечі). Адже квас в різних інтерпретаціях, як продукт живого бродіння був не тільки просто напоєм, а й найкращим допоміжним засобом для поліпшення травлення, особливо коли в меню було забагато жирної їжі завжди так поцінованої в Україні.
Причому для його приготування в давнину використовували не тільки традиційний нині хліб та солод, а й різноманітні фрукти (яблука, груші, порічки, аргус, бруква, горобина, буряк, терен) та трави (бузину, цвіт липи, м’яту, мед), том-то в українському побуті слово «квас» мало широке трактування, а поруч із загальною назвою також побутувало ім’я всіх цих різновидів – «оцт».
Свята для кожного українця комаха, яка все життя проводить в невсипучій праці, живе лише за законами і порядками свого маленького світу та віддає так багато іншим, нічого не вимагаючи натомість, Недарма ж бджолу в народі ще кличуть Божою мухою, бо тільки істині посланці небес можуть створити ідеальний всесвіт для ідеального життя, нехай він і обмежується лише невеличким простором однієї пасіки.
Чітка ієрархія та порядок вулика — дивовижне дійство, адже без матки вся ця система в мить розсипається, бджоли починають «мутитися» та «грати», що врешті решт призводить до занепаду сім’ї та спустошення її домівки. Тому традиційно і допомагали пасічники, як могли підтримувати цей ідеально організований порядок буття: замість втраченої матки підсаджували сторонню (викидували через очеретяну дудку, щоб її не вбили), для місця розташування вуликів обирали найзахищеніші від вітрів місця з південного боку пагорбів серед квітучих садів, луків і полів, обгороджували пасіку тиночком від дикого звіра, встановлювали хрест для захисту від блискавок, підгодовували рій голодних часів, ховали від холодів в теплому льосі…
Магічний бар’єр, що відокремлює один світ сонця, радості, життя… від іншого, що існує десь у напівтемряві паралельної реальності, майже невидимий в іншому вимірі, якого лише непрості та зовсім зрідка – прості смертні можуть торкнутися крізь простір і час. І це при тому, що згідно традиційними українськими віруваннями, потойбіччя за своєю волею та бажанням весь час втручається в людське життя.
Замкнути те небажане втручання, особливо негативного змісту, як вважається, дуже просто — варто лише відокремити об’єкт захисту від всього іншого світу замкненою лінією без кутів (краще наближеної до ідеального кола), що створює магічний захисний бар’єр між світів, який духам при всьому їхньому бажанні не перетнути. Правда однієї лінії трохи замало, має бути виконаний цілий ритуал, щоб вона стала абсолютно непроникною від потойбічних зазіхань, особливо від такої страшної напасті, як хвороби, зокрема «чорної смерті» (чуми) та холери.
У козака була не тільки воля, а й будь-якої миті його могла спіткати лиха доля. Тому і панували з давніх-давен в Україні рівноправні стосунки та розподіл обов’язків без огляду на стать, щоб в разі чого жінка могла впоратися з усіма життєвими викликами сама. Та й за відсутність чоловіків в селі-зимнику протягом більшої частини року, за виключенням старих та малих (адже на Січі діяла сувора заборона на присутність жіночої статі без будь-яких виключень) газдині волей-неволей опановували всі види наявних господарчих робіт. Недарма ж історики торочать, що легендарні амазонки були родом з цих місць (за свідченнями істориків жили «в Скитії (Скіфії) біля Дніпра»).
Поки дівчатка знаходилися під опікою самої лише матері в той час, як батько козакував на Січі (в якості найманого військового чи організованих Гетьманатом походах проти москалів, турків чи поляків), вони змалку вчилися господарювати, допомагаючи матері у її справах по віку та сезону: прибирання, прання, прасування, догляд за худобою, обробка та заготівля харчів, куховарство, зоління тканини, а в період зимових холодів, за зниження активності, переліку клопотів на обійсті, ще й прядіння, шиття та вишивання.
Так приємно влаштувати посиденьки за чашечкою гарячого чаю солодкого чи ні з тим, хто серцю дорогий, щоб потеревенити по душах неспішно насолоджуючись спокоєм, коли весь світ чекає десь за межами цього відкресленого муаром запашного аромату інтимного простору затишку та безтурботності. Правда чаєм той напій, якій споживала більшість українців ще на початку ХХ століття, назвати можна лише умовно, бо чайного листя як такого в ньому не було, бо в той час екзотичний продукт коштував занадто дорого для кишені пересічного, дозволити щоденне чаювання собі могли лише заможні пани та середній клас по багатше…
Фактично традиційно під чаєм зазвичай мався будь-який гарячий заварений в чайнику напій з гілля, листя, квітів чи ягід, який для надання солодкого присмаку подавався на стіл разом з медом, цукром, солодкою випічкою чи цукерками. Споживали його зазвичай гарячим, інколи з додаванням для розбавлення краплини холодної кип’яченої води.
В її добрих знайомцях та друзях — сама лише нечесть («баба з чортом, як пес з хортом»), і навіть сам господар пекла трошки її побоюється, бо спробуй такій під «гарячу» руку трапитися — незнам, чи втечеш живим, а що вже казати про простих смертних… Без потребу навіть відьмину (від давньослов’янського «відати», «провідити») хату оминали десятою дорогою, щоб без потреби навіть на очі їй не траплятися, адже хто зна, що спаде їй на думку з бешкету чи по злобі вчинити: молоко у корови прокиснути чи сало у свині відібрати, мор обійстя наслати чи нічниць на дитину.
Зовні їх геть не відрізниш від пересічної україночки: така ж хазяйновита та гарно вбрана балакуча красуня, і в хаті ті ж рушники над образами та щедро накритий стіл. От тільки подейкують люди, що лад той для неї бісята наводять, вроду – вона у інших краде, вбрання їй мавки шиють, страви — з навротом, а рушники прикривають перевернені хрести. Та й вночі її, перетворену на стару каргу з довгим сивим волоссям, вдома на застанеш, може лише в велику негоду, коли мітла не летить.
Українська земля завжди була надщедрою на солодкі дари всім бажаючим готовим хоч трошки докласти зусиль для їхнього збору. Золоті абрикоси і жерделі, соковиті різнокольорові сливи, червоні наче кров вишні, ароматні смородини, малини, суниці, ожини, чорниці, терен… вигодоване жаркими променями українського літа різномаїття їхніх смаків і форм таке величезне, що й не перелічити. Для господинь період плодоносіння — це одночасно щастя і велика турбота, адже на збирання цього дарунку матінка-Природа відводить зовсім небагато часу трохи «зазівався», і вся ця розкіш втрачена назавжди…
У кожної української ґаздині в запасі було чимало рецептів швидкого перероблення великого об’єму фрукти дарованої цьогоріч, щоб отримати максимум користі від всього врожаю на зараз та зберегти того неповторного літнього аромату на довгі холодні місяці. Варення та сушка, компоти та маринади… Але найвідповідальніше було виготовлення елітного еліксиру щастя для панянської душі, солодко-тягучих наливочок.