В реєстрі української кухні особливе місце займає коливо (інша назва канун чи сита), яка є самостійною стравою-аперитивом готованою на всі традиційні урочистості пов’язані з печальними поховально-поминальними обрядами та вшануванням померлих. Хоча деякі знавці кухарської справи відносять її до одного з різновидів куті через однаковий базовий базовий інгредієнт — кашу.
Традиційний рецепт приготування колива дуже простий: пшеничну (розповсюджена на Правобережжі) чи ячмінну (на Лівому березі Дніпра) крупу (а зараз здебільшого рис) відварюють до готовності і поливають ситою, що являє собою медовий або цукровий сироп на воді. Спрощений рецепт страви передбачає заміну каші дрібними шматочками білого хліба, булочки чи печива, а більш елегантний — додавання до каші різноманітних місцевих та екзотичних сухофруктів та горіхів.
Кришталево-чиста ніжність щедрістю души матінки-Природи подарована людству задля усвідомлення всієї безмежності дива творення, якому зобов’язане своїм існуванням все існуюче на землі. Народжена з тлінного мулу тихої воді лілея або латання, як поцілунок богів, зачаровує незайманістю своєї сніжно-білої чистоти в поєднанні з досконалістю форми, тому тисячоліттями до неї була прикута людська увага, що щільно огортала її мереживом своїх легенд, прикмет, переказів.
Недарма ж лілея, що піднімає до сонцем свої чарівні пелюстки і ховається під воду з настанням сутінок чи в передчутті негоди в українському квітковому календарі слугує символом цноти, чистоти, дівоцтва з суворою забороною хлопцям не тільки рвати її, а й навіть торкатися, бояк на помсту за загублену красу русалонька назавжди утягне під воду чи душевні хвороби почнуть переслідувати.
Перший сніп — зачинатель жнив, тому в українських народних традиціях йому приділялося так багато уваги в сакральному сенсі (за стародавніми віруваннями: якщо вчасно і за правилами його «зажати», то і вся жнива пройде легко при гарній погоді). Значення першого житнього снопу було настільки великим, що навіть заборона на роботу в велике свято Петра і Павла, яким закінчується Петрівський піст, для «зажинок» скасовувалось.
Зазвичай після святкового ранкового походу до церкви 29 червня старші господарі йшли в поле, де господиня простеляла рушника, на який вклонившись на всі боки ставила свічку во славу Господню та коровай з сіллю — данину прадавнім українським духам природи зі словами: «Дай, Боже, легко почати, а ще легше дожати». Жінці ж відводилася сакральна роль захисту врожаю від злих сил та нечистого ока – вона складала на дальньому куті ниви два жмути не зрізаного жита навхрест (або зав’язувала на вузол), колосся яких зрізалися наприкінці жнив і складало останній сніп.
Таємниця появи на світ нового життя — чи не найбільша загадка всесвіту, так до кінця і не розгадана людством при всіх досягненнях науково-технічного прогресу останніх століть. Саме тому вагітність та народження немовляти з давніх-давен були в народній уяві щільно огорнуті муаром забобонів, прикмет, вірувань та традицій, частина з яких навіть зараз широко розповсюджена на українських теренах, продовжуючи зберігати мудрість пращурів.
Вагітніо-пологові традиції вступали в силу, як тільки жінка розуміла, що знаходиться при надії, хоч ділитися щасливою звісткою з рідними, близькими, друзями, знайомими і не поспішала, пам’ятуя про небезпеку накликати на себе та своє майбутнє дитя навріт чи важки пологи. І лише, коли приховувати своє «цікаве становище» вже не дозволяла природа, звістка розлеталася широким колом, а для захисту від недоброго ока завжди була пристьобнута голівкою гори на спідній білизні шпилька чи приказка-оберіг «сіль в очі».
Українські дерев’яні будівлі, до яких з такою зверхністю ставилися середньовічні європейці з їхніми неодмінними кам’яницями — це продукт тривалого пошуку поколінь пращурів найкомфортніших умов існування у будь-яку пору року при зручності користування та естетичній привабливості з урахуванням наявних вихідних природно-кліматичних даних для себе і своїх близьких.
Природа подарувала Україні від Сяну до Дону доволі м’який клімат з відсутністю тривалих морозів, помірно жарким літом та зазвичай помірними опадами. З наявних природних будівельних матеріалів основними були камінь і деревина в різному співвідношенні залежно від регіону. Тому фактично кінцевий вибір завжди залишався за людиною. Традиційно для будівництва українських осель від сільських хатинок до княжих палат в Середньовіччі він зупинявся на деревині, хоча були і виключення як Ользин палац, рештки якого і зараз височіють біля Національного історичного музею в Києві.
Коли до появи засобів масової інформації та багатотиражних книжок були ще століття і століття, головними носіями мудрості минулого, актуальності сьогодення та надії майбутнього були ті, хто мандрував безкраїми українськими теренами, щоб під мелодійній спів доносити вісті до широкого загалу найвіддаленіших куточків країни. І хоча музичні інструменти в їхніх руках були різними, всі вони належали до одного таємного братства з суворим неписаним уставом.
Українські співці-мандрівники, як носії та глашатаї інформації, з’явилися ще наприкінці наприкінці І тисячоліття (мозаїкові зображення музик на стінах святої Софії , хоч перше писемне згадування про них відноситься до поета-пісенника Бояна, що творив в середині ХІ століття), хоч назвати їх кобзарями можна лише умовно, в узагальненому сенсі слова (адже в той час кобзи, бандури, колісної лютні як традиційних їхніх інструментім ще не існувало).
Звичайні дітлахи безжально покарані за гріхи своїх батьків, вони прийшли в цей світ для радості, доброти і любові, але жорстокий світ стрів їх позбавленням найдорожчого та байдужістю чужого холодного погляду. В народі їх бояться, але кличуть на допомогу як месників покарання своїх кривдників. Пекуни — служителі пекла на землі, які відплачують людству за свої загублені життя.
Тепле українське сонце, люблячі батьківські обійми, довга дорога в прекрасне майбутнє.., яке для них, двічі зраджених, ніколи не настане. Прекрасну різнокольорову райдугу дитинства для них назавжди згасили ті, хто одним рухом напокару за якісь гріхи повісили їхніх батьків людським судом. І якщо не знайдеться на божому світі світла душа, що прихистить, відігріє та виростить сироту вісельника, за сім років душа її буде назавжди втрачена для добра.
Спекотне українське літо, що іноді оселяється на українських просторах ще в квітні і панує аж до холодів жовтня-листопада — жорстоке випробовування для будь-якої живої істоти. Адже коли температурний стовпчик на градуснику майже не рухається, як і повітря навколо, залежно від часу доби і здається,що сили небесні намертво прикріпили відмітку десь на 30+, навіть народжений з генетичною пам’яттю предків-степовиків людський організм не витримує витівок природи і лише через пару тижнів оговтуєтеся-пристосовується до таких жорстоких умов існування. Їсти зовсім не хочеться, тим більше якусь ситну їжу. Тіло здатне приймати лише щось освіжуюче-легке, майже не відчутне.
Мудрість поколінь пращурів і тут винайшла чимало поживних і разом з тим легких рецептів, серед яких король українського столу, борщ, на жарку пору року міняв свої червоні обладунки на зелені з поваги до літніх щедрот матінки-Природи із збереженням легкого кислонного освіжаючого присмаку.
Безкрає від краю до краю глибоке українське небо з безкінечним Чумацьким Шляхом у Вирій (який пращури ще звали «Шляхом до Києва») в розсипу зоряних діамантів із загадковим абрисом місяця, що своїм холодним поглядом проникає в найпотаємніші куточки людської душі — що може бути більш магнитично-лякаючим і маняче-завороджуючим одночасно?
Але безодня всесвіту для українців була не лише предметом милування та медитації, це був надійний і точний часово-годинниковий інструмент, мудрість користування яким передавалась з покоління в покоління від пращурів до нащадків, щоб ті жили усвідомлено в просторі і часі, як це належить цивілізованій людині.
Дерево, як дерево. Складні відносини людства з осикою почалися з давніх-давен, ніхто вже напевно не скаже що передувало в історії негативний фльор дерева в народному епосі чи євангельське самогубство Іуди через самоповішання на одній з його гілок. І хоча роль осини в останній події буле опосередкованою, за нею назавжди закріпилась репутація з негативним підтекстом.
В українському фольклорі ж осика — двоякий персонаж: з одного боку слугує засобом покарання / побажанням такого за гріхи (наприклад: пек та осина на тебе, тремтіти як осиковий лист) або захисту від тих ж чорних сил (осиковий паль забитий в серце опиря служив гарантією неповернення його в земний світ, хрестик-оберіг для тільки-но народженого немовляти виготовлявся саме з цієї деревини), з іншого — виступає ототожненням зла в царстві Флори, чортовим деревом (її образ використовується в якості синоніму крайньої ступені досади, а часом підміняє собою самого чорта).