У нього так багато іпостасей в українському фолклорі, що всі їх і не перелічити, адже шанобливе ставлення до всіх минулих поколінь своїх пращурів та роду загалом українське немовля вбирало в себе разом з матусиним молоком. Причому вшанування духів своїх померлих не обмежувалося якоюсь єдиною конкретною датою, вони завжди були поруч, повчали, допомагали, оберігали, а часом і карали за ослух, тож Чур (Нур, Щур, Пращур), як їхнє ототожнення, йшов пліч о пліч з кожним українцем від колиски до трунової дошки.
В хаті він виступав помічником Домовика, в обов’язки якого входило підтримання вогнища в домашній печі. В українську старовину на найвищому пагорбі край кожного села зазвичай був встановлений пустотілий всередині глиняний бавован-тотем Чура, всередині якого завжди горіло підтримуване спеціальним сторожем полум’я, щоб кожен охочий міг у будь-який час дня і ночі взяти собі домів частинку великого дару пращурів, вогню, в разі потреби.
Кукурудза прийшла в Україну не так щоб і давно, всього якихось два століття тому. Але невибагливість її вирощування в умовах посушливого українського літа та чудовий смак дуже швидко причарували души місцевих мешканців, ввівши в повсякденний та святковий раціон страви з золотих качанчиків, а назва мамалига чи кулеша ( рідше – куліш) стала символом українського сімейного застілля.
Так приготована з вареного кукурудзяного борошна чи крупи (іноді на заздалегідь звареній та потовченій картоплі) заправленою вершковим маслом або олією з додаванням шкварок почеревини, яєць, бринзи, коров’ячого сиру, «пісного» молока, сметани, «гуслятини», поливки з розтертого часнику, обжареної цибулі і моркви… вона стала королевою столу за вечірніми посиденьками за неспішними сімейними балачками. Адже її ситність та чудовий смак так гарно доповнюють затишок дружньої атмосфери.
Заготівля та зберігання продуктів харчування з давніх часів в українській культурі було своєрідним видом мистецтва. І якщо в холодну пору року зберігати різні швидкопсувні харчі накшталт м’ясо-молочки не вимагало значних зусиль, цілком достатньо було глибоченького сухого вентильованого льоху на дворі чи підвалу під хатою. А от довге спекотне літо диктувало свої вимоги до зберігання харчів в придатному для споживання виді. Тому до нього ретельно готувалися заздалегідь і правильному зберіганню харчів господинею приділялося багато уваги.
Так молоко перероблялося на вершкове масло, яке для зберігання клали в банку з солоною водою під щільною кришкою. Для зберігання молока в свіжому виді до нього клали спеціальну жабу (в народі її називали «холода»), яка охолоджувала продукт своїм тільцем та за допомогою природнім антисептичним елементам, що виробляє її шкіра, а також запобігала появі та размноженню молочнокислих бактерій. Сметана, кисляк чи томлена в печі ряжанка, як кисломолочні продукти, протягом кількох днів не потребували спеціального зберігання окрім знаходження посудині в недоступному для сонячного світла місці.
Добрий килим в українській хаті з давніх-давен був символом достатку та автоматично підвищував соціальний статус господарів оселі в очах їхніх односельців. Адже купити його могли собі дозволити лише дуже не бідні люди. Хоча суто практичним призначенням килима було — покращення теплоізоляцію приміщення без відмінності його використання на стінах чи на підлозі. Саме тому мистецтво килимарства існувало на українських теренах з прадавних часів і відоме ще з Трипільщини, про що яскраво свідчать знахідки глиняних пряслиц.
Традиційно в Україні звичайні килими (коц — однобічний з грубого ворсу) виготовляли спеціально навчені жінки та дівчата довгими осінніми-зимовими вечорами, починаючи «з Семена», вручну без спеціальних машин лише за допомогою «прясильця» (лопатоподібна дошка, вставлена вужчим кінцем у дніще) зі заздалегідь намитої та вичесаної навесні-влітку вовни. Прості українські станки-приладдя для виготовлення килимів з’явилися, як вважається в наукових колах, десь XVII столітті.
Одна з найдивовижніших рослин українських теренів, якій не страшні ані лютий зимовий холод, ні літня спека безкраїх степів. Тендітному барвінку з гіллям-пруточками притаманна дивовижна життєстійкість, яку не можуть похитнути всі примхи матінки-Природи, адже його листочки-човники ніколи не втрачають своєї форми, пружності та темно-зеленого кольору, а навесні він одним з перших вбирається п’ятипелюстковими бузковими квіточками. Недарма ж в українському фольклорі красуня-весна приходить на землю оповита його ніжними лозами, увінчана віночком з його цвітом.
Саме барвінковими силою та незламністю так захоплювалися праукраїнці-містики з давніх-давен, наділяючи його божественною силою вічності (тому-то його не рідко саджали на могилах пращурів), і як наслідок ототожненням молодості, краси, сили та самого життя, адже він відроджується з найменшого корінчика в волосину завтовшки та пишно розростається на самих несприятливих ґрунтах. За це його оспівували в чисельних колядках, гаївках, щедрівках… Вважається, що священний український птах, сокіл, в’є своє гніздечко саме з захисної трави-барвінку перш ніж встелити терном та цвіт-калиною, вкрити золотим пилом.
Для їхнього приготування завжди відбиралося лише найкраще пшеничне борошно найвищого ґатунку, адже вони готувалися виключно на свято, яке споконвіку було раз в житті і фактично слугував своєрідним переходом до дорослого життя (адже в українській культурі вони виступали символому-ототожненням статевої зрілості та сили). Тому тільки найкращий рецепт, тільки найякісніші складові, тільки навправніші куховарки. Шишки різного розміру дбайливо виготовлялися з опарного здобного дріжджового тіста замішаного на самих лише яєчних жовтках та солодковершковому маслі для випікання весільного короваю.
Менші за розміром йшли на прикрашання самого головного атрибуту святкового столу, причому найкрасивіша та найпишніша з них вінчала центральну частину короваю та називалась «ружею» за рожевий колір («молода серед дружок»), в який її підфарбовували буряковим соком. Всередину ружи подекуди клали монету, щоб нова родина була заможною. Під час традиційного розрізання короваю ружа ламалася молодими між собою, вважалося: хто відламає більший шмат, той головуватиме в подальшому подружньому житті, кому дістанеться монетка — розпоряджатиметеся сімейним бюджетом.
Він — той магічний предмет сьогодення, який за тисячоліття і тисячоліття свого існування ані трошки не змінив своєї форми, сутності та призначення, хоча про його глибинний зміст сучасні українці вже почали потроху забувати, а сам ритуал перетворився на повсякденну рутину. А колись гребінець був одним з найшанованіших предметів в арсеналі кожного українця, таким собі оберегом індивідуального щоденного використання.
В прадавні часи на українській землі гребінь вважався єднальною ланкою між небесним світом, землею та підземеллями небуття, адже він проходив волосся від коріння до самих кінчиків, наче проводячи душу життєвим шляхом. Він виступав символом зв’язку поколінь і дощу чи лісу, як його матеріальному ототожненню. Недарма ж його зображення у вигляді хвилястих ліній зустрічаються ще на трипільському посуді, а золотий скіфський гребінь IV століття до н.е. — неперевершений приклад ювелірного мистецтва.
Страва з легким іноземним фльором, який мало відповідає історичній дійсності. Адже на українських теренах чисельні рецепти паштетів (чи в інших варіантах «пашкетів» чи «намазок»), як швидкої закуски довгого зберігання, відомі з давніх давен. Воно неодмінний гість українського традиційного сімейного застілля та святкових урочистостей.
Вони відрізняються набором інгредієнтів, але рецептура приготування вони однакова: холодне чи гаряче приготування. Відмінність же процедури полягає лише в наявності або відсутність кінцевої стадії обробки готового паштету після змішування всіх попередньо приготованих і подрібнених складових: або запікання в глиняних, змащених вершковим маслом і присипаних борошном або сухарями посудинах (рідше відварювання в бавовняній серветці), або без запікання.
Вони — прямий матеріальний зв’язок між двох світів через Матінку-Землю, яка дарує життя і вічний спокій після нього. Саме тому кожна частина коноплі від стеблини до останнього зернятка в українській культурі знайшла своє використання, адже традиційно духовна захисна сила цієї рослини найбільша від усіх існуючих на землі; недарма ж за легендою Кирило Кожум’яка, йдучи на двобій зі змієм, обмотався саме коноплями.
Сама рослина з давніх-давен в Україні слугувала невечерпним джерелом сировини для виготовлення нитки для тканини, а також в якості клоччя, в тому числі для набивання очіпків. Причому традиційно її висівають двічі за сезон: раніше на пагорбах «на пряжу» на 5 — 7 тижні Великого посту минаючи Вербну, пізніше — в низинах «на насіння» в травні-червні разом із гречкою. Сівали із спеціальних «замашних» штанів, що набивали до крайців та несли на плечах; їх після посіву вішали в хаті на сволоку, щоб конопель до стелі було.
Вона — найзнаніша в світі українська обрядова випічка, адже це — головний символ найбільшого українського Великодня (Воскресіння бога-сонця, Ярила, коли сонце довго не сідає, Великий день), в християнському світі переродженого на Воскресіння Христа (Пасха від давньоєврейського «песах» — жертовне ягня чи з грецької «паска» — перехід, визволення). Магічний зміст від початку підготовки приготування страви до останньої кріхти супроводжує великодню Бабу (сучасна назва – паска) чисельними забобонами, прикметами та віруваннями, які українці від пращурів спадкували за тисячоліття, адже «Не кожен день Великдень, а хліб – не паска».
Причому попри найчорніші часи заборони константинопольського патріарха Єремія ІІ в 1591-ому та панівного атеїзму московських окупантів ХХ століття звичай святити паски в церквах на Великдень до схід сонця українці тримають і донині. При чому сам обряд причащання пастви жрецями плоттю та кров’ю вмираючого та воскресаючого бога існував за багато тисячоліть до появи християнства як такого.