Поєднання високих скелястих Карпатських гір, густих смерекових заростей та тонкого голосу безкінечної множини джерел… що може бути більш благодатним ґрунтом для народження всілякого надприродного, що крізь хитке марево містичного муару часом перетворював звичайну людину на майже напів-бога.
Їхні імена, хоч в голос зайвий раз намагалися не вимовляти, знали всі навкруги, адже слухом українська земля повниться сторазово лунаю відбиваючись від стін глибоких каньйонів. Ім’я їм легіон, частина їхніх прізвищ з часом взагалі перетворилася на синонім ворожбитів чи непростих людей. У кожного з них свій дар, к когось спадковий, у когось набутий, але всі вони як діаманти виділяються на сірій ковдрі пересічності.
Їхній ледь чутний шепіт, що проникає до самих глибин души і старого, і малого, паралізуючи магнетизмом чи-то ритуальним рядом магічних звуків, чи-то співом потойбічних пісень, щоб на межі буття двох світів позбавити від демонів, що мучать розум і тіло, а може навпаки – віддати їм на розтерзання безсмертну душу.
В народі у цих не простих старих було кілька «імен», залежно від їхньої сфери діяльності на боці добра чи зла: бабка шептуха чи баїльниця лікує заговорами та різними, відомими тільки обраному колу обізнаних народними засобами різні людські психо-фізичні недуги, а шепотниці, як прибічниці чорної магії, за допомогою чаклунських обрядів під промовляння недобрих заклять привертають на людину хвороби чи інші негаразди.
Барвиста, мелодійна, веселкова, щебетлива, велична… епітетів найвищого ступеню для української мови не злічити. Вона єдина століттями берегла душу свого народу крізь всі утиски чисельних хвиль поневолителів, щоб одного разу на праху їхнього небуття розквітла прекрасна нація вільних ментально та духовно людей.
Міжнародні науковці зійшлися в думці, що сучасна українська є головною похідною (зберегла більшу частину лексичного фонду з особливостями морфології та граматичних конструкцій) від єдиної праслов’янської мови, яка остаточно сформувалася приблизно в VI столітті до н.е.
Цікавим залишається факт, що первинно «чорнокнижник» в українській міфології мав зовсім не логічне трактування, яке лінійно походить від слів «чорний» та «книга» – глибинний зміст слова в слов’янській міфології ховався у відгалуженні особливого роду чортів, які керують бунтівними душами, змушуючи останніх скидати на чимось завинили земні міста і селища град як покару, а ще насилати страшні, змітаючи все на своєму шляху смерчі.
А пов’язане це було з народними віруваннями в народження благословенного дощу для української землі в кришталевих водах озера Йик, що зховано в глибинах Чорних гір. Але часом недобрі люди задля влаштування голоду через посуху збираються купи на його берегах, читаючи вголос якихось таємничих чорних книжок. І перетворюється вода на лід, і гнівається Господь на цих злодіїв, кидаючи в них блискавки та перуни, що трощать ту кригу на малесенькі (а часом і не дуже) кавалки. Так замість посланих Всевишнім крапель дощу падають з небес градини. Саме тому в священний Йик не можна кидати каміння, бо Бог одразу почне гніватися.
Таїнство народження українського немовляти починалося ще з символізму підготовчих обрядів весілля, де головну роль відігравало пшеничне зерно у всіх своїх іпостасях, як символ родючості та продовження роду. Саме тому інколи першу шлюбну ніч молодята проводили саме на необмолочених снопах.
З прадавніх часів, коли вагітність носила більш містично-сакральний зміст, як хранителька та вмістилище нового життя жінка, піднімалася уособлюючись над суспільством задля принесення в цей світ здорового, красивого та щасливого нащадка. Саме тому в цей період їй намагалися не відмовляти в маленьких та великих проханнях, задовольняти її примхи та оберігати від всього потворного, жахливого та просто недоброго, щоб побачене не передалося майбутній дитині. Вважалося, що чим щасливіша майбутня матуся і чим більше прекрасних речей її оточують, тим здоровішим і гарнішим народиться немовлятко.
Онук великого Сварога, творця всього сущого на Землі, кому як не йому було стати головним захисником войовничих воїнів добра і світла, аріїв? Саме йому, Чуру, належала честь справедливого розподілу територій між народами, тому його дерев’яні фігури встановлювали на кордонах слов’янських земель та палісадів, як підтвердження волі вищого божества та магічного захисту від нечистого. Для здобуття прихильності Небес до ідолів приносили щедрі дарунки колоссям пшениці, медом, молоком та фруктами.
Прадавні слов’яни так вірили в силу захисту Чура недоторканості особистих кордонів, що його уособлення в якості дерев’яної фігурки було ледь не в кожній хаті. Причому ставили її зазвичай центрі стола, який сам був центром організації кімнатного простору, щоб захист рівномірно розповсюджувався на всі боки господарства.
В загальноприйнятому розумінні уніформу із знаками розрізняння українські-воїни козаки прийняли, як частину військової культури, лише під час першої Української народної республіки. А до того перелік елементів екіпірування був чисто номінальним і обмежувався лише загальноприйнятим переліком предметів одягу, який мав в наявності кожний поважаючий себе воїн, але це була лише його особиста турбота.
Так зазвичай в гардероб козака входили такі необхідні речі як: шапка, сорочки, жупан, плащ, кожух, шароварів, пояс, панчохи чи гетри (літні льняні та зимові вовняні), білизна та рукавиці-варегі, матеріал та якість виготовлення яких залежали від статків та положення власника. Взуттям їм зазвичай служили чоботи без підборів зі шкіри м’якої вичинки червоного кольору.
Нове життя, як найбільше диво всесвіту, завжди знаходилося десь на межі релігії і віри в потойбічне. Саме тому українські матусі намагаються захистити своїх немовлят всіма доступними засобами, з яким першочергово церква пропонує хрещення в якості прийняття дитини під Божий захист, в той час, як народні традиції окрім іншого передбачають пострижини (обтинання) для захисту від зла та нечистого.
Цікаво, що в стародавні часи, коли церква ще не дуже далеко пішла від язичництва (хоч і засуджувала його, як конкуруючу структуру) ці два обряди були єдиним цілим. А починалося все з посвяти княжих синів, коли трирічного хлопчика урочисто саджали на коня і крізь вітаючий натовп везли до головного собору, щоб сам єпископ після святкового богослужіння вистрігав йому волосся на знак миропомазання. Пізніш обряд поширився всіма теренами України від Сяну до Дону серед усіх верств населення.
Коли проб’є остання година для кожної людської душі, що жила на цій грішній земле з давніх-давен розпочнеться остання битва між добром і злом, де він буде очільником війська темряви. Його темні сили і зараз спокусами і слабкостями залучають в свій стрій нині живучих в сподіваннях на свою майбутню остаточну перемогу. У нього багато імен в українському фольклорі (арідник, анціяш, а по-християнські – антихріст), але за тисячею масок ховається лише одне всесвітнє зло.
В християнстві він з’являється в якості сяючого занепалого янгола, який захотіти стати рівним Богові, змія-спокусителя – первопричини гріхопадіння чи дракона, який разом з підбуреними янголами оголив свій меч проти війська небесного, а саме ім’я його, «антихрист», передбачає протиставлення та антагонізм Христу, що в українських народних говірках широко використовувалось для прокльонів та історій жахів накшталт про хлопця, що за якоїсь потреби вирішив виміряти пекло, а головний його господар здійняв свистом на пальцях такий гвалт, що все пекло трясло.
Мабуть недарма саме Харкову судилося стати другою столицею України, бо саме звідси почалося відродження української вищої освіти створенням місцевого університету в 1803-ому, і донині він залишається одним з флагманів національної культури та просвіти (чи не тому московити весь час намагаються приборкати саме це місто). Окрім чисельних досягнень на цій ниві саме йому належить честь бути батьком двох всесвітньо відомих гасел, що з’явилися на світ з різницею в століття.
Маловідомим є документально зафіксований факт, що саме в Харкові почали використовувати заклик «Слава Україні!», і сталося це ще наприкінці XIX – на самому початку ХХ століття в колах патріотичної молоді, а відгуком в той час було «По всій землі слава!» Воно дуже швидко поширилося теренами України, і на початку ХХ століття його вже використовували у всіх куточках від сходу до заходу, а також в закордонних колах українських громад.