Священні для кожного українця птахи, що приносять Весні ключі від неба, жайворонки. Вони вшановувалися пращурами з давніх-давен, як души померлих дітей. Саме тому в слов’янській культурі існує сувора заборона на будь-яку їхню образу (особливо не дай Боже, вживання в якості їжі), а магія їхнього символізму була настільки впливовою, що для них існував власний вид обрядово-жертовного хлібу, яким закликали прихід весни з її відродженням життя та сповненого надій нового року (адже пращури вели йому відлік від Явдохи, з 1 березня).
Причому за прадавніми віруваннями души померлих діточок через жайворонків поверталися на землю, а тому пригощання ритуальним печивом сусідської малечі, яка його кріхтами пригощала божих птахів, буцімто викупало у небес забрану передчасно душу, яка могла відродитися в іншій дитині скорботної матері. Дитяче ритуальне прокляття старших «щоб ніколи у вас не було «жаврунків»« вважалося на безпліддя, його дуже важко було зняти навіть у всесильних непростих.
Весняні блискавки — будителі землі від зимового летаргічного сну. Вони прилітають на крилах вітрів, що женуть геть залишки снігів та морозів, ведучи за вуздечку сповнені живильної вологи хмари, які проллють її на лани і степи, сади і городи, щоб прокинулися дерева і трави, подарувавши світові свою силу і красу.
От тільки блискавки ті разом з життям несуть і смерть спопіляючи своїм небесним вогнем обраних та випадкових. Гасити те полум’я, що здійнялося від блискавки, не варто, та й даремно, бо небесний вогонь звичайними земними засобами не згасити. Методом спроб та помилок за тисячоліття українські пращури винайшли лише єдиний надійний спосіб його загасити — то освячена на Стрітення в церкві свічка. Було ще гасіння козячим молоком чи сироваткою, але дія цього засобу була доволі обмеженою (хоча з практичної точки зору це можливо було зумовлено обмеженою кількістю самого цього продукту тваринного походження в потрібний момент під рукою).
За об’єктно-духовними уявленнями українських прабатьків кожна людина — це цілий всесвіт (правда, в значно зменшеній його версії), в якому кожна частина тіла асоціативно відповідає загальному уявленню про світоустрій з його багатим метафізичним наповненням. І в цьому ряді одною з головних складових були людські ноги, як сакральний зв’язок з землею та духами пращурів, що стояли у витоків його появи на землі та добробуту роду.
Саме тому чоботі (ножні захисні обладунки) в українській культурі посідали одне з найпочесніших місць, як символ земних достатку-заможності та вшанування пращурів минулого. Саме тому взуття було чи не найкоштовнішим та жаданішим подарунком, який дарували молодики на сватання (прийме їх дівчина — згодна стати його нареченою, а ні — то «ліпша наша Марися за ваші черевички з бурякової лички, папером підбиті, в таких хіба до худоби ходити»), молодий — тещі, як викуп за наречену на весіллі (щоб лагідною та не сварливою до зятя була), дітлахам — їхні хрещені батьки (символ духовного родового єднання).
Обрядова їжа, що тисячоліттями прикрашала українські столи в радості і печалі, як символ щедрості і багатства, а також подяки померлим пращурам, адже недарма друга народна назва книша – «хліб з душею». Його обов’язково готували до Святвечіра, Благовіщення, помини та Проводи, на хрестини, всю М’ясоїдну та під час постів; навіть збереглася колядкова примовка «Господарю, дайте нам книш, бо пустимо до хати миш». Ним накривали кутю на покутті, носили своїм повитухам, обдаровували колядників та нужденних, навіть забороняли ставити блюдо з ними на незастелений стіл на знак пошани.
Хоча насправді під назвою книш ховається безліч різноманітних рецептів випічки, які відрізняються не тільки набором інгредієнтів і способом приготування, а й формою готового виробу. Об’єднує їх приготування на «зачиненому» (дріжджовому) тісті та випікання в печі. За великим рахунком, існує два види книшу: без начинки та з нею, обидві з яких зазвичай подавались з молоком чи кисломолочним питтям.
Вся їхня надпотужна сила ховається у одній єдиній Чорній книзі, на сторінках якої ноликами і паличками закарбоване все зло світу та засоби керування ним за допомогою заклять, молитов, ритуалів та предметів-амулетів. Вважається, що ті бісові книги (їх ще в народі звуть Чортовими бібліями) з чорними сторінками та білими знаками замість літер прийшли в Україну з дрімучих північних земель Залісся, де людожери-андрофаги тисячоліттями поклонялися дияволу з людськими і тваринними жертвоприношенням.
Сучасним чорнокнижникам ці книги дістаються в спадок від їхніх духовних пращурів (адже природними вони бувають лише за народженнням в четвертому поколінні неодруженими жінками, а набутими — через річне служіння у вовчій подобі іншому чорному чаклуну або через отриману річ чи дотик на смертному одрі останнього, бо без передачі своїх знань він не зможе померти). Вони її бережуть, які зіницю ока, бо з втратою книги перетворяться на пересічних смертних з цілим мішком не невідмолених гріхів за плечима, який буде його тиснути долу кожного дня все сильніше, перетворюючи на горбатого розбитого немічами та хворобами старого попри його фізичний людській вік.
Прадавній український оберіг, вишита сорочка, через повторюваний малюнок якої передавався весь накопичений поколіннями пращурів духовний родовий спадок, завжди цінувався на вагу золота; не дарма ж про щасливців казали: «В сорочці народився». Адже створення її вимагало чисельних годин та часточки душі її творчині, а основні мотиви зберігаються в українській культурі ще з часів Трипілля (V — ІІІ тис. до н. е.).
Вишиванку дарувала наречена – коханому, мати — дитині, дружина — чоловіку. Такими цінними подарунками відзначали великі свята, накшталт заручин, першого дня весняної сівби. Відрізи на сорочки розвішували на гіллі повз річку в Русалчин Великдень, щоб задобрити духів води. Недарма ж для зберігання священного дару, сорочки та дошки з труни святого Дмитра, князь Ізяслав Ярославич спорудив в стольному Києві цілий храм наприкінці ХІІ століття.
Ну чим ще можна побалувати дітлахів в піст чи на свята, прихопити з собою на вечорниці чи гостинці, при цьому не витрачаючи купу часу на приготування самої страви, як не солодощами? Українські господині давно винайшли універсальний рецепт — сластьони, або їхні різновиди, знані як горішки, вергунчики та ромбики. Фактично в українській традиційній кухні існує два основних різновиди сластьон: на вчиненому (дріжджовому) тісті та бездріжджовий варіант.
Перший варіант передбачає обжарювання (зрідка – запікання) у великій кількості олії до золотої скоринки форм з дріжджового тіста (в Америці цю страву зараз називають «пончиками»), а другий — те саме тільки без використання дріжджів (варіант тістових чипсів) з наступним поливанням, посипанням чи обмазуванням після охолодження солодким змащувачем для надання смаку.
Новий рік — свято надії нового початку, позбавленого всіх горестей та печалів минулого з вірою у вселенське всепробачення, в якому не знайдеться місця спокуті колишніх гріхів, які розчиняться в світанковому мареві святкової ночі. Недарма цей день вважався одним з найголовніших в українському народному календарі; до нього довго готувалися, його пишно святкували і зараз він продовжує бути одним з найулюбленіших для мільйонів і мільйонів у всьому світі, як духовна єднальна ланка між минулим і майбутнім.
Містика новорічної ночі, коли за твердженнями езотериків та «непростих» відкривається портал між двох світів, творить на грішній землі всілякі дива і трапляється неможливе. Саме тому навколо цього свята в українській культурі існує так багато повір’їв, прикмет та забобонів.
В українській традиційній кухні налисники готувалися в якості однієї з обов’язкових страв на зимові свята, адже процес приготування тіста для них займав чимало часу (хоч і за обмалі набору використовуваних інгредієнтів), але неземний смак, пластичність форм та різномаїття можливої начинки – вартували всіх тих зусиль.
Для приготування тіста налисників знадобляться всього лише борошно, вода та солодковешкове масло. Перші два інгредієнти замішуються в круте тісто, максимально тонко розкочуються (не біда, якщо порветься), мастяться розтопленими маслом, складаються навпіл, відправляються без зминання для охолодження (до холодильника, льоху чи просто на мороз взимку). Процедура повторюється багаторазово. Після останнього розкочування з тіста формується готовий виріб для випікання. Зазвичай налисники використовуються в якості самостійної солодкої чи солоної страви без або з начинкою. Іноді верх готового для випікання виробу змащується яйцем.
Коли снігова королева-Зима розпочинає свій чаруючи-смертоносний бал в крижаних залах із завірюховими заметами по кутах, де в шаленому вбивчому вальсі людину кружляє безкінечний потік різноманітних хвороб та недугів, зупинити цю вакханалію може лише єдиний захисник-імунітет. Щоб допомогти йому якнайкраще впоратися зі своєю місією варто «прокачати» його мускули його по повній, про що прекрасно знали українські пращури всіма доступними в давнину засобами живлячи свої сили під час довгого періоду холодів.
Одно з тих майже магічно-чаклунських засобів і досі стоїть на озброєні сучасних господинь, як страва традиційної української кухні – унікальний за набором своїх властивостей, зимовий вітамінний коктейль, знаний зараз під пересічною назвою вінегрет.